Ми з Олексієм практично відразу після весілля вирішили, що обов’язково за першої ж нагоди купимо дачу.
Тоді ніхто із родичів нас не підтримав:
– І охота вам у землі колупатися? – скривилася свекруха, – що гарного в цій дачі?
– Витрати зайві на утримання будинку, городу та саду. Їздити треба постійно, контролювати, щоб ніхто не заліз, та майно не розтяг.
– Я, наприклад, все життя в місті прожила й, анітрохи про це не шкодую!
– Правильно кажеш, мамо, – підтримала її сестра чоловіка, – дурнею маються! Ні, щоб гроші на щось корисне відкладати!
– Що ця дача? Що в ній гарного? Зараз будь-які овочі та фрукти цілий рік у магазині можна купити.
– Олько, ти тільки не кажи мені, що ще й банки закручувати зібралася?
– Вас же ніхто не змушує нам цю дачу купувати, або туди їздити, – заступився за мене Олексій, – ми гроші самі заробляємо і самі вирішуємо, куди їх витрачати.
– Просто своїми планами поділились. Але урок я засвоїв – вам, виявляється, краще взагалі нічого не розповідати, щоб на глузування не нарватися!
Бажану дачу ми придбали через три роки після весілля. Те, що стояло посеред ділянки, не можна було назвати будинком – просто хлів, поспіхом збитий з якихось гнилих дощок.
Ще два роки пішло на будівництво. Нам ніхто не допомагав, мої батьки кілька разів підкинули грошей і визнали свою місію виконаною.
Зате, як тільки було відбудовано простору хату, родичі з обох боків почали напрошуватись у гості:
– Олечко, – якось у середині травня до мене зателефонувала мати, – я хотіла запитати в тебе дозвіл відзначити день народження тата на дачі. Цієї суботи у нього ж ювілей!
– Чого це? – Здивувалася я, – чим вам, міським, село раптом сподобалося?
– Та годі тобі, дочко. Чого ображаєшся? – знітилася Марія Павлівна, – справді, ми з батьком колись були проти будівництва.
– Бачили ж, у якому стані була ділянка, коли ви її купили. Вас шкодували, думали, не впораєтеся.
– Але ж ми допомагали в міру сил і можливості! Давай образи забудемо? Беру свої слова назад, у селі у вас і справді дуже добре!
– Свіже повітря, тиша, машини кожні п’ять хвилин не гудуть, люди нікуди не поспішають.
– Гаразд, мам, чого там, – зітхнула я, – приїжджайте! Ви як, самі впораєтеся, чи допомогти чимось потрібно? Просто я раніше, ніж вечір п’ятниці, ніяк звільнитися не можу, з роботи ніхто не відпустить.
– Та що ти, дочко, самі впораємося. Я невісток допомогти попрошу, все одно обидві в декреті сидять. Ти тільки ключі мені якось заздалегідь передай. Може, тато зараз приїде та забере?
– Нехай приїжджає, ми з Олексієм вдома, – сказала я.
– Ну, дякую, доню! Дуже вдячна! – Зраділа мама, – в суботу з ранку чекаємо вас з Олексієм на дачі. Гулятимемо до упаду!
Звісно, на урочистість було запрошено й найближчих родичів Олексія.
Моя свекруха, Євгенія Семенівна, яка кілька років тому найгучніше протестувала проти купівлі дачі, гуляла садом і захоплювалася:
– Треба ж, як ви ділянку облагородили! Слухай, Олю, а ми, напевно, теж святкуватимемо тут свята!
– Стільки народу одразу запросити можна. І до міста зовсім недалеко, лише сорок хвилин.
– Натомість, яка економія! Не доведеться орендувати кафе чи ресторан. У мене ж незабаром ювілей, тож давай, починай готуватися до свята!
Я ледве стримала обурення, що рвалося назовні, але свекрусі я нічого не сказала.
Коли свято закінчилося, і гості зібралися йти, мама підійшла до мене, простягла зв’язку ключів:
– Тримай, Оля. Повертаю!
– Та гаразд, мамо, – відмахнулася я, – хай у тебе про всяк випадок залишаться. У нас ще один комплект є, зробимо дублікат.
– А тоді й мені зробіть! – заявила Євгенія Семенівна, яка була присутня при цій розмові, – а то якось несправедливо виходить, у свахи є ключі, а у мене їх немає.
Я знову промовчала, а Олексій матері пообіцяв:
– Мам, ми тоді й тобі дублікат зробимо. Я тобі за пару днів твій комплект привезу.
Ювілей свекрухи також святкували на дачі. Після урочистостей я зареклася взагалі пускати родичів чоловіка на свою територію – готувати на стіл, та зустрічати гостей довелося мені!
Іменинниця, її дочка та інші родичі, на дачу приїхали лише надвечір при повному параді.
Я на чужому святі почувалася прислугою, мені навіть поїсти до ладу не дали – постійно ганяли на кухню, вимагаючи замінити гостям брудний посуд на чистий, досипати салати чи гаряче.
Допомогти з прибиранням теж всі відмовилися, свекруха разом із дочкою, зятем та рідною сестрою відбули додому разом з іншими гостями, залишивши нас з Олексієм наводити порядок.
– Ти знаєш, Олексію, – закінчуючи домивати гору посуду, сказала я, – більше я твоїх батьків сюди не пущу!
– Моя мати нас батрачити не змушувала, вони все готували, і прибирали самі. А твої приїхали на все готове і бардак по собі залишили!
– Як не дивно, у цьому питанні я з тобою солідарний, – сказав Олексій, – бачила, поручні в альтанці виламали? Міняти тепер доведеться.
