Мабуть, доведеться розлучатися, тому що я не бачу сенсу на додаток до двох дітей тягнути на своїй шиї ледащого, непрацюючого чоловіка з претензіями. У “діру” він через мене переїхав!
Наче до цього в центрі всесвіту жили. Мої батьки створили нам усі умови, але чоловік нічого не цінує. Працювати не хоче, допомагати не хоче, лише обурюється постійно.
Я сама сільська. Мені в селі завжди подобалося – люди добріші і якось ближчі, повітря свіже, немає такої тісняви скрізь. Та й величезний плюс – можливість жити у своєму будинку, не терпіти сусідів за стінкою.
Але вчитися після школи довелося все одно їхати до міста, це обласний центр.
Вибрала для себе професію ветеринара, навчалася, набиралася досвіду помічником лікаря в одній із ветклінік. Так із майбутнім чоловіком і познайомилися. Він приніс на щеплення шикарного кота, який був товстий, волохатий і чарівний. Через кота і почали спілкуватися.
На останньому курсі він зробив мені пропозицію руки та серця, я погодилася. Хоча спочатку і планувала після отримання диплома повернутися до рідного села, але тут так карта лягла – вийшла заміж за “міського”. А він у село їхати не збирався.
– Ну, куди голка, туди й нитка, – зітхнула мати, благословляючи наш шлюб.
Жити стали у свекрухи. У них із сином у рівні частках двокімнатна, одна з кімнат дісталася нам. Зі свекрухою я не конфліктувала, вона просто якось на своїй хвилі, ми майже не спілкувалися. Тож і не сварилися.
Чоловік працював, я працювала, а потім дізналася що чекаю дитину. Зарано, звичайно, хотілося б більш вдалі умови мати для появи дитини, але як доля розпорядилася. Наступним сюрпризом стало, що ми чекаємо на двійнят.
Спочатку я бадьорилася і намагалася працювати, але з шостого місяця довелося залишити роботу, бо носити було тяжко, поперек відвалювався, ноги набрякали, задишка та інші принади теж були в асортименті. А з моїми пацієнтами завжди треба бути зібраною та обережною. Тож вирішила не ризикувати.
Чоловік успішно працював менеджером із продажу у фірмі, його зарплати вистачало на життя. Нам ще мої батьки намагалися допомогти. Чи то продуктів привезуть цілий холодильник, чи то грошей мені скинуть. Загалом справлялися якось.
З’явилися на світ діти, почалися проблеми зі свекрухою. Її дуже дратував плач дітей. А у двійнят же як один заплакав, другий тут же приєднується, і так по черзі. Мені самій справлятися було важко, а від мами чоловіка допомоги ніякої не було, як і від самого чоловіка.
Чоловіку тоді було не до допомоги. Він десь дуже накосячив на роботі, і йому світило звільнення. Він намагався якось розвʼязати ситуацію, але виходило не дуже. Його таки звільнили.
Як жити далі – велике питання. Вдома ситуація напружена, чоловік без роботи, двоє дітей, які ростуть не щодня, а щогодини, я в декреті. Чоловік від пропозиції посидіти з дітьми, щоб я вийшла на роботу, відмовився, сказав, що не впорається. Та й не по-чоловічому це, за його словами.
Вихід був лише один – переїжджати до села до моїх батьків. Мама сказала, що допоможе мені з дітьми, роботи там для мене, хоч греблю гати, є де жити, з роботою для чоловіка батьки теж обіцяли щось придумати.
Чоловік відмовлявся якийсь час, але потім таки наважився. Під полегшене зітхання свекрухи ми переїхали до села.
Батьки мають великий будинок на дві родини. Колись у другій половині жив брат батька, але його вже давно не стало, тож будинок цілком батьківський.
Мама з татом облаштували нам окремий вхід, кухню, завжди приходили з вулиці, або стукали у двері між нашими половинами, так просто не заходили.
Все почало налагоджуватися. Мама вранці займалася своїми справами, а по обіді відпускала мене на роботу. Я працювала, так би мовити, в приватному порядку, без якогось оформлення.
Але гроші це приносило, як і продукти. Тато теж із дітьми сидів із задоволенням, але в основному вечорами, так що ніхто особливо не переймався.
А ось із роботою чоловіка вийшла проблема. Тато чесно намагався йому щось знайти. Але або він не підходив під роботу, або сам від неї відмовлявся. Фиркав, що з вищою освітою за конями прибирати він не збирається.
Так і сидів вдома, періодично їздив в гості до своєї мами. Мене таке його ставлення дратувало, але мама мене заспокоювала – йому просто треба звикнути, для нього тут все не так. Нехай у нас і досить сучасне село, але все одно від міста дуже відрізняється.
Я намагалася терпіти. Коли дітям виповнився рік, мене прорвало. Чоловік відмовився від чергової пропозиції щодо роботи, яку приніс батько. Та ще з таким виглядом, ніби йому тут усі повинні та зобов’язані.
Свої претензії я йому висловила, можна було за цей час і на віддаленні якусь нормальну роботу знайти. Та за рік майже можна було й нову професію освоїти, а не сидіти на шиї дружини, як дармоїд.
Чоловік обурився, що я насмілилася його так назвати. Заявив, що він через мене в цю діру переїхав, де для нього немає роботи за рівнем, а тепер ще посміла дорікати. Слово за слово – ось і скандал.
Чоловік психанув, зібрав речі та пішов до мами. А я сиджу і розумію, що настав час подавати на розлучення. Це не сім’я, це не чоловік, який має бути надією та опорою. Дітей я й одна підніму, батьки допоможуть, а так хомут із шиї зніму.
