– Я винайняла квартиру у сусідньому районі, – вона навіть не глянула на чоловіка. – Ти можеш залишитися з татом! На його улюбленій території. Будете разом на дідівський цвях куртки вішати і суп на батареї гріти

Борис Леонідович важко ступив через поріг і вріс у підлогу. У передпокої було неприродно порожньо і якось лунко.

Ні високого взуттєвого стелажу з темного дерева, ні пухнастого килимка під ногами, ні величезного дзеркала у важкій рамі, в яке він звик заглядати перед виходом на вулицю.

Він часто заморгав, вирішивши на мить, що переплутав поверхи. Зробив два невпевнені кроки вперед. Гола бетонна підлога із залишками старого клею неприємно рипіла під підошвами черевиків.

З коридору було видно кухню. Там не було великого обіднього столу зі скляною стільницею, за яким він звик пити ранкову каву. Не було білого кухонного гарнітуру із дорогими доводчиками.

Замість вбудованої індукційної плити зяяла брудна ніша зі старими чавунними трубами, густо затягнута сірим павутинням.

Борис Леонідович пройшов у зал, човгаючи по стертому лінолеуму, який оголився після зникнення величезного килима.

Світла прямокутна пляма на жовтих шпалерах, що вицвіли, сяяла там, де раніше висів плоский телевізор.

Замість масивного шкіряного дивана лежав клаптик курної рекламної газети. Зі стіни стирчали різноколірні дроти. Навіть чорних пластикових накладок на вимикачах не було.

– Олеже? – Голос пролунав хрипко і жалюгідно.

Ніхто не відповів. Десь за стіною монотонно бубонів сусідський телевізор. А за три тижні до цього життя йшло своєю чергою.

***

Світлана перехопила ганчірку й почала протирати кухонний стіл, методично змітаючи крихти у підставлену долоню. Борис Леонідович стояв посеред кухні, уперши руки в боки.

– Знову барліг розвели на моїй території!

Світлана не обернулася.

– Це миючий пилосос, Борисе Леонідовичу.

Він тицьнув сухим пальцем у бік блискучого чорного корпусу, припаркованого в кутку.

– У моїй хаті тепер і кроку не можна  ступити!

– Він стоїть у ніші, нікому не заважає.

– Він займає мій життєвий простір!

З коридору обережно визирнув Олег. Сутулий, у домашній кофті, він винувато глянув спочатку на батька, потім на дружину.

– Батьку, ну нормально ж стоїть. Свєтка його за свої брала, щоб килими чистити. Твої ж килими, між іншим.

– У моїй хаті я вирішую, що нормально, а що ні!

Борис Леонідович припечатав долонею по підвіконню.

– Натягла мотлоху! Щодня якісь коробки кур’єри тягають! Кроку ступити нема де від ваших покупок!

Світлана кинула ганчірку у раковину, та сполоснула пальці під струменем води.

– Я за цей мотлох свої гроші віддала. І прибираю тут я.

– А живеш на моїй території! – Свекор гордовито випнув груди, поправивши комір сорочки.

– Я вас п’ять років тому пустив із жалю. Щоб по орендованих хатах не поневірялися, гроші в чужу кишеню не носили!

– Ми тут зробили ремонт, – сухо впустила Світлана. – Шпалери переклеїли, труби поміняли.

– Перегидили все! – Борис Леонідович підійшов до пилососу.

Демонстративно відсунув його ногою до самої стіни, що аж пластик гидко рипнув по плитці.

– Мій будинок перетворили на склад!

Олег винувато знизав плечима і зник у кімнаті.

Наступного дня конфлікт спалахнув біля відкритого холодильника. Світлана розбирала пакети із супермаркету, розкладаючи контейнери по полицях. Борис Леонідович навис над нею шулікою.

– Знову полиці забила?

– Я купила продукти на тиждень. Хлопчикам потрібні йогурти, м’ясо, сир.

– А мені куди свою каструлю ставити? – Він потряс алюмінієвою каструлькою із залишками вчорашнього супу.

– Борисе Леонідовичу, там ціла верхня полиця вільна. Ваша каструля чудово поміститься.

