Юра вирішив скоротити шлях через двори та завмер, коли побачив в інвалідному візку свою колишню. Її котила мати й щось говорила, але Лера явно її не чула – обличчя не видавала жодних емоцій, насуплене і без косметики. Юра вже давно забув, що вона тут живе.
“Лері, як і мені, двадцять чотири роки, – зробив висновок Юра, – що ж могло з нею трапиться?!”
Поки вчилися в університеті, Юра бігав за нею кілька років, і Лера то відповідала йому взаємністю, то обливала холодною неприязню, то дзвонила сама і просила зайти, коли розуміла, що в неї відсутні шанувальники.
Юра і сам розумів, що Лера, як мудра дівчина, тримала його лише про запас, але він особливих планів на майбутнє ще не будував, тому задовольнявся час від часу і цим, сподіваючись у душі, що Лера розгледить у ньому потенціал, надійне чоловіче плече, і закохається.
Дурний був, загалом, не досвідчений. Вона його відшила остаточно на п’ятому курсі, але загалом стосунки були як для студентів нормальні, і зла на Леру Юра ніколи не тримав.
І ось вона в інвалідному візку. Юра бадьоро підбіг до них через дитячий майданчик: усмішка на все обличчя, в очах хоч непідробна, але обережна радість. Він миттєво вирішив, що удаватиме, наче все гаразд.
– О, Лера, привіт! Ну треба ж яка зустріч! Вітаю, тітко Женя.
– Привіт, – пробурмотіла Лера і відвернулася.
– Добридень… Юра, здається? – доброзичливо посміхнулася мати Лери.
– Ага.
– Ім’я моє не забув, приємно.
– А як же. Ви тут гуляєте? А я іду права свої забирати, вирішив шлях скоротити, а тут ви.
– Машину купив?
– Купив, на свої зароблені кошти. Втомився всюди їздити на громадському транспорті й спізнюватися. Тепер буду всюди встигати. Пам’ятаєш, Леро, як мій однокурсник, якому батьки подарували стару автівку, ми над ним приколювалися ще? – ліз зі шкіри геть Юра, намагаючись підбадьорити колишню. Раніше вона любила подібні жарти.
– Ні, – знову пробурмотіла собі під ніс Лера.
– Та він нам розповідав, як у тому анекдоті: “Уявляєш, сьогодні з’їздив за запчастинами, потім заправився, в автосервіс заїхав масло змінити, техогляд пройшов. І як би я все це без машини встиг?”
І Юра засміявся разом із мамою Лери. Лера зобразила подобу посмішки, очі залишалися злісними, незадоволеними й вона намагалася відвернути від Юри обличчя, щоб він не зміг роздивитися її в такому принизливому вигляді.
– Ти вибач, нам додому пора, я втомилася. Поїхали, мамо.
Юра розумів її. Уявив себе на її місці – теж було б ніяково, якби його застали в такому вигляді. Дуже важко це психологічно, особливо для дівчини, особливо для красивої, довгоногої дівчини, від якої всі хлопці пускали слину.
Її мама мовчала і робила Юрі непомітні жести, виразно вказуючи очима і куточком рота на ручки інвалідного візка. Їй хотілося, щоб дочка хоч трохи розвіялася і вилізла зі своєї прострації. І до Юри дійшло.
– Лера! А давай ми з тобою погуляємо трохи, а потім я відвезу тебе додому? Ви ж не проти, тітко Женя?
“Тітка Женя” була дуже навіть не проти, але Лера почала протестувати. Після двох хвилин запеклого переконання їм вдалося домовитися.
Вони прогуляли близько години. Говорили, згадували студентські будні й у Лери навіть піднявся настрій, вона стала спокійнішою, зник якийсь бар’єр. Юра обережно запитав її про те, що трапилося.
Взимку послизнулася в переході й невдало вдарилася спиною, пошкодила хребет. Ноги віднялися. Лікарі говорили, що є ймовірність відновлення, але потрібно багато займатися, і все це через біль і не вилазити з лікарні, а до цього ще пройти курс лікування, і найприкріше, що ніякої гарантії – лише ймовірність відновлення.
Ну ми почали… а результатів навіть найменших немає. На мене депресія накотила і я вже нічого не хотіла, не залишилося ні бажання, ні стимулу. Родичі теж втомилися – мене ж тягати туди треба було. І всі змирилися, забили, коротше. Так я і катаюся вже пів року у візку.
– Сумно, дуже, – підсумував Юра.
