– Микито, посидиш із Вадимом, поки я на вихідні у справах змотаюся? – слізно попросила мене сестра.
– Знову? Куди цього разу їдеш? До нового чоловіка на дачу? – сердито запитав я.
– Ти упереджено до мене ставишся, мене начальство до сусіднього міста відправляє. Вони досі не змогли знайти нового фармацевта в аптеку, тому мені доведеться кілька днів там попрацювати.
– Я не зможу взяти із собою сина, – скривджено відповіла Людмила.
– Точно? Ну тоді гаразд, тільки пообіцяй мені, що до понеділка ти забереш його, – суворо промовив я.
– Звісно, це навіть не обговорюється. Я за пару годин його тобі завезу, – радісно прощебетала вона і поклала слухавку.
Вадиму було всього шість років, але попри вік, хлопчик був тямущий і не по роках розумний.
Однак, він був абсолютно не вихований і примхливий, тому я не любив залишатися з племінником за няньку.
До речі, моя мати, Наталія Альбертівна, теж не жалувала онука і всіляко уникала ситуацій, коли треба було залишатися з ним наодинці.
На жаль, Людмила повною мірою не займалася своїм сином, тому дитина і зростала, як бур’ян.
А все було тому, що вона спеціально прижила дитину від свого колишнього чоловіка Ігоря, щоб той не пішов із сім’ї.
Але її план не спрацював, чоловік не став вдавати з себе сім’янина і вибрав замість Люсі коханку.
Тоді, їхній спільний син, став знаряддям помсти та шантажу. Жінка намагалася вплинути на Ігоря за допомогою заборон на зустрічі, та аліментів.
Однак і тут вона помилилася, волелюбному Ігорю було простіше відмовитися від дитини та грошей, ніж знову зійтись із Людмилою.
Незабаром, сестра привезла Вадима до мене, і мені заново довелося пояснювати племіннику правила проживання у моєму будинку.
Хлопчик, як завжди, з усім погодився, але нічого в підсумку не дотримувався. У неділю ввечері я зателефонував матері, щоб вилити душу.
– Мене племінник за ці два дні вимотав більше, ніж робочий тиждень. Він за два дні встиг зламати пульт від телевізора, та намалювати машинку на шпалерах.
– Сподіваюся, незабаром під’їде Люда і забере своє чадо, – стомлено промовив я.
– Закоти губу назад, ніхто до тебе сьогодні не приїде, – приголомшила мене мати.
– Чому ти так у цьому впевнена? – напружено запитав я.
– Ти наче молодий, а в інтернеті не сидиш. Сестра твоя у соціальній мережі виклала, як весело проводить час у відпустці з новим залицяльником. Вони зараз на озері відпочивають, – спокійно відповіла мати.
– Тьху ти! Знову вона мене обдурила, а я, як лопух, повірив. Куди мені тепер Вадима подіти, мені завтра на роботу? – засмучено промовив я.
– До мене його вези, а сам Людці дзвони, щоб вона додому збиралася, – важко зітхнула мати.
Я одягнув племінника і відвіз його до матері. До сестри я зміг додзвонитися лише наступного дня.
– Ти вкотре мене обдурила! Щоб сьогодні ж забрала Вадима у мами, – грізно скомандував я.
– Що ж ви за родичі такі, якщо не можете з дитиною тиждень посидіти? Ви це мені на зло робите, заздрите, що в мене особисте життя почало налагоджуватися, – роздратовано промовила Людмила.
– Твоє особисте життя не повинне заважати нашому, тож забирай свого сина, інакше я зателефоную до органів опіки, – пригрозив я.
– Не треба нікуди дзвонити, завтра до обіду я приїду, – засмучено відповіла сестра.
Наступного дня Людмила і справді повернулася назад у місто і насамперед заїхала до мами за сином.
Зрозуміло, після подібної витівки я навідріз відмовився допомагати сестрі. Вона, кілька разів упродовж місяця, зверталася до мене по допомогу, але все було безрезультатно.
Зрештою, я просто почав ігнорувати родичку. Мати також відмовлялася надовго залишати у себе онука.
Тому, одного вечора, коли я повернувся з роботи, у під’їзді я побачив Вадима. Хлопчик сидів на сумці з речами біля дверей моєї квартири.
– Що ти тут робиш, і де твоя мама? – спантеличено спитав я.
– Мама поїхала до якогось дядька і сказала, що пару тижнів я поживу в тебе, – відповів племінник.
Я одразу кинувся дзвонити Людмилі, але її телефон був вимкнений. Мені нічого не залишалося робити, як впустити Вадима до себе додому.
У засмучених почуттях я подзвонив матері й поскаржився на сестру.
– От паразитка! – у серцях вигукнула мати. – Може тоді його батькові зателефонувати?
– Слухай, а це ідея. Він же його батько, ось хай і висьорбує. У тебе лишився номер Ігоря? – з надією в голосі спитав я.
– Звичайно, я його спеціально залишила, про всяк випадок. Як бачиш, у пригоді, – діловим тоном промовила мати.
Отримавши від матері номер телефону, я зателефонував до колишнього чоловіка Людмили.
Ігор не одразу впізнав колишнього родича, та був вкрай здивований моїм дзвінком.
– Люда залишила у мене вашого сина Вадима і поїхала в невідомому напрямку, – нервово повідомив я.
– Співчуваю вам, зі мною такий фокус вона теж кілька разів провертала.То у квартирі пацана залишала, то – у сусідів.
– А коли я ключі відібрав і всіх у під’їзді попередив, щоб не вітали її, то вона його просто біля дверей залишала, – похмуро засміявся він.
– Зрозуміло, але мені зараз не до сміху. Я вважаю, що якщо він твій син, то в тебе він і повинен жити, – впевнено заявив я.
– Не вийде! Я спеціально відмовився від батьківських прав, щоб не сидіти із сином, – хмикнув у слухавку Ігор.
– Ох ти й пройдисвіт! А мені що накажеш робити? Привели на світ божий дитину, а виховувати й няньчитися не хочете, – роздратовано промовив я.
– Передай його опіці, вони Вадима тимчасово до приймальні здадуть і рано чи пізно знайдуть Людку і зроблять їй попередження.
– Начебто це працює. Може тоді до неї дійде, що дитина не іграшка, – порадив батько хлопчика і повісив слухавку.
Я спочатку відкинув пропозицію Ігоря і ще раз спробував додзвонитися до сестри.
Однак усі мої спроби виявилися марними, телефон Людмили мовчав. В цей час непосидючий Вадим зсунув зі столу маленький акваріум з рибками.
Тоді я, скрипнувши зубами, прийняв непросте рішення. Я зателефонував у опіку та пояснив усю ситуацію.
Наступного дня опіка забрала хлопчика, а за тиждень, з’явилася Людмила, якій було зроблено попередження.
Більше вона свого сина нікому не залишала і зі мною не хотіла спілкуватися. Можливо я вчинив жорстко, стосовно племінника, і багато хто мене осудить, але іншого виходу я не бачив!
Дитину повинна виховувати мати, а не всі поспіль! Я не наймався у няньки! Можливо, хоч опіка їй розуму вставить! А ви що скажете з цього приводу?