– Ви мене утискаєте! – Свекор підвищив голос.-  Я у власному будинку повинен кут відвойовувати! Купують делікатеси, сири свої смердючи, а мені суп поставити нікуди!

Світлана мовчки посунула упаковку яєць.

– Ставте.

– Ласку мені робиш? На моїх метрах? – Він з гуркотом упхнув каструлю. – Я взагалі не розумію, навіщо стільки продуктів купувати. Тріскаєте й тріскаєте. Гроші розбазарюєте.

– Я купую це на свою зарплатню!

– А за комуналку хто платитиме?

– Я плачу за комуналку, й ви чудово це знаєте! Квитанції у мене в пап.. у ящику столу лежать.

Борис Леонідович відмахнувся.

– Я знаю ваші оплати! Дріб’язок сунете, а води ллєте на тисячі!

Світлана зачинила дверцята холодильника, й пішла до кімнати, не сказавши жодного слова. За два дні скандал спалахнув у ванній.

Світлана завантажувала кольорову білизну в нову пральну машину із хромованим люком. Борис Леонідович маячив у отворі.

– Знову переш?

– Хлопчики забруднилися на гірці, – миролюбно відповіла вона. – Речі брудні.

– Лічильник крутить! – Він показав пальцем у бік коридору. – Вода ллється рікою! Ти хоч уявляєш, які рахунки прийдуть?

– Я сама оплачую воду, Борисе Леонідовичу. Повністю! – Світлана випросталась.

– А труби? Труби зношуються! Машина ваша скаче тут, плитку мені поб’є!

– Труби ми змінили минулого року. Моїм коштом. І плитка тут моя.

Олег знову тупцював на задньому тлі, переступаючи з ноги на ногу.

– Батьку, ну вистачить воду каламутити. Світлана правда сама платить за все.

– Що вистачить? – Борис Леонідович почервонів. – Я у своїй квартирі навіть зітхнути вільно не можу! Усюди її техніка гуде. Раніше стояла моя «Малютка», і всім вистачало! Білизна чиста була!

– Ваша «Малютка» порвала мені три блузи, – процідила Світлана.

– Зате моя! А  не цей космічний корабель на половину ванної! – Свекор розвернувся і пішов на кухню.

До вечора середи напруга перекинулася до передпокою. Світлана повернулася з роботи, несучи два об’ємні пакети. Борис Леонідович чекав її біля дверей.

– Знову барахло тягнеш?

– Це постільна білизна та рушники, – Світлана поставила пакети на полицю.

– Шафи ломляться! – Він штовхнув картонну коробку із зимовим взуттям, що стояло в кутку. – Мій будинок перетворили на барахолку. Незабаром пройти не можна буде.

– Я купую те, що нам потрібне для життя! Старі рушники вже схожі на марлю, ними витиратися неприємно.

– Мені це не потрібно! Жили якось без твоїх вензелів на наволочках!

– Я вас почула, – Світлана зняла плащ, та повісила його на нову металеву вішалку із закругленими гачками.

– Ви цією вішалкою користуєтеся щодня, – відрізала вона. – Ваша куртка на ній висить.

– Я просив її купувати? – Свекор підійшов упритул. – Мій дідівський цвях у стіні мене цілком влаштовував. Тридцять років висів, нікому не заважав! Прийшла тут, господиня, свої порядки наводить.

Олег висунувся з кімнати.

– Батьку, цвях же іржавий був, куртки рвав.

– Тебе не питають! Ти під підбором сидиш, от і сиди!

Світлана обійшла свекра, не підводячи очей. До вечора п’ятниці атмосфера у квартирі стала нестерпною.

Борис Леонідович збирався на дачу у вихідні. Він ходив по залі, збираючи речі у потерту спортивну сумку.

Світлана пила воду біля вікна. У кутку зали стояв новий торшер на довгій вигнутій ніжці – вчорашня покупка.

– І щоб до мого приїзду цього неподобства не було! – Борис Леонідович вказав на лампу.

– Куди мені його подіти? – тихо спитала Світлана.

– На смітник віднеси! Або куди хочеш. Мені цей брухт посеред кімнати не потрібен.