Він відвіз її додому і сказав, що забіжить на тижні в гості. Лера цьому не дуже зраділа.
– А я все одно забіжу, ти ж мене знаєш. Тож давай по-хорошому свій номер, щоб я не вломився, коли мене не чекають.
Після довгої черги за документами Юра повернувся додому і йому стало ніяково. Перша хвиля вражень минула, і він задумався – а навіщо йому все це треба? Нічого йому лізти в подібне!
Ну так, Лерка стала прикута до крісла, шкода дівчину, але він не мати Тереза, щоб вплутуватися в таке і полегшувати її страждання. Навіщо йому гробити своє життя?
Та і як із нею жити такою взагалі? Однак спливали в душі Юри старі почуття, серце сковувала жалість. А він же й не переставав її любити…
І зрозумів Юра, що досі кохає Леру, а вже коли в справу втручається кохання, то здоровий глузд вирушає на невизначений термін у далеке плавання.
Перші два місяці вони просто проводили разом час після роботи Юрка і кожну годину на вихідних. Лера не любила виходити на вулицю, їй були неприємні чужі погляди, які затримувалися на візку, але Юра все одно її витягував, чим дуже полегшував долю тітки Жені.
Незабаром Юра помітив, що крім нього Лера взагалі ні з ким не спілкується, лише зрідка хтось писав їй у соцмережах. І Лера зізналася, що всі її друзі та колишній хлопець відвернулися від неї.
Спочатку вони прибігали та плакали, співчували, а потім стали її всі забувати, прикривалися справами, відсутністю часу… То в них гулянки, то клуби, а Лера як може бути присутньою під час подібних прогулянок? Ніяк не може.
З роботи її теж попросили піти, до того ж пояснив ситуацію сам колишній хлопець, який працював там же за тата – начальника:
“У нас, Леро, організація під інвалідів не пристосована, тож вибач”.
Але зникнення друзів і хлопця – це дурниця порівняно з елементарними побутовими проблемами. Сходити в туалет, перебратися з візка на ліжко, помитися – ось де справжні проблеми.
Без сторонньої допомоги Лері було дуже складно зробити самостійно ці буденні речі. А їй лише двадцять чотири роки, вважай, початок життя.
Через два місяці Юра переїхав до них, а свою однокімнатну квартиру, яку купили йому батьки, здав. Просто у великій квартирі Лериної мами була більш пристосована під потреби дівчини місцевість, та й вантажний ліфт був плюсом.
У цей самий час Юру почала щодня гризти думка про те, що він має поставити Леру на ноги. У нього був досвід у подібній справі – у дитинстві вони з батьком виходжували собаку з травмою хребта. Собака волочив задні лапи, він їх не відчував і був біль у спині.
Коли його підіймали, він волав від цього болю, але собаки не люди, тому на крики батько Юри не звертав особливої уваги та продовжував його підіймати, і змушував хоч якось ворушити лапами, ніби він крокує. За кілька тижнів у собаки з’явилися посмикування в ногах, а за три місяці вона почала потроху ходити й зрештою одужала.
“А чому б так і з людиною не зробити? – подумав Юра, – адже лікарі говорили, що у Лери були невеликі шанси. А в клініках є всякі спеціальні штуки типу поручнів, спираючись на які, людина вчиться ходити через силу. Ще витяжки хребта і таке інше. Є методи!”
Поміркувавши й зібравши думки до купи, Юра почав переконувати Леру відновити лікування.
– Я завжди буду поруч. Разом ми впораємося, – запевняв її Юра, окрилений відчуттям успіху.
– Ні! Я не хочу знову цих мук! Як мої ноги можуть відновиться, якщо я взагалі їх не відчуваю? Вони ж як два шматки м’яса – неживі.
– Ні, Леро, ми повинні намагатися, я знаю подібні випадки, пам’ятаєш, я розповідав тобі про нашого собаку…
– Знайшов із ким мене порівнювати! Собака і людина – різні речі! Відчепись від мене! Якщо я тобі така не подобаюся – йди геть, я тебе не тримаю, ти й так молодець – стільки возився зі мною, отримуй медаль.
– Але іноді в тебе з’являються в ногах якісь болі, відчуття, ти сама говорила. Отже, вони не повністю відключені, – наполягав Юра.
– Відчепись від мене, не знущайся!!!
