– Я заради вас колись дачу продала, тепер ви зобов’язані мені її купити, – вимагає від нас свекруха

Я іноді хочу, щоб зима тривала довше, тому що другий рік у нас як справа до весни наближається, так активізується свекруха зі своєю вимогою купити їй дачу. Десять років тому вона зробила царський жест, продала свої шість соток із сараєм, допомагаючи нам з іпотекою, а тепер вирішила, що це вона нам дала у борг, який треба віддавати.

Коли ми з чоловіком одружилися, у нас були лише плани на світле майбутнє, підкріплені бажанням та амбіціями. Ні квартир, ні машин, ні багатих родичей. Ми милості від всесвіту не чекали, тож самі почали будувати своє щастя.

Жили з моїми батьками, щоби можна було щось накопичити. З нас не брали гроші за комуналку, та й продукти найчастіше купували батьки. Нам було незручно, але тато жартівливо бурчав, що якщо ми витрачатимемо гроші, то вони з мамою нас ніколи не позбудуться. Він жартував, звичайно ж, тому що в зяті знайшов споріднену душу і був цьому факту дуже задоволений.

Ми працювали, гроші потихеньку збиралися, а коли настав час брати квартиру, батьки раптово здивували. Виявилось, що вони продали дачу, на яку їм вже набридло їздити, а гроші з продажу пішли нам на допомогу.

Мені було шкода, що дачу продали. Вона в нас була гарна, кам’яний двоповерховий будинок з піччю, світлом і водою, альтанка, доглянутий садок. У дитинстві ми там проводили багато часу, але останні п’ять років у нас з чоловіком часу не було туди їздити, а батькам набридло. Казали, що важко вже копатися у землі, та й будинок постійної уваги потребує.

Оскільки дача була дуже гарною та доглянутою, виручити за неї батькам вдалося чимало. Замість однокімнатної ми вирішили брати двокімнатну, тепер нас вже не лякав щомісячний платіж.

Свекруха про цей подарунок від батьків дізналася, та й особливої ​​таємниці ніхто не робив з цього. Від свекрухи ми нічого не вимагали та не чекали, тому її якась скривджена реакція була незрозумілою.

Чоловік припустив, що його мама думала, ніби ми їй дорікаємо. Ось, мовляв, батьки дружини допомогли, а ти осторонь. Хоча, повторюся, у думках подібного ми не мали.

Але щось свекруха собі однозначно надумала, бо за пів року прийшла до нас із тріумфальним виглядом, щоб віддати картку з грошима. На ній була відносно невелика сума, як зараз сто тисяч гривень. Точніше, сума пристойна, але в плані іпотеки – крапля в морі.

Хоча ми навіть цьому здивувалися, бо взяти ці гроші свекрусі не було де. Чоловік навіть занервував, що мати в кредит якийсь влізла. Але все виявилося простіше – свекруха теж продала свою дачу, на яку не їздила до ладу після того, як не стало батька чоловіка.

Дача була далеко, на громадському транспорті було добиратися довго і незручно, а машину ні вона, ні ми з чоловіком не водили. Та й дача більше потрібна була батьку, як казав чоловік. Він там щось вирощував, а свекруха до цього була абсолютно байдужа.

Я на цій дачі була один раз, коли ми вирішили на шашлики поїхати. Можна було б і на дачу моїх батьків поїхати, але нам хотілося усамітнення. Що я можу сказати, дача враження на мене не справила.

Будиночок, більше схожий на сарай для зберігання інвентарю, запущена ділянка, яку давно не обробляли, паркан, що покосився. Вода на ділянці для поливу погодинно у певні дні.

Продати таку “розкіш” дорого було неможливо, свекруха вижала з продажу максимум. Ми з вдячністю прийняли гроші, не в нашій ситуації носом крутити. Вклали їх в іпотеку та забули про це до минулого року.

Іпотеку ми все ще платимо, бо вирішили не надриватися. До того ж у нас з’явилася донька, і я на три роки випала із процесу заробляння грошей. Платимо щомісячний платіж, і не намагаємося рватися щосили.

Торік свекруха прийшла до нас із проханням, навіть із вимогою. Суть зводилася до того, що вона свого часу нам так сильно допомогла з іпотекою, тепер їй потрібна допомога від нас.

– Я заради вас дачу продала, щоб у вас гроші на іпотеку були, тепер ваша черга допомагати мені. Ви повинні купити мені дачу, – заявила вона нам.

Ми з чоловіком оніміли від такого формулювання питання. По-перше, свекруха з власного бажання вирішила продавати дачу. По-друге, у нас зараз іпотека і дитина, яка через рік мала йти до школи. Звідки б у нас були гроші на дачу для свекрухи?

Але мама чоловіка, насидівшись на карантині у чотирьох стінах, все від нас не відставала. Присилала навіть посилання на оголошення про продаж дачі.

Тільки ось продала вона сарай та запущені шість соток, а купити потребує щось із розряду заміських будинків, у яких вартість за мільйон перевалює.

Чоловік з нею регулярно лаявся майже пів року – з березня по вересень. Свекруха все згадувала свою неоціненну допомогу, сумувала за своєю дачкою, на якій сто років не з’являлася, і капала на мозок.

– Ось була б у мене дача, онученько, я б тобі солодких ягідок виростила, не довелося б цю гидоту магазинну їсти, – зітхала вона.

Також вона журилася, що немає дачі, от і доводиться у місті сидіти, пилом дихати, а вже була б дача, вона б онучку обов’язково на повітря вивезла.

До осені дачний ажіотаж свекрухи якось затих, ми вже думали, що вона в себе прийшла і зрозуміла безглуздість своїх претензій. Але рано зраділи. Минулого тижня вона знову почала співати колишню пісеньку про дачу. Але тепер аргументація змінилася.

Тепер свекруха напирає на те, що ціни на все зростають, тож дачу треба брати обов’язково. Там і овочі вирощувати можна, і фрукти, а по літу й кролів розвести на м’ясо. Он яка економія буде.

У нас із чоловіком від згадки дачі вже сіпається око. Скільки ще лаятись та слухати голосіння свекрухи.

Я вже сто разів пошкодувала, що ми тоді не зберегли подарунок моїх батьків у таємниці. Дивишся, зараз би свекруха не проїдала мозок своєю дачею.