– Я вже все вирішив, мамо! Не починай знову. – Ванька вперто дивився у вікно.
– Ти – просто зрадник!
– Я?!! – Хлопчик роззявив рот від обурення. – Це я зрадник?!!
Він різко розвернувся і вибіг з кімнати. Запершись у себе і, уткнувшись обличчям у подушку, провалилися у спогади.
Літо. Вані виповнилося вісім. На день народження батько подарував йому класний трюковий велосипед, про який хлопчик мріяв. Ванька цілими днями ганяв з хлопцями у дворі й майже забув, що у батька теж незабаром день народження. Повернув його до реальності дід.
– Ванюшка, ти тату подарунок приготував вже?
– Ні. – Розгубився онук. – Діду, а що ж я тату подарую?
– Ну, якщо ти не проти, можу допомогти. Удвох і зробимо.
Два тижні Іван і дід майстрували свій подарунок – різьблену дерев’яну ключницю. Випилювали, обпалювали, шліфували, прикручували точені блискучі гачки.
Вaнюшка працював з дідом на рівних. Навіть на деякий час забув про новий велосипед.
У свій день народження батько був дуже вже якийсь загадковий і веселий. З задоволенням прийняв привітання, хвалив Ванін подарунок. Обійняв і розцілував діда.
Мама подарувала батькові якусь особливо модну сорочку і він, не смішно, жартував, що якби у нього не було такої чудової дружини, то в цій сорочці можна було б навіть одружитися. На що мама жартівливо огріла його рушником і сказала, що такого бовдура світ білий не бачив.
Коли всі вже сиділи за святковим столом на дачі, батько несподівано сказав:
– А тепер, дорогі мої, пробачте мені, але я теж зробив собі подарунок. Виконав, так би мовити, мрію дитинства. Зараз…
Він квапливо прямував до хвіртки, за якою зупинилася машина. Повернувся з плетеним кошиком в руках. Ваня глянув і ахнув: у кошику мирно спало товсте чорне щеня.
– Знайомтеся, це Дайсон.
Мама, докірливо дивлячись на батька, тільки й змогла вимовити:
– Ну, Сашко, ти даєш!
Але батько посміхався такою щасливою дитячою усмішкою, так смішно морщив ніс, дивлячись на цуценя, що сердитися на нього було неможливо. А Ванька так і зовсім був у повному захопленні.
Втім, швидко Дайсона полюбили всі. Малий стаффорд зростав швидко і перетворився на потужного широкогрудого пса з напрочуд спокійним, але оптимістичним характером.
Найбільше він, звичайно, любив батька, насправді зрозумівши, що саме батько – найголовніша і важлива людина в його собачому житті. Любив він й інших членів сім’ї.
З Ванькою дуркував і грав у наздоганялки, з мамою ліниво лежав біля кухонного столу, поки та готувала, з дідом, коли приходили в гості, любив «подивитися» телевізор. Але за батька готовий був у вогонь і у воду, супроводжував його скрізь, де було можна, і одного разу врятував із серйозного лиха.
Якось увечері батько як завжди вигулював Дайсона в старому парку поруч з будинком. Вийшли пізно, народу на доріжках вже не було, і батько, проти звичаю, спустив пса з повідця.
Дайсон відразу ж зник в найближчих кущах по своїх невідкладних собачих справах. А батько неквапливо прогулювався алеєю, зрідка посвистуючи, щоб собака не надто відстав.
Він був зайнятий своїми думками й не помітив, як з темряви на доріжку вийшли двоє.
– Ну що, – хрипко сказав один, – закурити в тебе просити або відразу гроші?
– А в мене ні того, ні іншого немає. – Миролюбно відповів батько. – Не палю, грошей не нажив.
– Хамиш чи що?
– Навіщо ж мені, на питання просто відповів.
– Дядю, так ти гордий дивлюся! – Один з хлопців наблизився, клацнув, виштовхнувши щось гостре з кишені.
І тут з кущів на доріжку прямо перед хлопцями вивалився Дайсон. Чорний, як смола, широкогрудий і потужний, у світлі місяця він виглядав вражаюче. Хлопці мимоволі позадкували.
– До мене!
Батько взяв собаку на повідець і так само спокійно сказав:
– Ідіть, хлопці, щоб біди не сталося. Чого вам треба, того у мене все одно немає, а собаку нервувати не раджу.
– Якби вони знали, що наш Дайсон і мухи не скривдить, – розповідав він пізніше вдома – то погано б мені прийшлося.
Але Ваня був упевнений: добродушний і спокійний Дайсон ніколи не дав би батька образити. В одному тільки пес допомогти не зміг, коли батько несподівано захворів. І так само швидко і несподівано чотири роки назад згорів від лейкозу. Тоді Ваньці було одинадцять.
Тепер Дайсон не відходив від хлопчика, як колись від його батька. Зрозумів, що маленького господаря треба оберігати, раз великий кудись так несподівано і надовго пішов.
