Я виросла у цілком щасливий родині: мама, тато, старший брат. Батьки працювали на заводі, мали гарну репутацію. Брат був старший за мене на десять років.
Особливої братерської любові він до мене не відчував. Краще сказати мене взагалі не помічав. Адже я зовсім дрібна була, порівняно з ним. Після школи він вступив до столичного університету, не без допомоги батьків, звісно. Поїхав вчитися, а я залишилася з мамою та татом.
Батьки, які обожнювали сина, весь час думали лише про нього. Слали йому гроші, возили продукти. Приїзд Славка на канікули для них завжди був святом. А мене ніби й не було.
Ні, мене годували, одягали, не били. Щоправда, ніяких смаколиків мені не купували, одяг вибирався найдешевший, а найчастіше сукні та спідниці я доношувала за сусідськими дівчатками — все, що віддавали подружки матері.
Звичайно, мені хотілося і нові джинси, і кросівки, і багато чого. Адже я бачила, що однокласницям це купували. А коли тобі 12-13 років, то вже з’являється бажання мати гарний вигляд, щоб оточуючі оцінили.
На всі мої прохання мати закочувала очі та казала: “Та що ж ти за виродок такий? Все тобі мало та мало. І так нормально одягнена. Не голодна. Що ще треба? Безсовісна, у тебе брат навчається, йому зараз допомагати треба”. Батько при цьому згідно кивав у відповідь.
Було до сліз прикро, але я розуміла, що в чомусь мати має рацію — брата треба вчити. А я? Проживу, якось.
Тільки навіщо вона обзивається? Чому називає образливим словом «виродок»? Якось я сказала їй про це. У відповідь мати гнівно блиснула очима і сказала, що я мала, щоб ще вчити матір, як розмовляти.
І того разу батько був з нею згоден. Він взагалі більше мовчав, рідко зі мною спілкувався. А якщо щось потрібно було від мене, то звертався до мене лише на ім’я: Людо, Людмило, та й все. Я навіть не пам’ятаю, щоб він мене називав донькою.
Після школи я сама вступила до педагогічного університету, хоча мріяла стати юристом, але розуміла, що безплатно туди не зможу вступити, а платити за мене ніхто не збирався. На той час батьки купували братові квартиру у столиці.
Я з’їхала від батьків, пішла до гуртожитку, підробляла з першого курсу. Ні мати, ні тато не цікавилися, як я живу.
Рідко заїжджав батько, іноді трохи грошей давав. Мати тільки дзвонила, довідувалася, чи не вигнали мене ще. Потім пів години розповідала про Славка. Він на той час вже одружився, знайшов хорошу роботу. З братом у нас так і не було контакту.
Після закінчення університету я поїхала в інше місто, там знайшла своє кохання, у нас із чоловіком з’явилася донька. Коли мені було тридцять років, батька не стало. Я поїхала на його похорон.
І ось після церемонії прощання я вирішила допомогти матері навести лад. У столі знайшла теку з документами, чомусь її ніколи не бачила. Серед інших паперів я знайшла документ, який свідчив, що я удочерена.
Я так і стояла, роззявивши рота, з цим папером, коли до кімнати зайшов брат.
– Слава, ти знав про це? – Запитала я і показала документ.
– Знав, – трохи помовчавши відповів брат, – тобі пів року було, коли батьки принесли тебе з дому малюка. Просто їм тоді квартиру на заводі мали дати. А оскільки одна дитина була, то належала лише однокімнатна квартира. Ось їм і довелося тебе удочерити, щоби дали нормальне житло.
І тільки ось у тридцять років я зрозуміла, чому мати та батько так до мене ставилися, не змогли полюбити чужу дитину, а хорошу квартиру хотілося мати. Прикро було до сліз.
Я поїхала до своєї родини, не стала нічого говорити матері, їй і так після похорону чоловіка не солодко було. А за кілька місяців зателефонував брат і сказав, що у мати інсульт, за нею тепер догляд потрібний.
– До себе я не можу її забрати,— казав Славко,— та й чого її до столиці тягти, тут усе так дорого. Забери матір до себе. Тобі ж, як жінці, легше доглядати за нею. Та й містечко у вас тихе, спокійне, може, їй на користь піде.
Я обіцяла подумати. І ось зараз перебуваю у повній розгубленості. Батькам я була не потрібна, вони терпіли мене заради квартири. Все для Славка. А він? Він же їм рідний, на відміну від мене. Ось що робити не знаю.