І ще ціла низка подібних істерик, криків і сліз. Зрештою Лера здалася. Увесь свій вільний від роботи час, усі грошові ресурси та сили Юра спрямував на її лікування, вліз у борги, взяв кредит, усе, як годиться.
Довгих півтора року не було взагалі жодних результатів. Юра був вичавлений, Леру починало колотити від однієї згадки про наступні призначені процедури.
Він возив її в центри, займався вправами з нею вдома, доходило аж до медитацій, від яких Юру все життя нудило. І одного разу Лера змогла поворухнути пальцями ніг. Це був прорив, однозначний тріумф, перший проблиск справжнього щастя в їхньому важкому спільному житті.
Минуло ще пів року. Лера почала ходити. Це було справжнє диво. Так, бігати вона ще не могла, так, з’являлися старі болі та інші нюанси, але вона ходила, і з боку ніхто не міг здогадатися, що колись із нею було щось не те.
– Подумати тільки! – захоплювався Юра, міцно стискаючи руку коханої. – Через два роки після нашої випадкової зустрічі ми нарешті стали з тобою повноцінною парою, гуляємо нарівні з іншими, будуємо плани… Я покохав тебе за цей час ще сильніше.
– Усі випадковості не випадкові, – усміхнулася Лера, – отже, ця зустріч мала відбутися. Я теж тебе кохаю.
Їм обіцяли блискуче майбутнє… Ще б пак! Пройшли разом через вогонь і воду, переконалися в щирості почуттів! У молодих теж не було з цього приводу особливих сумнівів, і Юра навіть подумував про весілля.
Він настільки встиг прив’язатися до Лери, стільки вклав у неї душевних і фізичних сил, що не міг уявити поруч із собою когось іншого. Тому чому б і не одружитися?
Юра вже підготував обручку. Він чекав слушної нагоди, продумував дрібниці, щоб зробити все якнайкраще – щоб і красиво було, і романтично.
І ось настав той самий тиждень ікс: замовлено в ресторані столик на суботу, сховано в коробочку з обручкою, продумано потрібні слова.
Посеред робочих буднів Юру відправили на одне підприємство для узгодження проєкту. Їхав він серед білого дня і розглядав своє красиве місто, і день чудовий був, і життя виявилось не таким вже підлим, як багатьом здається. Усе це було до того моменту, поки він не побачив на тротуарі свою Леру з іншим. Прогулянка в них була аж ніяк не дружня – вони трималися за руки та хлопець поглядав на Леру саме як зацікавлений чоловік.
Юра до того завмер, що його він ледь не врізався в машину, яка їхала попереду. Юра різко загальмував, виліз із машини та наздогнав їх. Він одразу почав кричати на емоціях.
– Це що ще таке??? Хто цей мужик?!
Юра просто таки палав від обурення. Лера ж відповідала йому абсолютно спокійно, буденно:
– Це Гриша, ми з ним працювали разом і раніше зустрічалися, пам’ятаєш, я тобі казала. Ти не гарячкуй? Вдома поговоримо, не влаштовуй тут істерик.
Юра півнем навколо них побігав, але Гриша виявився хлопцем спритним і швидко занурив себе і Леру у свій дорогий позашляховик.
Як він закінчив робочий день і як повернувся додому Юра не пам’ятав. Оскільки квартиру свою він здавав, то поїхав до батьків, щоб заспокоїлися нерви.
Ну як це можливо? Жили разом, через стільки пройшли, він її з такої халепи витягнув, вже до весілля готувалися, і тут – Гриша! Той самий, який її покинув у скрутну хвилину!
Ввечері Лера сама його набрала. Потік її жалюгідних виправдань був досить незв’язним, але дещо Юра виніс зрештою: вона, бачте, не хоче бути з людиною, яка була з нею тільки з жалю.
– Я з тобою з великого кохання, а не з жалості, невдячна ти!
– Ні, з жалю, не треба себе обманювати. А з Гришею в нас усе щиро. Він щойно дізнався, що я одужала, сам зателефонував. Ти речі свої забери, будь ласка.
– Це той, багатенький синочок твого колишнього начальника?
– Так, він! От тільки не треба приплітати сюди гроші!
Юра в деталях згадав цього Гришу: позашляховик вартістю з п’ятнадцять його авто, костюмчик дорогий, – усе вульгарне, як у фільмах.
“Ну й ідіть до біса, – думав Юра”
Юра занурився в нетривалий запій, потім якось із нього вийшов. Нещодавно Юра дізнався, що в Лери через тиждень весілля. Ось такі бувають справи.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
