– Тебе сусідка бачила у суботу у місті! – кричала дружина. – І ти був не один! А, за твоїми словами, ти, в цей час, мав бути на роботі!
– Нехай твоя Марія протре окуляри! Або замовить собі нові! – не залишився у боргу чоловік – треба ж було так влипнути…
Ліді було вісім, коли тато пішов.
Ні, він пішов не в гіршому сенсі цього слова. Він просто пішов, склавши речі в рюкзак. Але від цього Ліді було не легше.
До цього вони з мамою часто лаятись. Все полягало в тому, що тато став рідше бувати вдома.
Так, почалися затримки на роботі й часті «понаднормові»: а зарплата тата залишилася незмінною.
Значить…
– Та нічого це не значить! – кричав батько. – Ти мене замучила своїми підозрами!
– Тебе сусідка бачила у суботу у місті! – теж кричала Ганна Юхимівна. – І ти був не один! А, за твоїми словами, ти, в цей час, мав бути на роботі!
– Нехай твоя Марія протре окуляри! Або замовить собі нові! – не залишився у боргу тато.
– А хіба я сказала тобі, що то була Марія? – Єхидно запитала мама. – Ось і попався!
Так, тато попався! І як безглуздо – треба ж було так влипнути!
І тоді Олег пішов. Мабуть, до тієї, яка була молодша і красивіша за маму: Марія, хоча була і в окулярах, чудово все розгледіла.
Вони сиділи в літньому кафе і трималися за руки, сплетені на столі. І поводилися так, ніби нікого поряд не було – не ховаючись.
І тут випадково поруч опинилася сусідка Марія. Тато теж, мабуть, її побачив. Але не зробив жодних зусиль, щоб сховатися – значить, йому вже було байдуже.
І Ліда з мамою залишилися самі.
У принципі, не можна сказати, що у них все було погано. У мами була непогана робота і дах над головою. Вони залишилися у гарній сталінській трикімнатній, отриманій ще батьками Олега – вони обидва працювали на заводі.
Свекор – зварювальником, які тоді дуже цінувалися, свекруха – обліковцем.
Після весілля Ганна та Олег стали жити разом із батьками: тоді з орендованими квартирами було не так добре. До того ж чому б і ні? Місця було багато! А свекруха почала допомагати з Лідою, що з’явилася незабаром.
Батьки пішли один за одним, коли внучці було три роки: вони любили один одного, тому й пішли слідом.
І ось тепер у цій трикімнатній залишилася тільки Ганна Юхимівна та Ліда.
Дівчинка дуже переживала, що батько пішов – вона була татовою донькою – і в усьому звинувачувала маму.
Якби вона не кричала на татка, він би залишився з ними! Значить, це вона у всьому винна! І Ліда почала ненавидіти маму…
А та замкнулася в собі, менше посміхалася і, ніби, не помічала неприязні доньки: їй теж було погано без Олега.
Жінка поринула у своє горе: до переживань дочки їй не було жодного діла! Цікаво, що було б, якби вона не пристала до нього з тією розмовою про Марію?
Адже чоловік спочатку відмовлявся! Може, даремно вона тоді не зупинилася? Адже коханки є у багатьох, але ж не всі йдуть з сім’ї! Дивишся, і Олег би залишився…
Лідка вперше задумалася, коли у свій День народження не отримала подарунок від татка: батьки завжди дарували їй різні подарунки – начебто змагалися, хто з них більше любить дочку. І татові подарунки завжди були кращими за мамин.
А тут зранку на тумбочці лежав тільки один пакунок.
– А куди ти заховала подарунок від тата? – Невдоволено поцікавилася дочка, – напевно, навмисне засунула кудись! Ну, звісно, щоб на його тлі не мати поганий вигляд!
Мама помовчала, а потім сказала:
– А тато цього разу тебе не привітав, доню!
– Як це – не привітав? – здивовано подумала дівчинка. – Він же її так любить! Та бути цього не може!
Адже він і пішов тільки з-за злої мами – несправедливо його звинувативши в чомусь!
Але ж вона, Ліда – його улюблена дочка!
Лідка весь день чекала на подарунок від тата: напевно, служба доставки спізнюється! Або листоноша виявився недбайливим – не дарма ж цю пошту всі лають!
Але ніхто нічого не приніс, навіть більше, – тато не подзвонив та не написав! А донька чекала бодай на коротке слово – вітаю!
Так, нехай, одне слово, але це означало б, що він про неї пам’ятає!
Але тато Олег ніби забув про свою доньку, яку ще нещодавно називав улюбленою.
І Ліда докорінно змінила своє ставлення до нього та мами: ненависть перейшла в розуміння ситуації та співчуття. Адже виходило, що їх із мамою незаслужено покинули!
І в цьому, мабуть, винна не мама: тоді б тато ігнорував лише її! А тут він викреслив зі свого життя обох. Хоча Ліда взагалі не зробила йому нічого поганого!
А тато просто згинув. Так, потрапив у бермудський трикутник, «зник з радарів» чи провалився в Маріанську западину. Коротше, – зник безвісти.
Мама сприйняла це зовні спокійно: вголос його не лаяла, на аліменти не подавала – грошей їм вистачало, а жінка була дуже горда.
Хоча всі подруги та рідня радили подати у розшук, а потім, відповідно, вимагати аліменти!
Але Ганна Юхимівна була впевнена, що з чоловіком все гаразд: якось, так вийшло, що жоден із подружжя на розлучення не подав!
Ганні все це стало глибоко байдуже, а у чоловіка було не спитати: напевно, йому теж було начхати на всю цю паперову метушню.