Ванька схлипнув. Зараз йому вже п’ятнадцять. Рік тому мати познайомилася з Гришею. Іван не заперечував. Дорослий уже, розуміє, що батька не повернути.
Гриша – непогана людина, до Вані ставиться добре. Але місяця два назад, коли чоловік вже переїхав до них, з’ясувалося, що у нього алергія на собаку.
Начебто й не було особливо, коли раніше заходив, а як стали жити всі разом, навіть задихатися почав. Мати занепокоїлась, почала вмовляти сина віддати кому-небудь Дайсона.
Ванька повірити не міг, але зчепивши зуби, чесно обійшов всіх друзів, намагаючись знайти йому справжню сім’ю. Хоча, коли дивився на собаку, сльози на очі наверталися.
Тільки виявилось ніхто не готовий взяти на себе турботу про такого вихованця, як Дайсон.
Діду відвезти собаку також не було не можна. Слабка і хвора літня людина вже не мала сил доглядати за стаффордом.
– У притулок не віддам! – твердо заявив він сьогодні після чергової розмови. – Дайсону там не місце! Він наш!
– Ваня, але і Гриша тепер теж наш. Він частина родини. – Мати ледве стримувала сльози. – Тобі що собака дорожча за людину? Дорожче за мене? Дорожче за Гришу?
– Мамо, не ображайся. Дорожче за Гришу, так. Дайсон – моя родина. Мій, твій та тата. – Тут Ванька запнувся і ледве не заревів від відчаю. – Мамо, давай ми до діда жити підемо. Ми йому там не заважатимемо. І вам… не будемо.
– А мені що тепер на два будинки розірватися, Ваню? Мені працювати треба. А тепер ще й у різні кінці міста мотатися, щоб господарство вести?
Ванька глянув на ключницю, що висіла в коридорі, на якій бовтався повідець Дайсона і, вперто стиснувши зуби, сказав, що він все вирішив.
Ось тоді мати й назвала його зрадником.
– Ліда, – казав увечері телефоном дід – та й справі, нехай Ванюшка у мене живе. З господарством ми впораємося, не вперше. Та й мені легше з помічником.
– І справді, Лідо, – підтримав Гриша – що ти хлопця душиш. Він дорослий, діду допоможе. Та й з собакою розлучатися не треба. Відпусти ти його.
…Весело клацнув у замку ключ. У вузький дідів коридор, зітхаючи, ввалився Дайсон. За ним почервонілий Ванько з великою спортивною сумкою.
– Все, діду, вломили маму! Гриша допоміг! Тепер у тебе будемо жити!
Дайсон голосно пирхнув і пішов на своє звичайне місце ближче до телевізора.
. . .
– Ванюшка, – голос діда в трубці звучав винувато – щось мені якось зле. Серце з ранку щемить. Ти ще довго?
– Ех, діду, що ж ти відразу не подзвонив! Я їду!
Іван відпросився у викладача і рвонув додому. Поки доїхав, судинка вже встигла викликати швидку і зараз сиділа біля дідового ліжка.
– Дякую, Маргарита Сергіївна, що придивилися. Я тепер сам.
Разом з Дайсоном, чорним стаффордширським тер’єром, вони проводили сусідку, а невдовзі вже відчиняли двері бригаді швидкої допомоги.
– Не бійтеся, – притримуючи за нашийник зацікавленого пса, говорив він світловолосій молодій дівчині, яка зупинилась коридорі – Дайсон добрий, він не чіпатиме.
– Та я і не боюся. – Дівчина хоробро ступила в кімнату слідом за лікарем. – Просто вигляд у нього строгий.
– Тільки вигляд. – Іван схвильовано спостерігав за маніпуляціями лікаря. – Це серйозно?
– Це вік, хлопче. Плюс проблеми з серцем, які не вчора з’явилися. Укол я зробив, а зараз випишу ліки та розпишу рекомендації. Добре б поробити крапельниці. Є у вас, хто міг би зробити це вдома?
– Ні. – Ванька розгубилася. – У нас нікому.
– По лікарнях Івана Олексійовича зараз тягати я б теж не радив. Ксюш, – лікар поглянув на свою біляву помічницю – може ти покапаєш?
– Я заплачу, – схвильовано відгукнулася Ваня і запитливо глянув на Ксенію – не хвилюйтеся. Я в університеті вчуся, і ще працюю. – Додав чогось він.
– Я не хвилююся. – Усміхнулася дівчина. – Приходитиму, якщо тільки цей звір мене не з’їсть.
Вона подивилась на Дайсона, що вільно розвалився серед кімнати, і несподівано підморгнула йому. Дайсон сховав висунутий язик, схилив голову трохи вбік і уважно глянув на Ксенію.
– Не з’їсть! Звичайно не з’їсть! – Зрадів Ванька. – Ксенія, Ви тільки приходьте до нас. Я зараз збігаю куплю все, що треба. І ключ Вам залишу.
– Зараз нам на виклик. А завтра я зайду і поговоримо. Тільки якщо можна не Ксенія, а Ксюша. Мене так всі називають.
