Я заміж вийшла одразу після школи, тільки вісімнадцять виповнилося. Діма тоді університет закінчив. Розумний, красивий, подає великі надії у будівельному бізнесі.
Мої батьки були впевнені, що за ним я буду як за кам’яною стіною. Шкода було, що я без освіти одразу в доросле життя пурхнула. Ну, та гаразд. Вони сподівалися, що чоловік дозволить мені вчитися. Але цього не сталося.
Дімі потрібна була дружина, берегиня вогнища. Яке тут навчання, коли треба за будинком стежити, а потім і дітей виховувати. Втім, мене все влаштовувало.
Мама з дитинства навчила мене готувати та вести господарські справи, тож із цим проблем не було. Через п’ять років у нас із Дімою вже були син та донька. Я була найкращою мамою та господинею. І дружиною непоганою.
Чоловіка кохала, завжди намагалася мати гарний вигляд. Діма був стриманий у своїх почуттях, але я вважала, що так і має бути. Ось навіщо мені ці квіти щодня, прогулянки під місяцем, палкі зізнання? Та й подарунків мені особливих не треба. Адже Діма й так мене з дітьми утримує.
А потім я побачила його із секретаркою. Просто зайшла до нього в обідню перерву на роботу, домашньої їжі принесла, а він там з нею на столі. Загалом не до котлет їм було.
Я як побачила її напівголу, його розпатланого, у мене так коліна й підкосилися. Кинула з усього маху в них контейнером із їжею та втекла. Не знаю подальшу долю свого куховарства, тільки Діма ввечері додому злий прийшов. Кричати на мене почав. Мовляв, навіщо до нього без попередження на роботу прийшла? Я від такого зухвальства зовсім розгубилася.
– Ти її кохаєш? — чомусь спитала я.
А він засміявся і сказав, щоб не ставила дурних запитань.
– Дімо, як ти так можеш? Я ж твоя дружина! А ти, ти… З усіма тягаєшся! – Вигукнула я.
І тоді він розлютився і сказав, що сам вільний вирішувати, з ким йому бути. А я, курка, повинна сидіти вдома, виховувати дітей і робити те, що найкраще в мене виходить — варити борщі.
– Невже ти вважала, що ти мені цікава як жінка? Ти ж колода! — кинув він мені на прощання і пішов на цілу ніч. Напевно, до своєї коханки.
А я тієї ночі все плакала. Зрештою до мене дійшло, що всі ці роки Дімі просто було зручно зі мною. У будинку чистота та лад, одяг напрасований, я без жодних претензій, нічого в нього не прошу. Не кохав він мене.
Вранці зібрала дітей та до батьків переїхала. Все їм розповіла. Мама ще стала зятя захищати. Мовляв, усі мужики такі. А тато на мій бік встав.
– На поріг цього собаку не пущу! – сказав він.
Втім, Діма і не поспішав з каяттям. Він просто чекав, що я сама повернуся. Куди я без освіти, із двома дітьми, без його грошей?
Чесно, був момент, коли мені хотілося засунути трохи далі свою гордість і повернутися до чоловіка, адже дітей треба було годувати, одягати. Тато тоді відмовив. Сказав, що якщо дозволю об себе ноги витерти, то він і далі так чинитиме. Сам мусить Діма до нас приїхати. А він так і не з’являвся.
А потім я на вулиці зустріла Андрія, свого колишнього однокласника. Він у поліції служив. Андрій так зрадів, побачивши мене, у кафе покликав. Згодом Андрій зізнався, що був закоханий у мене в школі, і зараз теж.
Ми почали зустрічатись. І ось тільки зараз я зрозуміла, що означає бути коханою. Майже за тридцять років мені так подобається бути просто дівчинкою, якій дарують квіти, кажуть компліменти, носять на руках. Андрій любить мене. І я закохалася вперше у житті. Просто тоді у вісімнадцять років я переплутала закоханість зі справжніми почуттями.
А Діма потім приїжджав. Мабуть, скучив за моїми борщами. Погрожував, що дітей у мене відбере, якщо не повернуся до нього. Тільки я вже не боюся його погроз.
Андрій не дасть мене образити, і дітей не віддасть, бо прийняв їх усім серцем. Адже діти теж відчувають щире ставлення до себе. Андрій із ними гуляє, і грає, коли є вільний час. А рідному батькові вони були потрібні лише для статусу.
Так, десять років у моєму житті були просто помилкою. Хоча, ні, діти — це найкраще, що взяла із собою з минулого. І вони моя сила у майбутньому.
