Заміж Аріна вийшла молоденькою дівчиною у двадцять років, яка повірила в обіцянки чоловіка Захара, та й свекруха теж підтримала сина, бо подобалася їй ця дівчина.
Куди поспішала, Аріна й сама не знала. Мабуть, любов застилала очі. Потрібно було спочатку доучитися, влаштуватися на роботу, а вже потім сім’ю заводити, але так вийшло. Повіривши на слово чоловікові, вийшла заміж.
Захар, міцний сільський хлопець із верткими очима, старший за неї на п’ять років, присягався:
– Потім, Аріно, потім все встигнеш, після весілля доучишся, – шепотів він, а вона вірила, бо хотілося вірити.
Весілля зіграли скромне, але веселе. Аріна склала конспекти в тумбочку, думаючи, що це ненадовго. Вона ще не знала, що більше їх ніколи не відкриє. Зміни почалися майже одразу. Медовий місяць ще не закінчився, а Захар уже бурчав:
– Куди зібралася? Вдома справ повно, – кричав чоловік, коли вона заїкнулася про навчання.
– Ти ж обіцяв, що я вивчуся, ну як я… все кинула…
Захар відмахнувся:
– Яке навчання? Ти тепер моя дружина. Робитимеш, що я скажу, а свої мрії викинь. Будеш там вештатися з міськими хлопцями, ще цього мені не вистачало.
Голос його став жорсткішим, погляд – підозрілим. Ревнував до всіх: до листоноші, до літнього сусіда, до власного брата.
Аріна не наполягла на навчанні, злякалася криків чоловіка та скандалів, та ще й свекруха підливала масла у вогонь.
– Правильно синку, правильно, нема чого Аріні твоїй у місті робити, розбеститься тільки й усього.
Жили спочатку у свекрухи, Захар працював трактористом, коли з’явився син, йому від колгоспу дали будинок. Аріна влаштувалася у сільську крамницю продавчинею.
З чого раптом Захар почав захоплюватися біленькою і сам не зрозумів. Спочатку у свята, потім – просто тому, що день важкий, втомився.
А дні справді були важкі: господарство, город, побут. Аріна з ранку до вечора працює, а Захар то в полі на тракторі, то в гаражі ремонтує його, а ввечері – друзі в будинки за столом, із пляшкою.
Захар прогулював гроші, коли Аріна сиділа в декреті з другим сином, сама не могла заробляти, катастрофічно не вистачало грошей.
– Захаре, де твоя зарплата, грошей додому не приносиш, дітям одяг треба купувати, ліки, – питала вона чоловіка, а він лаявся у відповідь.
– Ти й так із дітьми сидиш на моїй шиї. Скажи дякую, що господарство у нас.
А згодом Захар почав підіймати руку на дружину. Перший раз він ляснув її за пів року після весілля. Вона хотіла сходити до подруги – та приїжджала ненадовго додому з міста.
Чоловік побачив, що вона збирається.
– Ти куди це намилилася? Для кого вбираєшся, – прошипів Захар і гупнув кулаком по столу, а потім дружину по щоці.
Від несподіванки Аріна не одразу зрозуміла, що трапилося, схопилася за щоку, з очей бризнули сльози.
Свекруха, що жила з ними, лише похитала головою:
– Сама винна, не треба чоловіка злити.
Незабаром народ ився Сергійко. Потім – Мишко. Захар ніколи не купував дітям іграшок, не дарував дружині навіть польових квітів. Він і розмовляв грубо.
– Я гроші заробляю, а ви їх тринькаєте.
Хоча гроші саме заробляла вона: влаштувала другого сина в садок і пішла працювати назад у магазин.
Вставала о п’ятій ранку, встигала нагодувати худобу, подоїти корову, потім нагодувати сім’ю, відправити дітей до школи та садка.
Увечері забрати Мишку з дитсадка, приготувати вечерю, прибратися. Захар її зарплатню забирав.
– Це на спільні потреби, – казав він.
– Але, Захаре, мені теж треба речі купити, ходжу в недоносках.
– Для кого тобі вбиратися, – це питання звучало щоразу, коли вона намагалася одягти щось крім вицвілої домашньої сукні.
Він ревнував її до колег, перехожих, до сусідів. Якось Аріна все-таки купила собі новий спортивний костюм та куртку, доки чоловік не встиг забрати гроші. Їй уже соромно було ходити у старих речах.
Захар прийшов із роботи, як завжди під мухою, погляд його впав на обновки дружини, він аж підстрибнув від злості.
– Навіщо ти купила ці речі? Перед ким ти там у магазині збираєшся красуватися?
– Захаре, ти бачив мої старі речі? Я вже втомилася зашивати куртку, вся по швах розповзається. Сергію теж штани купила, ходить у коротких… Невже тобі не соромно, що твоя сім’я одягнена погано?
Вона вже вирішила для себе, що більше ніколи не віддасть свої гроші чоловікові.
– Якби ти сам давав мені гроші, а то розпоряджаєшся тими, що я сама заробила, – раптом осміліла вона.
