– Я з тобою, Мишко, розлучуся, слово честі! Скажи мені скільки можна? Скільки ще терпіти це паломництво твоїх численних родичів?
– Коли я за тебе виходила заміж, мені ніхто не сказав, що дев’ять місяців на рік я навіть у душ спокійно сходити не зможу!
– Твої родичі до нас тільки взимку не приїжджають, бо холодно! Я втомилася їм прислужувати, розумієш? Мені набридло!
Про те, що в її чоловіка насправді дуже багато дальньої рідні, Поля спочатку не підозрювала. Дізналася вона про це, тільки коли в квартирі одного суботнього вечора пролунав телефонний дзвінок.
Підійняла слухавку Поліна:
– Алло.
– Полю, привіт, це Надія Анатоліївна, мама Мишка. Як у тебе справи, дитино? Як здоров’я?
– Здрастуйте, Надія Анатоліївно. Все добре, дякую. Як у вас справи?
– Та в нас теж нормально. Поліно, а Мишко вдома?
– Так, зараз покличу.
Мишко взяв протягнуту дружиною слухавку:
– Привіт, мамо. Так, звісно, пам’ятаю. А що, щось трапилося? Я, мамо, пізніше передзвоню, з Поліною переговорю.
Мишко поклав трубку і запитав:
– Поліно, можна до нас на два тижні приїде двоюрідна сестра мами? Їй обстеження потрібно пройти, лікарі у її місті одноголосно до Києва відправляють. Можемо ми її прийняти?
– Звичайно, – замахала руками Поліна, – коли така справа, нехай приїжджає. У вітальні її розмістимо.
***
Поліна вийшла заміж за Михайла майже чотири роки тому. Шлюб молоді люди уклали за коханням. Поліну в меркантильності вже точно звинуватити не можна було.
Михайло приїхав до Києва з Полтави, – спочатку навчався, потім почав працювати. Квартиру та машину поки не купив, зате людиною був гарною – в чарку не заглядав, не димів, умів цвях забити і кран полагодити, про Поліну дбав і оточував увагою.
А те, що він не мав житла… Ну і що? У Поліни була двушка – квартиру їй подарували вскладчину батьки, бабусі та дідусі. Як єдиній дочці та онуці.
***
Зараз Поліна розуміла, що тоді вона зробила велику помилку, дозволивши чоловікові дати притулок тітці. Після від’їзду тітоньки Ірини, яка, до речі, затрималась у них майже на два місяці, в столицю зачастили й інші гості.
Поліна спочатку соромилася відмовити свекрусі – адже саме вона постійно просила за родичів.
– Полю, не стиснуть вони тебе? Можуть у вас зупинитися? Ну дякую, дитинко! Я проінструктую, поясню, що ви з Мишком обидва працюєте, дуже втомлюєтеся, що вас не можна по дрібниці смикати.
Поліні не хотілося на все життя нажити собі недруга в особі свекрухи, тому вона переступала через себе та приймала чергових гостей.
Тітки, дядьки, племінники, двоюрідні бабусі та дідусі гостювали у них вже по другому-третьому колу, тому Поліна вивчила звички кожного.
Клавдія Микитівна, якась далека родичка свекрухи, наприклад, ніколи за собою не прибирала у ванній та кидала речі прямо на мокру підлогу.
Пенсіонерка вважала Поліну кимось на кшталт прибиральниці, і, виходячи з ванної, просила Полю навести лад.
Ігор, двоюрідний брат Михайла, попри на заборону, димів у квартирі. За день, поки господарі були на роботі, всі стіни були просочені тютюном.
Поліна, звичайно, й раніше висловлювала Мишкові претензії, просила його якось вплинути на маму, пояснити, що у них своя сім’я, свої інтереси, уклад.
– Мишко, наша квартира вже довгий час готель нагадує! У твоїх родичів взагалі немає совісті? Якщо ми вкотре дозволили приїхати твоїй тітоньці, то все, щороку можна навідуватися до нас? – виказувала вона.
– Скажи, тітка Ірина твоя що обстежує? Вона вже чотири рази, Мишко, у нас була! Я скажу прямо, – давай це припиняти?
– Якщо раніше я не хотіла псувати стосунки з твоєю мамою, то зараз я готова посваритися з нею назавжди заради власного спокою!
