– Іро… Тут мама дзвонила. У Христинки проблеми знову… – повідомив чоловік із жалобним виглядом, опустивши погляд.
Ірина важко зітхнула та схрестила руки на грудях. Ну, звичайно. Як тільки їхнє сімейне життя починає налагоджуватися, а скарбниця поповнюється – Христина знову з’являється на порозі.
– Дай вгадаю, – Ірина сперлася стегном на стільницю. – Твоїй альтернативно обдарованій сестриці знову потрібні гроші. Що цього разу? Хоче стати космонавтом, тож нам потрібно терміново купити їй скафандр?
– Іро, ну не язви, будь ласка… Вона взяла кредит, щоб з’їздити в гості до знайомого, а віддати не встигла. Тепер колектори дзвонять батькам та погрожують. Сума… ну, пристойна. Мама нервує і плаче, тато зліг з тиском.
– І? – холодно уточнила Ірина.
– Батьки просять допомогти. Закрити борг. Обіцяють, що все повернуть, як тільки…
Ірина зло примружилася. Вона не дала домовити чоловікові.
_ Повернуть? Знаю я, як вони повертають… Сергію, ти себе взагалі чуєш? Ти все ще віриш їм? Вони ж три роки тому вже обіцяли нам повернути ті сто п’ятдесят тисяч, що ми віддали твоїй сестриці, щоб це лихе горе не відрахували! І де ці гроші?
Сергій нервово проковтнув і втяг голову в плечі. Йому було нічого сказати. Він чудово пам’ятав цю епопею.
…Три роки тому Христина – двадцятитрирічна дитина, яку батьки берегли, як кришталеву вазу, – раптово з’ясувала, що якщо не ходити до університету, то звідти можуть вигнати.
Вона пропустила все: лекції, лабораторні, сесію. Коли все з’ясувалося, вона примчала до батьків у сльозах.
Свекор тоді поїхав принижуватися до деканату, а Христина плакала на плечі у мами, навіть не думаючи відкривати підручники.
Свекри не знали, що робити. Вони вже вбухали просто непристойну суму в цю чорну дірку: найняли квартиру поряд з інститутом, купили дочці дорогий професійний диктофон і ноутбук для навчання, регулярно оновлювали їй гардероб, щоб «дівчинка була не гірша за інших».
І це крім оплати самих семестрів. Словом, – кидати справу на півдорозі було шкода.
З’ясувалося, що ситуацію можна виправити, але знадобиться дуже багато грошей. Такої суми у свекрів на руках не було, тому вони стали просити Сергія та Ірину, божилися, що все віддадуть, коли з’явиться нагода.
– Іро, ну це ж батьки… – тихо сказав тоді Сергій. – Вони не обдурять. І самі не впораються. Хто їм надасть кредит? А якщо й дадуть, то під божевільний відсоток…
– Ми ж перекреслимо Христині майбутнє, якщо не допоможемо. Вона так мріяла стати ветеринаром. Та й батьки не зрозуміють. Ну не можу я сидіти склавши руки!
Ірина тоді повірила. Вони віддали сто п’ятдесят тисяч. Ці гроші до них не повернулися.
Спочатку свекри ухильно відповідали, що зараз у них багато витрат. Потім почали дратуватися. А потім зовсім заявили, що нічого віддавати не будуть.
– Ірочко, у нас у сім’ї заведено допомагати один одному просто так, без зустрічних умов, – відчитала свекруха невістку після чергового нагадування. – От ми, якби у вас щось трапилося, не грали б у банкірів.
Після цього Ірина заявила Сергію, що допомагати його сестрі вони більше не будуть. Він зітхнув, опустив погляд, але заперечувати не став.
Тепер історія повторювалася. Ірина дивилася на чоловіка і відчувала злість, безсилля та… жалість.
Сергій був добрим. Навіть надто. Він міг о другій ночі помчати зустрічати тещу з потягу, щоб тій не довелося тягти валізу до таксі.
Він лагодив крани самотнім літнім сусідкам, регулярно переказував гроші в притулки для бездомних тварин, ніколи не проходив повз чуже лихо.
Він був ідеальним чоловіком: дбайливим, рукатим, добрим. Але ця доброта була його ахіллесовою п’ятою. І його сестра постійно тиснула на це слабке місце.
– Сергію… Твоїй сестрі двадцять шість років. Двадцять шість! – Не могла заспокоїтися Ірина. – У цьому віці люди вже дітей виховують, іпотеки платять, а часом – цілими компаніями керують.
