Я повернулася зі зміни й одразу відчула, що щось не так. Рожевого комбінезону Поліни з оленями не було на гачку у передпокої… Я стягнула шапку, кинула її на тумбочку і пройшла на кухню.
На столі лежала записка, притиснута сільничкою.
– Я забрала Поліну! У нас все добре, не шукай нас, – писала Христина.
Я відразу набрала дочку і після довгих гудків почула механічний голос, що абонент недоступний. Я натиснула відбій, потім зателефонувала знову. І знову абонент був недоступний.
Я піднялася до Ніни Петрівни, яка доглядала Поліну, і подзвонила в її двері. Сусідка відчинила одразу, ніби весь цей час стояла за дверима.
Обличчя її було сіре, губи стиснуті в тонку смужку. Вона відступила до передпокою, пропускаючи мене, і заговорила:
– Томо, я не знала… Вона прийшла, сказала, що ти знаєш. Одягнена нормально, спокійна така, твереза. Я й подумала, ну мало, все налагодилося в неї. Та й віддала їй Полю.
Я мовчки чекала на продовження.
– Я у вікно дивилася, – додала вона після паузи. – Вона сіла в машину, сріблястого кольору. Номер… Перші літери “А” і, здається, “Т”.
Срібляста машина… Автомобіля Христина не мала. Виходить, її привозив чоловік, у якого вона жила останній місяць. Я зателефонувала синові.
– Денисе, Христина забрала Поліну … Мені потрібна твоя допомога, – і я коротко розповіла йому, як усе було.
– Зрозумів, – сказав він, – добре, як усе з’ясую, передзвоню.
Він передзвонив за три години. На той час я обійшла квартиру разів п’ятдесят із кухні до кімнати, з кімнати до передпокою та назад.
Щоразу, проходячи повз порожній гачок, я сповільнювала крок. Потім я постояла над ліжечком Поліни, тримаючись за поперечину обома руками.
Мені здавалося, що якщо я відпущу цю саму перекладину, то впаду.
Денис знайшов адресу Христини через одного її колишнього однокласника. Я поїхала туди одразу. В автобусі я сиділа, вчепившись у сумочку обома руками, і рахувала зупинки.
За вікном уже стемніло, а мороз стояв такий, що шибки автобуса вкрилися крижаною кіркою.
Нарешті я знайшла потрібний будинок та під’їзд, підійнялася на поверх і подзвонила. Мені ніхто не відповів. Я знову подзвонила, потім постукала, почувши шерех у квартирі, голосно сказала:
– Христино, я знаю, що ти тут. Відчини, будь ласка.
Після довгої паузи мені відповів чоловічий голос:
– У нас все нормально. Ідіть.
Я стояла на майданчику ще хвилин п’ятнадцять, потім розвернулася і пішла.
Вранці я пішла до дільничного. Пояснила все, показала документи – рішення суду про опіку, постанову про позбавлення батьківських прав та дозвіл на візити двічі на тиждень у присутності опікуна.
– Ви у своєму праві, – сказав дільничний, вислухавши мене, – я прийду, перевірю умови, складу протокол.
– Але силою забрати дитину не можу. Для цього потрібні пристави та рішення суду. На це може піти чимало часу.
– Ось воно, значить, як, – подумала я. – Закон на моєму боці. Але система повільна та неповоротка. А дитина там страждає.
На третій день Христина надіслала мені фото Поліни. Внучка сиділа на дивані та їла печиво. Підпис був такий:
– Бачиш, усе нормально. Відчепись!
Я збільшила знімок. На Поліні була та сама кофточка, яку одягала на неї я, сіра, з ведмедиком на кишені. Три дні в тому самому…
Значить, змінного одягу в неї немає. У кутку кадру я помітила брудну тарілку та порожню пляшку. Я зберегла фотографії.
Вночі я не спала, слухала, як за вікном виє вітер, і перебирала ґудзики в жерстяній коробці. Коробка стояла на тумбочці біля ліжка, і перебирання цих ґудзиків було для мене чимось схоже на медитацію.