І, за документами, вони ще залишалися чоловіком і дружиною.
Чому Ганна була впевнена, що з Олегом все було гаразд? Та тому, що сестра Олега, якій жінка зателефонувала через рік після зникнення її брата, поводилася дуже спокійно.
Ні, вона, звичайно ж, не відкрила його місцеперебування, відмовившись коротким: “Я – не в курсі!”
Але Аня зрозуміла, що та – в курсі! І навіть знайома з подробицями! Інакше, з чого їй бути такою спокійною?
Брат зник, покинувши сім’ю, а вона – ні вухом, ні рилом? Ні, люба, ні за що не повірю!
Олег, крім Свєтки, мав ще брата, з яким вони бачилися на сімейних святах.
Як чоловік пішов, ці сімейні посиденьки припинилися. Точніше вони припинилися для Ганни з Лідою – їх просто перестали туди запрошувати.
А двоюрідні брати, з якими дівчинка часто проводила час, припинили до них приїжджати!
І це стало другим кроком в усвідомленні Лідою ситуації: щось тут не те! Невже татко вирішив їх із мамою повністю викреслити з життя?
Це було гірко, але, мабуть, так…
Час минав і брав своє: життя закрутило і все розставило по місцях – горе поступово відходило на другий план.
Та і яке ж це було горе? Всі живі, – а це головне!
Ганна та Ліда майже не згадували недбайливого чоловіка та батька, який кинув їх десять років тому: так, час пролетів непомітно!
Дівчинка відсвяткувала своє повноліття, успішно закінчила школу і вступила в інститут на бюджет: життя вдалося!
І тут Аня резонно вирішила зробити деякі дії: вписати дочку у свідоцтво про приватизацію, виділивши їй частку – коли оформляли документи, Ліда була ще маленькою.
Тому зараз власниками квартири в рівних частках значилися Ганна та Олег.
А «зниклого з радарів» чоловіка, відповідно, визнати нарешті зниклим! Що було цілком справедливо: за десять років від нього не було отримано жодної звістки!
І припинити право користування ним житловою площею та зняти з реєстраційного обліку.
Справедливо? Дуже! І нехай квартира стане повністю їх із донькою!
Ідеальним варіантом було б, якби всі могли домовитись між собою. Але де ж був Олег? Ні, десь він, звісно ж, існував! Але, мабуть, старанно шифрувався!
Тому Ганна Юхимівна Фролова подала до суду: тямущу позовну заяву до суду допомогла скласти подруга-нотаріус.
А потім вона чесно зателефонувала зовиці Світлані та попередила про свої дії: мовляв, збираюся зробити те й те – чекайте повістку!
Так, жінка була дуже чесною і не хотіла будувати підступи за чиєюсь спиною – собі вийде дорожче.
До того ж потім, заразом, дописала в позові про розірвання шлюбу. І це теж було справедливо: адже Аня була ні вдовою, ні чоловіковою дружиною.
І тоді Олег з’явився: ще б пак – втрачати таку велику частку в трикімнатній чоловік не хотів! І чому він має це робити?
Так, він прийшов на процес, як ні в чому не бувало! І, мало того: чоловік притяг із собою, як свідка, нинішню пасію. З якою вже встиг прижити собі дитину.
Ганна з подивом дивилася на чоловіка: ні тіні каяття! Десять років – жодного дзвінка та жодної гривні!
Перед нею стояв симпатичний чоловік, цілком задоволений життям. Ситий, доглянутий і, мабуть, щасливий.
Якого зовсім не цікавило, як вона там усі ці роки жила з Лідою: у нього була інша родина, і там все було добре.
І вони обоє – чоловік та його цивільна дружина, перебували у повній впевненості, що правильно відсуджують свою частку! Інакше просто не прийшли б до суду!
Але суд ухвалив задовольнити позовну заяву Ганни! І це викликало щире здивування з боку відповідача: як це так? Ні, з розлученням він був повністю згоден! А ось далі…
І з якого такого переляку він повинен втрачати значну частку у своїй же трикімнатній?
Це ж його тато і мама отримували цю квартиру! Анька прийшла на все готовеньке! З чого ж, цікаво, все тепер має дістатись їй та Лідці?
Мабуть, Олег та його пасія справедливо вважали, що цей факт виявиться вирішальним у судовій суперечці. Але він чомусь не був взятий до уваги.
– Ви ж десь жили ці десять років? – Запитала суддя в Олега.
Олег кивнув:
– Так, ваша честь!
– Обходилися без цієї квартири? – продовжила суддя. – Обходилися, здається, чудово! – Олег знову кивнув.
– До того ж у вас давно інша сім’я! Ну і залишайтесь і надалі жити на цій території!
-Ви платили всі ці роки за частку в трикімнатній? Не платили! І вас все влаштовувало! А десять років – великий термін! Тому…
– Але ж я там не жив! – намагався просунути свою думку Олег. – Я все їм залишив!
– А зараз хочу забрати своє: годі – достатньо користувалися! Жити удвох у трикімнатній протягом десяти років – хіба погано?
Але свого в нього вже там не виявилося: суд ухвалив розірвати угоду соціального найму з Фроловим О.П. за адресою колишнього його проживання.
Тож, “гудбай”, колишній чоловік та тато! А ти як думав? Ідучи – йди…
– Я вимагатиму спростування! – Кричав Олег після засідання.
Але Ганна не звернула на це жодної уваги:
– Та заради Бога – прапор тобі в руки! – Переможно сказала вона, й вийшла у вільне життя з власною квартирою…
Підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити нові, цікаві публікації! Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