– А вона досі не навчилася думати нічим, окрім… філейної частини. Чому ми маємо оплачувати її тупість?
– Мене батьки не зрозуміють, якщо я відмовлю, – промимрив Сергій. – Ти ж знаєш, у нас так не заведено.
– А як у вас заведено? Прикривати чужу дурість своїм гаманцем? – Ірина похитала головою. – А в моїй родині не заведено спонсорувати лінощі та нахабство!
– Хочеш бути добрим для мами з татом? Будь ласка, будь, але чому я повинна страждати через це? Я орю, ти ореш, а Христина далі братиме кредити на лахміття і поїздки?
– Іро, ну вона намагається завести сім’ю, знайти себе…
– Працювати треба, а не шукати себе! У неї є диплом, який ми їй практично купили. І що? Вона жодного дня не пропрацювала за фахом! – Ірина не витримала і вдарила долонею по стільниці. – Все, годі. Я сказала – ні! Ми не дамо жодної гривні!
– Іро… Ну так не можна, мама ж дзвонить, плаче…
– Нехай плаче. Може, сльози їй голову почистять. Ми через це вже проходили. Якщо ти переведеш їм гроші, я… я не знаю, що зроблю, але просто так не залишу. Все життя працювати на твою сестричку я не підписувалася!
– Гаразд, завтра давай поговоримо… – нарешті здався Сергій.
Ірина відчула, як у неї похолонули пальці. Вона підтиснула губи, розуміючи, що це ще не кінець. Для чоловіка сказати «ні» мамі страшніше, ніж зрадити дружину.
Вона не спала всю ніч, думаючи, що їй робити. Їй хотілося зберегти шлюб, але й терпіти вона не могла. Якщо вона зараз спустить все з рук, то Христина сміливо почне доїти їх.
У результаті до ранку Ірина ухвалила рішення. Вона просто закрила Сергію доступ до спільного рахунку через програму. Вранці, коли чоловік поцікавився, чи не передумала вона, в Ірини вже була готова відповідь.
– Ти вже пробач, але тепер грошима в нашій родині я розпоряджаюся. Так буде надійніше. І ні, я не передумала.
Чоловік розгублено закліпав віями. Він почервонів чи то від гніву, чи то від сорому.
– Ти не довіряєш мені? Ми одружені п’ять років! Я схожий на злодія?
– Тобі я довіряю, а твоїй сестрі та батькам, які не вміють говорити їй «ні», – не довіряю.
– Іра, ну не можу ж я кинути їх! Це підло!
Ірина недобре примружилася і підійшла до чоловіка впритул.
– Не можеш? Ну, гаразд. Валяй, допомагай, – пирхнула вона. – Але не ціною нашого спільного майбутнього. Продай машину, якою ти їздиш на роботу.
– Ти чудово діставатимешся і на автобусі. Або пішки ходитимеш, – це корисно. Продай свій ігровий комп’ютер, за який ми відвалили дві твої зарплати.
– Продай свій телефон та користуйся моїм старим, він все ще працює. От і знайдуться гроші, допоможеш сім’ї, не торкаючись мене.
Сергій здивувався. Він завмер на місці, явно не знаючи, що сказати.
– Чого мовчиш? – Усміхнулася Ірина. – Свого шкода? А наші спільні накопичення, на які я теж орала, тобі не шкода спускати в нікуди?
– Іра, ну машина ж час економить… А комп… Це ж… – затнувся Сергій.
– Ага. Зрозуміло. Своїм комфортом ти жертвувати не готовий, а от спільним – будь ласка, без проблем. Ні, Сергію, лавочка зачинена!
– Якщо Христині потрібні гроші – хай підніме свою п’яту точку, приїде сюди та попросить у мене особисто, дивлячись мені у вічі. Я вже відмовлю без сорому сумління.
Христина, ясна річ, не приїхала. А Сергій, звісно, так і не наважився виставити машину на продаж.
Минув рік. Буря минула, але напруга залишилася, особливо між свекрами та Іриною. Вони розмовляли з нею крізь зуби, за очі називали «жадібною мегерою» і вважали, що вона налаштовує сина проти рідні.
Сергій потай перекидав матері невеликі суми на продукти, думаючи, що Ірина не помічає, але вона заплющувала на це очі. Нехай, аби їх сімейний бюджет продовжував зростати.
