Я вийшла заміж, тому що залетіла. Мені було двадцять п’ять. Чоловік трохи старший за мене. Наше життя будувалося якось безглуздо

Я вийшла заміж, тому що залетіла. Мені було двадцять п’ять. Чоловік трохи старший за мене. Наше життя будувалося якось безглуздо.

Ми начебто були парою, але водночас обидва не готові до такого повороту подій. І він, і я жили на момент зустрічі з батьками, але, коли настав час появи дитини на світ, ми вирішили все ж таки винаймати окрему квартиру.

Розписалися тихо, без жодних свят. Та і яке весілля, коли на візочок й дитяче ліжечко грошей ледве назбирали. Мені платили декретні копійки, а він працював неофіційно і добру частину зарплати витрачав на пиво з чипсами.

Коли з’явилася дочка, я постійно змушена була позичати грошей у друзів. Чоловік обіцяв віддати, принести, заробити, але далі за обіцянки справа не доходила. Я не знала як із цієї боргової ями вибратися. А потім до нас у квартиру почали навідуватися колектори. Виявляється, він у п’яти чи шести банках взяв кредити й не сплачує.

Чоловікові було весело, а мені зовсім не до сміху. Я не знала, як бути, зверталася до його батьків, а вони тільки розводили руками, мовляв, у нас він теж багато грошей запозичив, якийсь безглуздий син.

Так тривало три роки, поки мій терпець не урвався. Ми розлучилися, і на аліменти я не подавала, бо розуміла, що все це ні до чого. Я переїхала жити до мами разом із дочкою. Садок, робота, повсякденні турботи. Справлялися абияк. Весь цей час ми жили з невдалим колишнім чоловіком в одному місті.

Я періодично зустрічала його у різних дворах, він розпивав пиво з друзями. Колишній був бадьорий і веселий, а я проходила повз – навіть не хотілося дочці говорити, що серед цих галасливих людей її батько.

Минув час і донька таки познайомилася зі своїм батьком – я не вигадувала історії про льотчика чи космонавта, просто розповіла їй усе як є. З бабусею та дідусем з боку батька моя дівчинка досить добре спілкувалася. Вони забирали її до села на вихідні та вітали на свята.

Коли в мене з ними заходила мова про їхнього сина – тільки відмахувалися, мовляв, недолугий якийсь, що з нього взяти. Ото вчора, кажуть, приходив до нас додому, пів холодильника спустошив і пішов.

Я не раз думала про позбавлення його батьківства – але все якось руки не доходили. І ось, моїй дочці виповнилося вісімнадцять і до нас прилетіла перша звістка. Він подав на аліменти.

Дістав якісь псевдодовідки про інвалідність і тепер потребує з доньки виплати. Я почитала інформацію на цю тему в інтернеті – за законом має повне право. І ось я думаю, невже в цієї людини зовсім немає совісті. Він жив та радів, у вихованні дитини жодної участі не брав, а тепер ще нахабства вистачило вимагати з неї грошей.

Дочка зараз навчається в інституті, і я сплачую їй навчання. Вона сама ще добре на ноги не встала, я останнє віддаю, щоб вивести її в люди. І ось живу та дивуюся, наскільки цей світ може бути несправедливим.