Валентина не любила хворіти, а якщо й хворіла, то намагалася не показувати це. У третьому класі вона пішла в шкільний медичний кабінет, боліла голова. Їй сказали не відлинювати від уроків, а йти вчитися.
Того дня вона ледве дійшла до хати і одразу заснула. Прокинулась у лікарні, нічого не пам’ятає. Виявляється, була висока температура, грип.
Лікарі лаялися, хворих дітей було багато, всі втомлювалися. Батьків не пускали, карантин. Молодші діти плакали, ті, що доросліші, мали за ними доглядати та розважати.
Наступна невдала зустріч із медициною відбулася, коли Валентина вже працювала. Невдале падіння та перелом пальця. Лише пальця!
– І що? Лікарняний вам треба? Спеціально собі палець зламала, щоб не працювати? Розумні усі стали! Один термометр на батареї гріє, інший із комариними укусами йде, а ти пальчик зламала. Нормально!
– Не потрібен мені лікарняний! Просто зробіть, що потрібно, – тоді Валі стало соромно.
– А ти нас не вчи, звикли отримувати від держави все просто так, ще й права качають. Молодь!
Від лікарняного вона відмовилася. Палець у гіпсі на лівій руці, на її продуктивність не впливав. Вона чудово справлялася із набором тексту.
Після цього вона намагалася не звертатися до лікарів. Звичайний профогляд. З температурою, кашлем та іншим вона справлялася сама. Намагалася не хворіти. У лікарні довелося лише народ жувати.
Про себе вона знала все, а ось із сином доводилося відвідувати поліклініку, – аналізи, обстеження. Вона вміла захистити його від незадоволених спеціалістів. Савелій виріс, і не перейняв нелюбов матері до медицини. Для нього все легко і просто.
***
За збігом обставин хвороба вибрала її сама. Спочатку нездужання, біль у животі. Валентина списувала це на вік, але вік був ще не настільки великим. Усього сорок вісім. В лікарню вона потрапила із нападом. Знепритомніла на роботі.
– Що ви всі тягнете до останнього? Поки не притисне, не йдете! Жінки, ми завжди терпимо. Тільки у кожної своє терпіння. Хтось чоловіка терпить, хтось рідню, а хтось просто біль. Біль у кожного свій.
– У когось у серці скалка, а у когось у голові таргани парад влаштували. У тебе що? Не відповідай, тобі треба відпочивати, сама розумію. Рідні довели. Не помітила ти, але скоро зрозумієш, хто є хто, – сказала медсестра після оперативного втручання.
Валентина не виправдовувалась, не розповідала про свої невдалі зустрічі з лікарями, просто слухала. Вона губилася побачивши лікарів, коли справа заходила про її здоров’я.
Рідні довели? Але ж це не так! Чоловік кохає. Мати жива. Син. Що ще треба? Зрозумієш? Дуже дивно. Валентина заплющила очі і провалилася у тривожний сон. Снилося дитинство, школа.
Валентину виписали, а вона все згадувала слова старої медсестри.
Удома був порядок. Валентина зазирнула в холодильник, все гаразд, свіжі продукти. Навколо чистота, навіть пилу немає.
– Ти відпочивай, я все сам зроблю. Увечері підемо гуляти, – дбайливо сказав чоловік.
Вранці Роман пішов працювати. За годину прийшла мати Валі. Теж веліла відпочивати. Зварила суп, приготувала вечерю та пішла. Начебто й нічого такого, але якось незвично, дивно.
Наступного дня мати знову прийшла. Довго мовчала, а потім заговорила.
– Доню, я думаю, що тобі треба написати заповіт. Батько залишив тобі велику спадщину, прикро буде, якщо нічого не дістанеться твоїй сестрі. У неї ж єдина квартира, – однокімнатна. У тебе три квартири, які ти здаєш. Напевно, і гроші є.
– Мамо, ти про що? У нас батьки різні! Її батько живий, а мій покійний. До чого тут мої квартири? Вони лише мої! Отримала я їх зовсім нещодавно. Це мої прибутки на майбутнє!
– Майбутнє – це добре. Цього разу ти видерлася, три дні в комі, ми тебе майже поховали. Але наступного разу може цього не бути.
– У тебе два племінники, сестра. Вони ж рідні. Не хочеш просто так їм віддати по квартирі, то заповіт напиши. Твоєму синові і так багато дістанеться, тим більше, у нього є квартира.
Валентина засміялася. Ось навіщо був суп, котлети, турбота. І це мати!
– Я нічого смішного не сказала! Ти з чоловіком живеш у трикімнатній квартирі, син із квартирою, ще три здаєте. Чи важко поставити підпис під документом?
– У сина квартира своя, але він сам так захотів платити іпотеку. Мої квартири – це мої, від мого батька! Ти, мамо, і твоя друга дочка до них не мають жодного стосунку! Ця квартира у нас спільна із чоловіком. Тільки наша, спільно нажита. Ще щось?
– Я ж нічого не прошу. Просто заповіт!
– Вважай, що ти мене поховала!
– Чому ти мене не розумієш? Це ж просто папір. Зате я не хвилюватимуся про майбутнє твоєї сестри.
– Все, мамо! Я впораюся сама, не приходь більше.
***
– Валю, я вдома. Відпочила? У мене є розмова до тебе.
– Про спадщину, про заповіт?
– Звідки ти знаєш? Я нікому не казав.
– Мама тільки нещодавно пішла. Про заповіт говорили.
– Не може бути! Ніхто ще не знає!
– А що тут знати, все й так ясно. Напишу заповіт, все залишу притулку для тварин.
– Так. Тепер я не розумію, про що ти. Краще вислухай.
– Я вже щойно вислухали маму! Вона просила заповіт написати на всі мої квартири на користь сестри. Мене майже поховали!
– Ось воно що. У мене інші новини, хоч теж із заповітом. Поки ти лежала в лікарні, я дізнався про заповіт мого дядька. Мама його доглядала, я його возив, коли попросить.
– Він залишив свою квартиру мені. У нього ж нікого більше немає, крім мами і мене. Мамі залишив гроші, але вона половину віддає нам на ремонт тієї квартири.
– В нас ще одна квартира! Ось він заповіт, про який я хотів розповісти. Ми можемо поїхати та все подивитися. Ти можеш не працювати, зі здачі квартир буде добрий дохід.
– А мама… – Валентина заплакала.
– Валю, припини. Тобі не можна хвилюватись. А ще…
– Що ще?
– Я обіцяв мовчати, син сам тобі розповість.
– Говори.
– Тільки ти потім вдай, що не знаєш. У них буде друга дитина. У нас другий онук. Він хотів сам розповісти, але ти в лікарню потрапила.
– Тільки моїй мамі нічого не говоримо, інакше їм від заздрощів стане погано.
– Добре. Вечеряємо та йдемо гуляти. Потрібно виконувати рекомендації лікаря…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте про вчинок матері? Підтримайте автора вподобайками та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
