– Та що ти весь час щось вимагаєш від Андрійка! – обурювалася Валентина Іллівна, – Катя, запам’ятай, з усіма своїми хотілками – це до тата з мамою. А мій син спочатку забезпечуватиме мої потреби. Так, і не інакше!
– Але ж я в декреті ще, нічого не заробляю, а це були останні колготки… – зі сльозами на очах відповіла я.
– Знаєш, люба, у мій час речі вміли “ремонтувати”, – відповіла мені свекруха, – Заший, руки не відваляться…
…З Андрієм я познайомилася на виставці сучасного мистецтва. Не те щоб я була його шанувальницею, просто в інституті роздавали запрошення на цей захід. І я теж взяла собі одне. Але захід виявився надто дивним.
Перебуваючи серед скульптур із пакетів та сміття, я почувала себе, немов у задзеркаллі. На щастя, на виставці знайшлася ще одна людина, яка поділяла мою думку. Світловолосий вихрястий хлопчина підійшов до мене, й сказав:
– Знаєте, тут за рогом, чудова кав’ярня, є смачні плюшки з корицею, та пиріжки. І жодних дивних скульптур.
– Здорово, – посміхнулася я. – А як туди пройти?
– Ходімо, я запрошую, бо це занадто для моїх не дуже освічених мізків. Як думаєте, можна було створити подібне при здоровому глузді?
– Не знаю, але враження, ніби я по смітнику погуляла, – відповіла я. – А ця багатоока багатоніжка, та вона в кошмарах насниться! До речі, я Катя і можна на ти.
З того вечора ми були майже нерозлучні. Андрій був старшим на кілька років і вже працював. Вечорами ми гуляли, він дарував мені квіти, купував квитки в кіно і, взагалі, абсолютно точно не виглядав скнарою.
А в мене вже був досвід зустрічей із таким, тож повторення не хотілося. Той мій хлопець міг запросто прийти у кафе зі своїм кухлем, якщо знав, що картонна склянка входить у вартість напою.
Через рік Андрій зробив мені пропозицію, ми одружилися і почали винаймати квартиру. Грошей цілком вистачало. Я працювала дизайнером у поліграфічній фірмі батька.
Андрій встановлював вікна та двері, теж цілком непогано заробляв. Але була в нашому житті одна проблема – Валентина Іллівна, моя свекруха.
– Ти що, їй теж купив букет? – Закотила вона істерику в день наших заручин. – Нехай батько купує своїй донечці! А ти маєш тішити мене.
– Мамо, ну у нас сьогодні свято, – намагався заспокоїти Валентину Іллівну Андрій. – Перестань, будь ласка, весь час чіпляти Катю.
– А що вона, особлива? Ця твоя Катя? – продовжила грати у маленьку дівчинку Валентина Іллівна. – Якщо купуєш букети обом, мій має бути кращим, ніж її. Я мати!
– Мамо, припини, перед батьками Каті вже незручно, – попросив Андрій.
– А що я такого сказала! – заволала ще голосніше Валентина Іллівна. – Я вважаю, щоб у сім’ях не було розлучень і скандалів, доньку за життя повинен забезпечувати батько. А потім син, якщо у неї він з’явиться. Ось у вас дівчинка, сват, значить, вам за її забаганки й платити.
– Як це? – здивовано спитав мій батько, Родіон Іванович. – А чоловік тоді навіщо?
– Для сімейного щастя, – відрізала Валентина Іллівна. – Чи ви гаманець на ніжках для своєї донечки знайшли? То це не до нас!
Цей принцип Валентина Іллівна внесла в наше сімейне життя. Варто було мені заговорити про покупку чогось потрібного, мене відразу відсилали до батька.
Це стосувалося всього – заміни масла у машині, подарованої, звичайно ж, батьками. Відвідування перукарні – лише за свої гроші, просити на таке у чоловіка соромно.
Я намагалася змовчати, та не сваритися з нею, бо Андрій зайняв незрозумілу позицію. Він ніби й мені не хотів відмовляти, але й до матері прислухався. Тож догоджав мені через раз.
А вже вийшовши в декрет, я сьорбнула спілкування зі свекрухою на повну.
У батька в бізнесі якраз був не найкращий період, вони з компаньйоном щойно вклалися в покупку нового цеху в сусідньому маленькому місті.
І тепер упорядковували його. Тож допомогти з покупкою, і навіть орендою квартири, батьки не могли. Хоч і розуміли всю складність моїх відносин зі свекрухою.
З маленьким Дениском ми переїхали у просторі трикімнатні хороми Валентини Іллівни. Перші дні та ще якось стримувала себе. Але потім розійшлася на повну.
– Що означає, ти хочеш саме ці підгузки? – обурювалася вона. – Мій син не мільйонер. А чим ти миєш голову? Я в інтернеті дивилася, це дорогі шампуні. Обери простий шампунь.
– У мене на них алергія, голова свербить, – відповіла я. – А цей підходить, хоч і дорогий. Та його й треба лише краплю, навіть на мою гриву волосся.