Я перекочувала їх між пальцями, один, другий, третій, і від цього монотонного руху думки мої трохи затихали. Але не цієї ночі. Цієї ночі ґудзики не допомагали…
На четвертий день мені зателефонував дільничний. Він побував за адресою, і двері йому відчинив той чоловік. Христина з дитиною були вдома.
– Дитина без видимих ушкоджень, – казав він, – але у квартирі холодно. Дитячого харчування нема. Мати в стані сп’я ніння. Коротко кажучи, протокол складено.
– І що мені тепер робити? – Запитала я.
– Подавайте заяву до суду, щоб повернути дитину через примус.
– Так зараз новорічні канікули! – Вигукнула я. – І поки я подам заяву, поки все закрутиться, з дитиною там може статися все, що завгодно! Вони взагалі можуть поїхати кудись, шукай їх потім!
– Я розумію, – сказав дільничний, – але по закону такий порядок.
Я поклала слухавку. Що ж… Видно, справді настав час діяти рішуче. Я поклала в папку всі потрібні документи, зібрала речі Поліни та зателефонувала Денису.
– Поїдеш зі мною туди, – сказала я, – мені потрібний свідок.
Денис погодився і хвилин за двадцять був у мене. Незабаром ми дісталися до будинку Христини.
Двері нам відчинив чоловік. Побачив нас двох і відступив на крок. У передпокої було тісно, пахло тютюновим димом і чомусь ваніллю. Я пройшла повз нього, не питаючи дозволу, Денис пішов за мною.
Христина сиділа на кухні та диміла. Я пройшла до вітальні. Поліна була в кімнаті на підлозі на розстеленій ковдрі.
Вона підняла на мене очі й раптом схопилася за мою штанину обома руками. Я підійняла внучку і притиснула до себе, а потім поклала її на диван і швидко перевдягла.
Тут на порозі з’явилася Христина.
– Ти… це… що робиш? – промовила вона, ледве повертаючи язиком. – Від… дай! Це… моє… моя… дочка!
Вона кинулася до мене, але між нами встав Денис.
– Ти ще тут! – Вона штовхнула брата в груди, але він навіть не ворухнувся.
І вона закричала:
– Льо-о-оша! Допоможи-и-и!
У вітальню увійшов її співмешканець. Він був вищим і більшим за Дениса, судячи з насуплених брів, налаштований чоловік був дуже рішуче. І я злякалася за сина.
– Я була у дільничного, – різко сказала дочці, – якщо твій… “друг” спробує нас зупинити, за п’ять хвилин тут буде наряд поліції.
– Загалом, – сказав чоловік, – ви зараз перебуваєте на приватній території. Ми вас сюди не кликали. Ще й дитину забираєте… То кому ще боятися поліції, нам чи вам?
– Ось саме! – Сказала Христина і скривила губи. – Викликай давай … цих… як їх там… коротше, мін…
– Зараз викличу, – бадьоро озвався Льоша і набрав номер поліції.
Невдовзі приїхали правоохоронці та оглянули квартиру. Христина закотила істерику, але я показала їм документи на внучку.
– Так… – сказав один із поліціянтів. – Мати у нетверезому стані вдень, у квартирі немає їжі, купа пляшок. Дитина у досить поганому стані.
Він глянув на Христину і суворо додав:
– Не раджу перешкоджати бабусі. В іншому випадку, у вас може не залишитися навіть права на візити.
Христині довелося відступити.
За два дні дочка подзвонила мені. Голос у неї був тверезий і дуже злий.
– Ти за це ще відповіси! – сказала вона. – Я подаю на відновлення батьківських прав. І ще побачимо, хто кого переможе.
– Подавай, – відповіла я, – але май на увазі, що в мене є протокол дільничного та свідки. А в тебе… А що в тебе є, Христино?
Вона вилаялася і кинула слухавку.
Христина справді спробувала відновитись у батьківських правах, але суд ухвалив рішення на мою користь. Внучка залишилася зі мною.
З цього часу минуло пів року, Христина більше не з’являлася. Внучка росла, нічого не потребуючи, – хіба що матері не вистачало бідній крихітці, та що вже вдієш. Мабуть, така доля…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