Олег спробував втрутитися, виступивши із тіні коридору.

– Батьку, ми за нього чимало грошей віддали. Світлані для роботи потрібно, вона вечорами сидить, очі псує.

– Чиї це проблеми? – Свекор навис над сином. –  Ви живете у моїй квартирі! На моїх метрах! Я вас сюди пустив, я можу й викинути!

Він різко обернувся до Світлани.

– Забирай свої цяцьки та провалюй, я п’ять років цей срач терпів!

Світлана поставила склянку на підвіконня. Вона довго дивилася в одну крапку. Повільно дістала з кишені домашніх штанів стос вицвілих магазинних чеків, скріплених скріпкою.

– Ви впевнені, Борисе Леонідовичу?

– Більше ніж!

Він підхопив торбу за ручки.

– Мій дім, – мої правила! Не подобається – скатертиною дорога. Забирай все своє барахло і щоб вашого духу тут не було!

Світлана коротко кивнула й полізла в кишеню за телефоном. Свекор вийшов у коридор, зірвав куртку з нової вішалки і пішов на сходи.

Вранці у суботу у під’їзді загудів вантажний ліфт. Олег сидів на краю розібраного ліжка.

– Світлано, ти серйозно зараз?

– Абсолютно, – вона методично складала чеки в прозорий файл.

– Світлано, батько ж просто ляпнув у серцях! Ну, ти ж його знаєш! Він покричить і заспокоїться. Навіщо одразу з’їжджати?

– Він сказав забрати свої цяцьки! Я забираю.

У двері подзвонили. На порозі стояли четверо міцних хлопців у комбінезонах.

– Квартира сорок два? Переїзд замовляли?

– Проходьте, – Світлана вказала на зал. – Починайте з великогабаритного, – диван, телевізор, тумби.

Олег схопився з ліжка.

– Хлопці, стійте! Світлано, це ж його телевізор!

– Мій, – спокійно поправила Світлана. – Куплений два роки тому. Чек у файлі.

Вона передала старшому вантажнику видрукуваний аркуш.

– Тут опис. Працюємо швидко.

Вантажники працювали злагоджено та мовчки. Зник кухонний гарнітур, залишивши по собі голі стіни з нерівною штукатуркою.

Слідом винесли холодильник, пральну машину, мікрохвильову піч. Світлана керувала процесом із холодним розрахунком, вказуючи, що упаковувати у плівку.

– Акуратніше зі столом, не подряпайте скло об одвірок.

Олег метався по порожніх кімнатах.

– Світлано, ну як ми будемо жити? Куди ти все це тягнеш? Батько приїде, його напад схватить!

– Я винайняла квартиру у сусідньому районі, – вона навіть не глянула на нього. – Ти можеш залишитися з татом! На його улюбленій території. Будете разом на дідівський цвях куртки вішати і суп на батареї гріти!

Олег замовк. До обіду зал спорожнів повністю. Світла прямокутна пляма на вицвілих шпалерах різко впадала у вічі, підкреслюючи убогість старого ремонту. Старший вантажник витирав чоло.

– Господине, все винесли. Вантажна забита під зав’язку.

Світлана підійшла до стіни біля входу, вказуючи на стильну чорну панель вимикача.

– А це?

Вантажник почухав потилицю.

– Так це електрика. Ми меблі носимо.

– Це мої розетки та вимикачі. Розумний будинок.

Вона дістала потрібний папірець.

– Хлопчики, відкручуйте акуратно. Мені ці розетки ще у новій квартирі ставити.

Хлопець усміхнувся, та дістав із кишені викрутку. У тиші порожнього коридору дзвінко клацнув шурупокрут.Увечері в неділю на сходовому майданчику стало тихо.

Борис Леонідович переступив поріг своїх квадратних метрів. Голі дроти стирчали зі стін, скручені ізоляційною плівкою. Він стояв посеред зали, дивлячись на шпалери.

На підвіконні лежав самотній іржавий цвях.

Борис Леонідович постояв небагато, розвернувся та пішов до комори шукати свою звичну “Малютку”,  на чому світ лаючи нахабну невістку…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!