Христина тим часом мешкала приспівуючи. Так, батькам довелося утиснутись, але вони все одно справно платили за всі “косяки” дорогої донечки.
Все змінилося у листопаді.
Коли о третій ночі задзвонив телефон чоловіка, Ірина одразу зрозуміла: щось не так. У такий час із добрими новинами не дзвонять.
– Так, мамо… Що? Яка лікарня? Четверта? Я зараз під’їду.
Сергій поклав слухавку і почав поспіхом шукати одяг, дістаючи з шафи все поспіль і жбурляючи на ліжко.
– Сергію, що трапилося?
– У батька інф аркт. Треба їхати, – коротко відповів він тремтячим голосом.
Тепер схопилася Ірина. Якими б вони не були, але це батьки її чоловіка.
Збиралися поспіхом. Далі все було, як у тумані. Вже на місці з’ясувалося, що напад купірували, але свекру потрібна опер ація.
Її могли зробити безплатно, проте чекати довелося б два місяці. Надії на те, що він дочекається, були дуже малі.
– Я ж хотіла ще взяти гроші з собою, полізла в нашу схованку, а там – порожньо, – схлипуючи, плутано зізналася свекруха. – Христина три дні тому була…
– Знову просила допомогти, ми не дали. Ваня вже тоді скаржився на самопочуття, хотіли обстежитись, та ось не встигли… Більше гостей у нас не було. І Христина більше на дзвінки не відповідає.
Ірина зітхнула. Все до того йшло. Христина тягла з батьків гроші до останнього, а коли вони відмовилися давати, просто взяла сама.
Сергій закрив обличчя руками й здригнувся. Ірина вперше бачила його в такому зламаному стані. Коли він глянув на неї, в його очах були сльози.
– Господи, Іро… Будь ласка… Я благаю, я все віддам, я машину продам завтра ж, тільки давай допоможемо батькові.
– Ірочко, пробач нам, заради Христа… – підхопила свекруха. – Біда в нас…
– Гаразд, Наталю Петрівно. Ми сплатимо опер ацію. Але є одна умова.
– Яка? – спитала свекруха, витираючи сльози рукавом. – Ірочко, все що завгодно …
– Я дам гроші під розписку. Щойно все відкриється – поїдемо до нотаріуса.
– Іра! – обурився Сергій. – Ти що? Це ж батьки!
– Цить, – кинула Ірина чоловікові. – Це не обговорюється. Наталю Петрівно, ви візьмете у нас ці гроші в борг. І віддаватимете. Помалу, нехай по п’ять тисяч на місяць, але будете.
– Як же так, Ірочко? – з жахом спитала свекруха. – Ми ж…
– Тому що, – перервала її Ірина, – якщо ми дамо вам їх просто так, вас це нічому не навчить. Через місяць Христина повернеться, поплаче, розповість казку про злих шахраїв, і ви знову вибачите її.
– Ви знову почнете оплачувати їй веселе життя. Тому у вас не повинно бути зайвих грошей. У вас має бути обов’язок! Щоб наступного разу, коли вашій «дівчинці» знадобиться нова шубка, ви сказали:
– Вибач, доню, ми Ірі винні.
У лікарняному коридорі повисла тиша. Наталя Петрівна дивилася кудись на підлогу. Їй було страшно визнати, але вона розуміла, що невістка має рацію.
Це був страшний, жорстокий, але все ж таки урок. Їхня любов до дочки стала отрутою, яка мало не доконала батька. І єдина протиотрута – це ось це принизливе виховання гривнею.
– Я підпишу, – тихо сказала свекруха. – Все підпишу. Дякую тобі…
Опер ація пройшла успішно. Свекор пішов на видужання.
А Христина так і не з’явилася. Судячи з постів у соцмережах, вона поїхала з якимось кавалером на південь, промотувати батьківські заощадження та десь там і осіла.
Щомісяця на карту Ірини надходило повідомлення про зарахування п’яти тисяч гривень. І воно завжди супроводжувалося одним і тим самим повідомленням: «Повернення обов’язку. Дякую».
Ці гроші Ірина не витрачала. Вона відкладала їх на окремий рахунок. Колись, коли здоров’я свекрів зовсім здасть, ці гроші їм ще знадобляться.
Так уже вийшло, що сподіватися їм більше нема на кого, крім «злої» невістки, яка одного разу силою і через біль змусила їх зняти рожеві окуляри.
А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинила невістка? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