Чоловік накинувся на неї з кулаками, вона ледве вискочила надвір. Аріна вже майже була готова піти від чоловіка, ще щось тримало, але останньою краплею стало інше.
Вночі, коли чоловік хропів хмільним сном, Аріна дивилася в стелю і думала:
– Невже сімейне життя таке? Ну, не всі ж так живуть… Мені всього двадцять вісім, а я почуваюся старою, зношеною річчю.
Перелом настав перед вихідними у п’ятницю. Мишко, молодший, приніс із садка малюнок: «Моя сім’я». Вихователь попросила їх намалювати. На малюнку були мама та два хлопчики. Тата не було.
– Мишко, а де тато? – Запитала Аріна.
– Тато завжди злий, не хочу його малювати, – просто сказала дитина.
Того вечора Захар знову прийшов не тверезий. Побачив на столі дитячий малюнок, спочатку зім’яв його, а потім розірвав.
– Що за нісенітниця якась, – промовив він і клаптики малюнка викинув на підлогу.
Аріна мовчки дивилася, як клаптики паперу падають на підлогу і розлітаються в різні боки. І раптом зрозуміла:
– Все! Більше не можу. З мене вистачить.
Цілу ніч не могла заснути, думала:
– Заради чого я живу з цією людиною? Яка користь від нього для сім’ї? Я все тягну на собі, грошей не бачу.
– Чи треба терпіти для того, щоб у дітей був батько, який їх постійно принижує, кричить на них, ображає їхню матір.
– Чи потрібний дітям такий батько, якого вони бояться? Від свекрухи я теж не бачила жодної підтримки, хоч і скаржилася їй на Захара, а вона звинувачує мене.
– У доброї дружини чоловік не буде поганим, мужика треба тримати у вуздечці, а ти не справляєшся, – якось заявила свекруха, після чого та більше не скаржилася їй, бо мати була на боці свого сина.
У суботу Захар прокинувся пізніше, ніж зазвичай, вихідний, але Аріна знала, що він не буде сидіти вдома. Піде по друзях, вихідний же…
Дочекалася, коли чоловік піде з дому, зібрала дітей та сумки з дитячими й своїми речами. Більше нічого за десять років заміжжя не накопичила. Взяла відкладені потихеньку гроші – небагато, але спочатку вистачить.
Попросила сусіда, у нього була машина.
– Вітю, дуже тебе прошу, відвези мене з дітьми до мами в сусіднє село.
– Аріно, ти від чоловіка тікаєш, – здивувалася дружина Віктора.
– Так, сил моїх більше немає… Хіба це життя?
– Розумію я тебе, Аріно. Я давно вже від нього втекла б, якби була на твоєму місці. А ти все терпиш, я і Вітьці своєму сказала, що таки скінчиться колись у тебе терпець. От молодець, правильно робиш, не пропадеш. Ніхто ще з жінок не пропав.
Коли сідала в машину до сусіда, раптом прийшла свекруха.
– А ти куди? – загарчала вона.
– Додому, – тихо відповіла Аріна.
І вперше за багато років подивилася їй просто у вічі, не опускаючи погляду. Свекруха кричала їй навздогін:
– Повернешся ще, нікому ти не потрібна з двома дітьми!
Але Аріна не обернулася.
Мама зустріла її в сусідньому селі мовчки, просто обійняла міцно, наче чекала всі ці роки. Спочатку було страшно. Захар приїжджав, стукав у двері, вимагав повернути дружину та дітей. Але Аріна подала на розлучення.
Приїжджала свекруха, також намагалася повернути Аріну.
– Я ж погана дружина, ти сама мені про це сказала, от нехай живе без мене, – відповіла вона матері чоловіка.
Аріна знову пішла працювати. Тяжко було, дуже. Але вперше в житті гроші були її, і вона могла купити дітям фрукти, а собі – простеньку сукню, не боячись запитань: для кого.
Поступово життя налагодилося. Сергій, старший, виявився талановитим у математиці. Мишко любив тварин.
Аріна закінчила курси бухгалтерів. Працювала, виховувала синів, і з кожним роком її плечі випростувалися все більше.
Минуло п’ятнадцять років. Сергій навчається в університеті в місті. Мишко пішов до сільськогосподарського коледжу. Аріна працює головним бухгалтером у великому фермерському господарстві.
У неї свій маленький, але затишний будинок, сад, два коти, а поряд старенька мама.
Іноді вона чує про Захара. Він так і не одружився, живе з матір’ю, не просихає. Кажуть, шкодує, що втратив. Але Аріна не шкодує ні про що. Хіба тільки про одне – що не пішла раніше.
Якось весняного вечора, сидячи на ґанку свого будинку, вона дивилася, як онук, що приїхав у гості, грається з собакою. Сонце сідало, забарвлюючи небо в ніжні тони. І Аріна подумала:
– А життя – як цей сад перед будинком. Спочатку голе поле, потім – тяжка праця, прополювання, полив. Але якщо працювати з любов’ю та терпінням – обов’язково зацвіте.
Дякую за прочитання, підписку та ваші вподобайки. Удачі та добра всім!