– Так, я, звичайно, підозрював, що рідня у мене нахабна. Але не настільки ж!
Всі три місяці літа ми, як могли, відбивались від наполегливих прохань родичів:
– Олю, а ви на дачі? – одного липневого дня мені зателефонувала чоловікова сестра.
– Так, на дачі. А що?
– Чудово! Ми тоді зараз приїдемо. Чекай на гостей, будемо повним складом, з дітьми. Ти заздалегідь спальні місця нам підготуй.
– Будь ласка, не треба до нас приїжджати,- одразу ж відмовила я, – вибач, Валю, але зараз нам не до гостей. – Ремонт робимо, теплиці на ділянці ставимо, стелі білим, підлогу фарбуємо.
– А що, ми вам хіба перешкодимо? – Здивувалася Валентина, – ви займайтеся своїми справами, хто ж вам не дає? Ми для себе заняття знайдемо! Купатися будемо, у саду засмагати!
– Ага, – усміхнулася я, – а я маю на всіх вас готувати три-чотири рази на день, до магазину бігати за холодним квасом, за дітьми доглядати, якщо вам з чоловіком, несподівано, наодинці побути захочеться?
– Ніколи мені, Валю! І загалом, у мене тут не курорт! Ми з Олексієм на дачі завжди зайняті.
Валентина образилася і кинула слухавку, а через п’ять хвилин мені передзвонила свекруха та виказала мені свої претензії:
– Совість май! Ти що вважаєш, що дача тільки тобі належить і ніхто з нас, з родичів, не має права туди приїхати?
– Чим тобі там завадять моя дочка та онуки? Чому діти через твою впертість повинні все літо сидіти в задушливому місті?
– Так, Євгене Семенівно, саме так! Ця дача належить мені! Ділянку ми з Олексієм купували за свої гроші, будинок теж будували за свої кревні.
– Ви взагалі тут яким боком? Коли ми днювали та ночували в селі, ви жодного разу не приїхали й допомогу свою не запропонували. А тепер захотіли щоліта у нас безплатно відпочивати?
– Тут не пансіонат і не санаторій, тому попрошу без запрошення не приїжджати!
Олексій чув мою розмову з його матір’ю. Він мене підтримав, бо теж вважав, що його найближчі родичі надто вже нахабніють.
Ранньої осені ми підготували дачу до зими, та поїхали до міста.
Перевірити свої володіння приїхали лише у жовтні – майже місяць ні в мене, ні в Олексія не було можливості приїжджати до села з перевіркою.
Те, що на дачі хтось був за нашої відсутності, я помітила відразу:
– Олексій, ти ж пам’ятаєш, що ми, їдучи, викинули все сміття? Дивись, у дворі валяється кілька порожніх пляшок!
– Замок цілий, я перевіряла, всередині начебто теж нічого не змінилося. Невже хтось у нас подвір’ям шастав?
– Можливо, – знизав плечима Олексій, – головне, нічого не взяли. Наступного року, Оль, паркан новий поставимо. Вищий, щоб точно на нашу територію ніхто потрапити не зміг!
– Та це мама твоя, мабуть, навідувалася з Валею та її чоловіком. Сергій – любитель ось такого напою, – відкидаючи пляшку від себе ногою, пробурчала я, – мої б попередили, якби приїхали.
– Давай замки змінимо? – попросила я.
– Якось незручно… Спочатку дали ключі, а тепер начебто забираємо…
– А чи зручно лізти на чужу дачу без дозволу господарів? – розлютилася я, – мінятимемо замки. І крапка!
В грудні Валентина телефоном закотила мені скандал:
– Олю, це що таке?! Чому я не можу потрапити на дачу?
– А що ти там робиш? – поцікавилася я, – я хіба дозволяла тобі туди приїжджати?
– Ми з колективом хотіли відзначити день народження моєї колеги! Нас вісім людей сюди приїхало, стоїмо на морозі, двері відчинити не можемо!
– Навіть у двір зайти не виходить – ключ не підходить! Негайно приїдь, відкривай мені дачу!
– Ааа, ось хто без мого дозволу господарює там! Валь, а хто тобі взагалі туди приїжджати дозволяв? Чому ти поводишся так безсовісно?
– Ой, не читай мені нотації, – зітхнула Валентина, – можна подумати, тільки я сюди їжджу!
Та у всіх наших родичів ключі від твоєї дачі є, мама дублікати зробила і всім роздала!
– Брат двоюрідний свій день народження у вас відзначав, тітка Іра щовихідних приїжджає, щоб від своїх онуків відпочити.
– Я що, одна руда, чи що? Усім можна, а мені не можна? Давай, негайно приїжджай! Ми з дівчатами замерзли!
Звичайно, я нікуди не поїхала. Скандал у сім’ї гримнув грандіозний: свекрусі, сестрі чоловіка і всім іншим його родичам, було суворо заборонено наближатися до дачі.
– Ще раз з’явитеся – в поліцію заяву напишу, – пригрозила я, — скажу, що у мене в будинку сейф стояв, а в ньому гроші лежали.
А усі заощадження після вашого візиту зникли! Зовсім знахабніли! Перетворили нашу з Олексієм дачу невідомо на що!
Олексій і цього разу став на мій бік, тож сестра, та його батьки спілкуватися з нами перестали.
В принципі, він не засмутився. Так було навіть простіше – тепер ніхто його не смикав і не вимагав допомоги лише тому, що «ти мій син… ти мій брат… ти зобов’язаний!» Ви нас підтримуєте, чи засуджуєте?
