Я живу у Коломиї, мені 51 рік. За освітою я програмістка, попрацювавши в цій галузі самоучкою, опанувала нову професію — дизайнер інтер’єру. Потроху досягла успіхів у цій сфері, почала працювати на себе, як фрилансер, навіть відкрила власну крихітну майстерню, друкувалася в журналах. Людям подобалося, як я працюю. 8 років займалася бодибілдингом, почалися проблеми зі здоров’ям, покинула.
У 20 років народила сина. Так сталося, що я вперше вийшла заміж не з любові, скоро розлучилася, вийшла заміж вдруге, через сім років знову розлучилася, довго жила одна, потім втретє вийшла заміж. Сина я виховувала фактично одна (другий чоловік пив, третій не любив його) за допомогою батьків. Батьки фінансово дуже допомагали, оскільки аліменти були дуже маленькі, тобто сина забезпечували переважно вони (одяг, репетитори, інститут).
Я не скажу, що була просто зовсім нікчемною матір’ю, син завжди був нагодований, чисто одягнений, зацілований. У житті вдарила його один раз, потім довго лаяла себе за це. Коли я розлучалася востаннє, син закінчував школу.
У 2008 році я захворіла, мені було тоді 39 років. Лікарі поставили діагноз шизофренії. Це захворювання, що передається у спадок (у мене двоюрідний дід по батьківській лінії був не цілком нормальним). І почалося пекло. Я не перераховуватиму всі мої манії, скажу тільки, що в лікарню я потрапила аж у 2016 році, мені прописали купу нейролептиків з жахливими побічними ефектами. До того, як я потрапила до лікарні, я ще працювала, правда від студії довелося відмовитися, і виглядала цілком пристойно, правда часом несла нісенітницю.
З 2016 року я вже не вилазила з лікарні, яка не залишила мені ні грама інтелекту, змінила мене зовні до невпізнанності, і від свого останнього марення, впевненості в тому, що я одержима нечистою силою, я позбулася буквально місяць тому, перекопавши гору інформації в Мережі, і психіатричного, і релігійного плану. Тепер я точно знаю, що хвора, відмовилася від ліків, які коштують не дорожче за автобусного квитка. Я вирішила спочатку обстежити болячки, які запрацювала у лікарні, вилікувати, нарешті, свою спину та влаштуватися на роботу, хоч інвалідів на роботу беруть неохоче.
Про свого сина я писала раніше, про його ставлення до мене. Нині стало зовсім погано. Перед Новим роком він мене побив за те, що я його розбудила ненароком, голосно миючи посуд. Бив по голові та по хворій спині, причому так, що на голові були гематоми та на обличчі синець, я потім довго на вулицю не могла вийти. У поліцію я не пішла, він сказав, що тоді ще гірше буде. Він ходив до психіатра приватно (за гроші), діагноз не каже, обмовився щось щодо невмотивованої агресії.
Мені заборонено розмовляти зі своєї кімнати телефоном, коли він спить, заборонено розмовляти з ним, коли у нього поганий настрій чи він голодний, чи зайнятий (може вдарити чи замахнутися ножем, кулаком чи ціпком). У нього, до речі, є величезний ніж типу мачете і гумова палиця, ними він мене теж лякав. Він не працює, підробляє фотографією кілька днів на місяць і все. Його повністю утримують мої батьки, мені вони, щоправда, теж висилають тисячу на тиждень.
Мій син не вірить у Бога, це його справа, але він мені цілком серйозно вже кілька разів казав, що якби я мав більше мужності, я б пішов з життя добровільно. Він багато разів казав, як мене ненавидить, спілкується часто нецензурно. Друзів в нього мало, дівчини немає. Сказав, що коли він теж захворіє, як я, він мене точно приб’є.
Я вчора ходила на прийом до уролога, лікар попався некомпетентний, прийшла засмучена, він на мене накричав. Я не витримала і зателефонувала матері скайпом, попросила грошей, у нас можна тисяч за 6 орендувати мебльовану квартиру. Батько підійшов, вліз у розмову, накричав на мене і сказав більше до них не звертатися, хоч він дуже заможна людина. Юридично квартира оформлена на сина і на матір, я тільки прописана, так що вигнати сина я не маю права.
Через свою хворобу я втратила емоції, не можу ні плакати, ні сміятися, а вчора ревіла всю ніч. Я не знаю, що мені робити, я відчуваю, що сама втрачаю віру в Добро, людей. Боюся, що в результаті син здасть мене в дурдом, а це гірше за смерть, там справжнє пекло. Я починаю ненавидіти сина, його вічно роздратоване обличчя. Я у вихідні мою підлогу, а зараз у мене болить спина, у неділю йду на МРТ, підозрюю, що у мене хребетна грижа, так він мене за цю підлогу точно поб’є.
Дорогі мої добрі, скажіть, що мені робити? Я живу з емоційно нестабільною людиною, яка у всіх своїх проблемах звинувачує мене. Я ворогу лютому не побажаю такої долі.