– Добре. А я Іван.
– До зустрічі, Іване!
– До побачення, Ксюша!
Ванька збігав в аптеку, напоїв діда чаєм і відправився на прогулянку з Дайсоном.
– Сподобалася вона тобі? – Запитав дід, коли онук повернувся.
– Ксюша? Так, симпатична. І добра, коли згодилися нам допомогти.
– Відчуваю, хороша вона людина. Ти, Ваню, придивися.
. . .
Ксюша приходила до Івана Олексійовича, як і обіцяла. Ванько, коли був удома, проводжав дівчину. Брав з собою і Дайсона.
Ксюша більше не боялася грізного на вигляд пса. Їхні прогулянки з Іваном ставали частіше і довше, все більше часу молоді люди проводили разом…
А через рік народився маленький Сашко. Старший Дайсон разом зі всіма зустрів Ксюшу з пологового будинку, і після цього вже не відходив від малюка.
Своє улюблене місце поряд з телевізором він поміняв на кімнату молодих. Спав поруч з ліжечком, призивно бурчав, якщо Сашко просипався, і неспокійно обнюхував крихітні пальчики. На прогулянках охороняв коляску, і не було у маленького чоловічка більш грізного захисника.
Сашко і пішов, тримаючи за Дайсона за нашийник, обережно і невпевнено роблячи перші у своєму житті кроки. Старий пес, якому йшов тринадцятий рік, терпляче і повільно пересувався з Сашком по кімнаті, ледве помітно тремтів вухами, коли малюк занадто голосно верещав від захоплення.
Дід теж помолодшав. Вовтузився з правнуком зі щирим задоволенням, правда, на вулицю вже майже не виходив, хіба що з Ванькою іноді.
Ванька садив Івана Олексійовича на лавці поруч з будинком, а вірний Дайсон вкладався біля ніг старого. Так і жили…
– Іване Олексійовичу, я на хвилиночку в магазин, гаразд? Сашко спить, ще хвилин сорок спати буде. Але я навіть швидше повернуся.
– Іди, Ксеня, йди, не хвилюйся, все добре буде. – дід Іван посміхнувся. – Ми з Сашком впораємося. Та й Ваня ось-ось прийде.
– Я хотіла Вані зателефонувати, щоб він по дорозі в магазин сам зайшов, але у нього телефон вимкнений. А у нас молока немає і підгузки закінчилися.
– Ксюша, та ти мені не відчитуйся. Аж надто сильно ти про нас хвилюєшся. Іди спокійно, не поспішай.
Ксюша побігла. Іван Олексійович сів на диван, зробив телевізор тихіше, щоб Сашка не проґавити, якщо той прокинеться, і раптом відчував, як гострий біль здавив десь за грудиною. Різко стало не вистачати повітря. Спробував встати, але зі стоном опустився назад.
Ліки б взяти зі столу. Спробував ще раз, в очах несподівано потемніло … Дайсон заскавчав, застрибнув на дивани, почав облизувати обличчя, руки.
Заплакав Сашко, прокинувся. Пес кинувся до нього в кімнату. Побачивши собаку, малюк засміявся, забурмотів щось по-своєму.
Дайсон повернувся до дивана. Господар, як і раніше, сидів нерухомо. Стафф коротко гавкнув. Дивився здивовано. Господар не встав. Пес заскавчав, кинувся до вхідних дверей, штовхнув всім тілом.
Двері, які Ксюша похапцем не зачинила, несподівано піддалися. Дайсон вискочив у під’їзд.
…Маргарита Сергіївна возилася на кухні, коли їй несподівано здалося, що у двері постукали. Вона прислухалася: здалося. Роздався гавкіт Дайсона. Значить, до сусідів прийшли.
Ну, там і Іван, і Ксюша вдома. Лай не припинявся. У двері знову щось стукнуло. Маргарита Сергіївна відкрила. Дайсон важко дихаючи, захлинався гавканням.
Він бацнув жінку головою в коліно і повернувся в сторону квартири.
– Що ти, Дайсон? Чи трапилося щось? – Сусідка поспішила за собакою. – І двері відкриті.
– Ксюша! – Вигукнула вона.
У відповідь з кімнати пролунав Сашка плач. Побачивши на дивані Івана Олексійовича, Маргарита Сергіївна охнула, кинулась до нього. Дайсон втік у сусідню кімнату. Сашко перестав плакати.
– Ваню, ти пробач мені. Я не мусила йти. – Ксюша, як маленька, розмазувала долонею сльози. Якби не Дайсон … – Вона уткнулася обличчям у важку голову стаффорда.
– Що ти, рідна, обійшлося ж все. – Іван обійняв дружину.
Дайсон уважно глянув на господаря.
– Молодець, звичайно, ти молодець. Найкращий пес у світі!
У кімнаті дід щось тихенько говорив Сашкові. Малюк заливисто реготав.
Сіда морда старого пса лежала на лапах, очі віддано і закохано дивилися на найдорожчих для нього людей!
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