– До речі, про це, і про твій жахливий манікюр. Я сподіваюся, ти розумієш, що настав час зробити стрижку, інакше весь будинок буде у волоссі. А я не збираюся бігати тут із пилотягом. Що ж до пазурів, як ти пораєшся з дитиною?
– Поки справляюся, – буркнула я. – У вас нігті не меншої довжини.
– Так я й не молода мати, – реготнула Валентина Іллівна.
Перші три роки у мене хоч би були декретні гроші. І я могла дозволити собі ту саму філіжанку кави, чи похід на манікюр, бо весь час просити у чоловіка, та ще справа.
Але Дениска підріс, садок нам ще не дали. Довелося продовжувати декретну відпустку вже без оплати, хоч і працювала я у батька. І тут свекруха розгорнулася у всій красі!
– Не чіпай, це моє, не ти його купляла, – закричала вона якось з ранку, побачивши, як моя рука тягнеться до кавоварки.
– І взагалі, у тебе буде окрема шафка для продуктів. Що сама купиш, те і їж. І полиця в холодильнику теж, а то я дивлюся, мій виноград та камамбер хтось увесь час під’їдає.
– Та ви ж сама і їсте все, як не в себе, – огризнулася я. – А з чого раптом такі санкції? Я на вашу думку заразна, чи що?
– Ні, просто ти витрачаєш гроші мого сина на себе, – обурилася Валентина Іллівна. – А я сто разів говорила, що у нашій родині це не прийнятно.
Увечері з роботи прийшов втомлений та голодний Андрій. Він взяв сина, що підбіг, та розцілував його. Потім прокричав:
– Катя, що на вечерю? Я страшенно голодний, слона б з’їв!
– У мами спитай, – відповіла йому я. – У мене тепер окремі порожні полиці, та шафки у холодильнику, та й взагалі на кухні. Твоя мати думає, що я маю харчуватися тим, що здобула сама.
– Та що за маячня, я їсти хочу, вчора ж продукти купував. Ти мені дружина чи хто? Важко приготувати?
– Знаєш, раз у мене тепер нічого свого немає, то й каструль із пательнями теж. Ти пошукай, що можна з’їсти. А ми з Денисом пішли вечеряти до моїх мами з татом. – Усміхнулася я чоловікові, і почала одягати сина.
Андрій розлютився на мене, але ще більше на матір з її безглуздими правилами. А я раптово усвідомила, що у рідному домі мені набагато комфортніше, ніж у свекрухи.
Батьки були не проти частіше бачити мене. І, незабаром, у квартирі Валентини Іллівни я стала з’являтися лише на ніч. А одного разу і зовсім залишилася жити у батьків.
Мама зголосилася сидіти з Денисом, доки не дадуть садок. І я зважилася вийти на роботу, дизайнер, що мене заміщав, теж саме йшла в декрет.
Перший тиждень видався бурхливим. Андрій теж сильно втомлювався на роботі, бо працював позмінно, приходив пізно, і нашу відсутність у будинку усвідомив лише на другий день.
Він подзвонив мені, я відповіла, що працюю і поклала слухавку. Тоді Андрій почав розпитувати матір, і впізнав чимало цікавого.
– Ну так, не живе більше тут, адже так добре, – радісно заявила синові Валентина Іллівна. – Що хочеш думай, але твоя Катя завжди надто багато їла. Відмінною ідеєю було позбавити її посуду та продуктів.
– Мамо, ти зовсім збожеволіла, так? – закричав Андрій. – Що за ненормальна поведінка? Виходить, Катя нічого не вигадувала? Ти просто її вижила звідси?
– Ну звичайно, і дивися, як це вигідно. Ти знову витрачаєшся тільки на мене, а на сина, коли вона подасть на аліменти, платитимеш лише двадцять п’ять відсотків від доходу. Добре я вигадала?
– Погано! – продовжував Андрій. – Знаєш що, мамо, можеш ти подаси на аліменти на мене, і отримаєш свої двадцять п’ять відсотків доходу, га? Тільки ось на немічну стареньку в біді доведеться бути схожою трохи більше.
Він зібрав свої речі, сів у машину і за п’ять хвилин з винним виглядом з’явився перед дверима квартири тестя та тещі.
Я побачила чоловіка і розреготалася. Так смішно він виглядав після зборів поспіхом. До свекрухи у квартиру ми більше не повернулися, бо нарешті чоловік усвідомив, як мені “добре” там жилося, та засудив свою нейтральну поведінку. Винайняли ми житло у будинку моїх батьків, щоб було всім зручно.
Валентина Іллівна намагалася подати на сина на аліменти, але їй відмовили – не було достатніх підстав. До пенсії моїй свекрусі було ще далеко.
А працювати вона відмовлялася скоріше з ідейних міркувань. Якщо вона вважала, що я буду терпіти її витівки довічно, то вона глибоко помилилася.
Я й так її терпіла чимало, та намагалася не капати чоловіку на мізки витівками його матері. Зараз розумію, що це було не правильно.
Треба озвучувати свої невдоволення, та намагатися їх вирішити, щоб не накопичувати образу! А свекруха отримала по заслузі!
Це ж треба такі безглузді правила вигадати, щоб самій не працювати! Але все – халява скінчилася! А ви що скажете з приводу її поведінки?