– Ну, як я їм відмовлю, Поліно, – мимрив Михайло, – що про мене потім родичі скажуть? Що я зарозумівся, у Києві проживаючи? Це ж ніколи не забудеться! І мені, і дітям, і онукам моїм до кінця віку кістки перемиватимуть!
– Хай перемивають, натомість ми поживемо спокійно! Ти, Мишко, не про родичів далеких думати повинен, а про нашу родину. Якщо ти їм заборониш приїжджати, можливо, взагалі більше не побачиш. Чим погано? – умовляла вона.
– Давай, дзвони мамі і кажи, що її внучату племінницю з трьома дітьми та чоловіком, які через три дні приїжджають, ми не приймемо.
– Мишко, ти довкола подивись – як п’ять людей розмістяться у вітальні? Подзвони, а я поки що вечерю піду приготую.
Поліна вийшла на кухню і відразу навшпиньки повернулася до спальні. Мишко дзвонив матері і брехав про вимушений ремонт:
– Так, мамо, нам доведеться майже все міняти. Не до гостей зараз, ще й із сусідами з приводу потопу розуміємось. Ти вже вибачся перед Альоною, скажи, що трапилися такі непередбачувані обставини.
Поліна задоволено кивнула та пішла на кухню. Ну ось, дивишся, і припинять тепер гості їх непокоїти. Щоправда, через пару місяців доведеться вигадувати новий привід для відмови – адже ремонт не може тривати вічно.
Через три дні Поліні, у розпал робочого дня, зателефонував Мишко. По голосу жінка зрозуміла, що щось трапилося.
– Люба, ти, будь ласка, тільки не лайся… Щойно Олена зателефонувала і сказала, що вони приїхали!
– Як приїхали? Ти що мене обдурив і матері не подзвонив?
– Ні, я дзвонив! Мама їх теж попереджала, але виявляється, вони квитки купили заздалегідь і міняти не стали. Тепер питають адресу, кажуть, готові й на матраці спати, у багнюці, серед будівельного сміття, аби по столиці погуляти.
Поліна схопилася за голову. Скандал тоді вийшов почесний. Альоні із сімейством довелося тиждень знімати житло власним коштом. Надія Анатоліївна зателефонувала і вибачилася перед невісткою із сином:
– Поліно, слово честі, я пояснила Олені, чому до вас не можна. А вони таки поїхали!
Поліна набралася сміливості і попросила свекруху:
– Надіє Анатоліївно, я не хочу лаятись, але, будь ласка, не могли б ви більше нікого з родичів до нас не підселяти? Зрозумійте, я не можу прислуговувати кожному,- благала вона.
– Гостей же і нагодувати, і розважити треба! Ми з Мишком допізна працюємо, якщо у нас хтось гостює, я, замість того, щоб прийти, лягти і відпочити, опівночі наводжу порядок у квартирі, готую, перу чужий одяг…
– Полю, чого ж ти раніше не сказала? Я ж завжди тобі дзвоню, питаю, ти ніколи мені не відмовляла.
– Та я боялася, що ви мою відмову якось негативно сприймете. Зараз, Надіє Анатоліївно, слово честі, я втомилася!
– Не хвилюйся, дитинко. Тепер усім, хто збереться до вас у Київ нерви потріпати, я відмовлю!
Надія Анатоліївна після непорозуміння з Альоною справді не допомагала родичам, але численна рідня надзвонювала безпосередньо Мишкові, і все йшло по накатаній. Вони сварилися ще частіше:
– Ти що, знущаєшся? – кричала Поліна на чоловіка, коли той сказав, що до них знову хтось їде. – Ти спеціально це робиш? Мишко, як довго це триватиме? Я їх просто не пущу, двері не відчиню!
– Поліно, ну не знаю я, як так вийшло! Я хотів сказати, що їм не раді, але не зміг.
– Ну, Мишко, ти мене змусив! Тепер не ображайся!
До приїзду гостей Поліна підготувалася ґрунтовно. Рушники, постільна білизна, подушки, ковдри і весь посуд вона відвезла до батьків.
Їм з Мишком залишила лише плед і два кухлі. Шампунь, мило, миття посуду, пральний порошок, кондиціонер для білизни з квартири вона теж винесла. Продукти теж зникли.
Мишко, спостерігаючи за дружиною, ошелешено запитав:
– Ти що це робиш?
