Я завжди була проти твоєї появи! Мене просто вмовили не позбавлятися дитини! – Кричала мама, коли зрозуміла, що я більше не збираюся їй допомагати
У нашій сім’ї завжди було багато дітей. У бабусі з дідусем одинадцять дітей, які за віком йшли один за одним. Досі дивуюся, як вони змогли їх усіх виростити, виховати та дати освіту.
За стільки років я жодного разу не бачила і не чула, щоб хтось із них хоч раз кричав на своїх дітей. Крім того, ніхто навіть не міг згадати щось таке зі свого дитинства. Тож вони для мене були справжнім прикладом для наслідування.
Мої батьки мають шестеро дітей. Ось лише вся ситуація значно відрізняється від старшого покоління.
Мама, скільки себе пам’ятаю, завжди була неврівноваженою людиною, могла почати кричати та обурюватись на рівному місці, при цьому ніколи не слухала чужої думки. Батько навпаки ніякої участі в нашому вихованні не брав, а вважав за краще просто промовчати, щоб і йому не дісталося.
Я є старша дитина, яку вони народили ще у двадцять і двадцять два роки відповідно. Мною вони особливо не займалися, в принципі, як і наступними дітьми. Зізнаюся чесно, але мені й досі здається, що вони навіть зараз не готові до дітей.
Мама завжди дуже любила всякі посиденьки, вечірки та навіть бувши багатодітною матір’ю продовжувала відвідувати такі заходи. Батько в цій справі вважав за краще не відставати від неї. Вони, покинувши всіх дітей, часто йшли в гості.
Так що всі діти з найменшого віку були на мені. Я їм готувала, прибирала, годувала та спати вкладала. А коли почали ходити до школи, то ще й уроки з ними робила, а також зустрічала та проводжала. А батьки жили на всьому готовому.
Бабуся з дідусем тоді дуже обурювалися, навіть намагалися забрати нас до себе. Але батьки не віддали, сказали, що дуже люблять своїх дітей та ніколи не покинуть. Та й молодші почали плакати та проситися до мами. Хоча я не розуміла такої поведінки, адже бачили вони її лише вечорами. І те не завжди.
Коли ж я стала підлітком, то мама зовсім розпустила себе і тепер могла десь пропадати по кілька днів, приходячи додому тільки надвечір. Коли я спробувала обуритися, вона влаштовувала скандал, звинувачуючи мене у всьому.
Мати кричала, що я невдячна та й взагалі на неї не схожа. Після чергового такого конфлікту я твердо вирішила, що поїду як тільки з’явиться можливість. Тому, щоб її не злити, я більше не підливала олії у вогонь і мовчала.
З того часу минуло вже багато років. Як тільки мені виповнилося вісімнадцять, я одразу ж з’їхала від них до гуртожитку, бо вступила до коледжу. Потім до університету. А коли почала працювати, нарешті дозволила собі винайняти квартиру.
Весь цей час мама, періодично згадуючи про мене, починала надзвонювати. Вона кликала мене назад, аргументуючи це тим, що треба бути ближчими до своїх близьких. Але я щоразу відмовлялася.
Дзвонила й бабуся, яка казала, що без мене сім’я вже зовсім загнулася. І справді, коли кілька разів я приїжджала до них, у них вся хата була в хаосі. Всюди бруд, бардак, речі брудні, холодильник порожній, а молодші діти голодні.
У ті рази я, не стримавшись, упорядковувала все, непомітно давала старшим дітям трохи грошей. І, до речі, скільки б я не приїжджала, батьків вдома не було. Зазвичай вони зʼявлялися і нагадували про себе за кілька днів, мабуть, коли нарешті поверталися додому. Бачачи чистий будинок, мама починала скандалити по новій.
А потім вона взяла іншу моду – мама почала влаштовувати скандали.
– Нам не потрібні твої подачки! – Щоразу кричала вона, – думаєш така розумна?
Коли я щось намагалася пояснити, вона не хотіла навіть слухати.
– Я знаю, чого ти досягаєш! – заявила мама якось.
– Нічого…
– Ти хочеш налаштувати моїх дітей проти мене!
Вже в той момент я зачепилася за слово “моїх”, адже я теж була з їхньої родини. Але потім все стало зрозуміло.
– Ти хочеш забрати моїх дітей! Бо ти нікому не потрібна! І щоб ти знала, я була проти твоєї появи. Мене просто вмовили не робити аборт!
Почувши це, я одразу поїхала і більше не поверталася. Мама кілька разів дзвонила, просила гроші, але щоразу отримувала відмову.
Ті слова, які вона може й сказала в нетверезому стані чи зі злості, назавжди залишились у моїй пам’яті. І не має значення, хто і що говорив мені після цього. Я не могла цього забути.
Щоразу, згадуючи всі її слова, мені як уперше ставало дуже прикро. Адже чути таке від рідної людини було надто неправильно та несподівано. Тепер я знаю, яке у них ставлення до мене і знаю, як поводитися з ними. Просто викреслити з життя.
