Мені було 30 років, їй було майже 40. За її плечима був уже шлюб, я ж мав у минулому лише цивільний шлюб, який закінчився погано – зрадою цивільної дружини.
Я зустрічався зі своєю новою жінкою, допомагав їй у всьому, допомагав з її дитиною, возив їх на відпочинок. Я любив її до нестями.
І ось одного разу вирішив зробити їй пропозицію. У відповідь – відмова, мовляв, їй і так нормально, її все влаштовує, їй так зручно і більше заміж вона не хоче, а дитина у неї вже є.
Я для неї виявився просто річчю, зручною хорошою річчю. Можна брати, але нічого не віддавати натомість.
Свою відмову вона також виправдовувала минулим шлюбом, мовляв, я така крута тітка, вже була, знаю і тепер сильна і незалежна, більше прогинатися не буду.
Визнаю чесно – ця правда мене сильно засмутила. Спочатку намагався якось домогтися її, але бачачи її ставлення, відкривши, нарешті, очі, став здавати, почуття стали проходити. Розчарування в людині немов протверезили мене, і злетіли всі ілюзії. Незабаром ми розійшлися зовсім.
Ось така ось ця була любов. Я щиро любив, хотів дітей, сім’ю і старість разом. У підсумку ж я опинився простою іграшкою ось для такої ось егоїстки, і отримав ні не зрозуміло за що.
Для мене, на щастя, все закінчилося добре, через кілька років я зустрів свою дружину, зараз щасливий, виховую своїх дітей. І бачу, і відчуваю, що ці відносини – справжні, а не гра в одні ворота на потіху егоїзму.
Думаю, що не варто витрачати своє життя на людину, яка нічого не цінує і здатна тільки отримувати і грати, виправдовуючи себе і звинувачуючи інших.