– Комфорт для гостей створюю! Якщо ти не можеш мені спокійного життя забезпечити, то я сама це зроблю!
План Поліни спрацював. Сімейство із чотирьох осіб затрималося в гостях лише на два дні. Звичайно, що робити в квартирі, в якій немає простих зручностей?
Про Мишка, звісно, потім поповзли чутки. Нещасні гості скаржилися, що живе він з дружиною киянкою зовсім погано, їсти в них нічого і спати ні на чому!
Пару місяців після від’їзду гостей подружжя жило спокійно, і Поліна вже думала, що всі її муки закінчилися, і тепер точно їх ніхто не потурбує. Не тут-то було! У неділю вранці у Мишка задзвонив телефон. Поліна відразу прокинулася і скомандувала:
– Не бери! Це точно твої родичі, знову почнуть напрошуватися в гості. Скільки прошу, зміни номер!
– Та почекай, Поліно, може це з роботи. Не хвилюйся, я минулого разу урок засвоїв, більше ніколи й нікого сюди не пущу.
– Гучний зв’язок увімкни, будь ласка, – попросила Поліна.
Мишко підійняв слухавку:
– Мишко. Алло, Мишко!
– Здрастуйте, Ніно Євгенівно. Я слухаю вас.
– Як справи? Чула, чи зовсім з дружиною в тебе життя розладналося? Розлучаєтеся, майно ділите? Ну та гаразд, я не з цього приводу дзвоню, – схаменулась жінка.
– Мишко, я за два дні буду в Києві. Жаль, звичайно, що більше в тебе не зупинитися, треба якось питання з нічлігом вирішити.
– Мені п’ять днів десь ночувати треба. Ти сам розумієш, пенсія невелика, зайвих грошей нема. Зніми мені готель хоча б, га? Рятуй, Мишко. Справи у мене у столиці невідкладні.
Поліна дивилася на Мишка і крутила пальцем біля скроні. Той усміхнувся:
– А хто вам сказав, що ми з Поліною розлучаємося?
– Ну, як же! Вітька зателефонував, каже, у вас у холодильнику шаром покоти, ковдр немає, подушок теж. Вони хотіли з дороги речі випрати, так порошку не знайшли, довелося самим купувати, зайві гроші витрачати!
– Ось воно як… Не думав, що Віктор пліткувати любить. А ви до нас якими долями?
– Ой, я ж молодшу дочку заміж віддаю, ледве прилаштувала, намучилася! Думала, ніхто вже й не візьме. Посаг їй хочу купити, сукню, фату, рукавички. Якщо дізнаються, що Людку на весілля у столиці одягали – від заздрощів пом.руть!
– Так посаг можна й за день зібрати. Ви вночі сідайте в потяг, уранці приїдете, а ввечері знову на потяг. Я вже не говорю, що все через Інтернет замовити можна, знаю, ви цього не любите. Але навіщо затримуватись у Києві на п’ять днів? – дивувався Мишко. – І як ви купите сукню без самої Люди?
– Ні, Мишко, справа ця не швидка. Походити потрібно, вибрати, прицінитися. Раптом в іншому місці таке саме, але дешевше вдвічі? На все це час потрібний. Та й не люблю я метушні, – простягла жінка. – А розмір Людки я знаю чудово. Ну то що, врятуєш?
– Вибачте, Ніно Євгенівно, змушений вам відмовити. Грошей, щоб вас спонсорувати, у мене немає. Усього доброго.
– Ну ось, – схвалила Поліна, – бачиш, не так уже й страшно відмовляти. Так, плітки, звісно, зараз річкою поллються.
– Та й нехай пліткують,- махнув рукою Мишко,- ти весь цей час мала рацію. Це я чомусь боявся образити по суті сторонніх людей. Тепер гості – лише на запрошення та у зручний для нас час!
Дзвінки з проханнями дати притулок надходили все рідше, а потім і зовсім припинилися. Серед дальньої рідні Михайла, Поліна тепер славиться жадібною, абсолютно непривітною особою, а сам Мишко – м’якотілим чоловіком, який прогнувся під дружину-киянку.
А їм і байдуже, що про них говорять – тепер Поліна та Мишко нарешті живуть спокійно. І чому вони раніше цього не зробили недолугі…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
