Я знала, що цей день настане. Але ніяк не могла уявити, що все станеться саме так – раптово, різко, наче хтось із диким криком зірвав із мене всі останні шматочки впевненості.
Я стояла на порозі маминої квартири, стискаючи в руках той конверт, який щойно забрала у нотаріуса. Її заповіт.
Але заповіт був не просто документом про розподіл майна. Це був лист із минулого. Лист, який вона залишила для мене, ніби знаючи, що я не готова була почути правду раніше.
Тепер ця правда лежала в моїх руках, і мені належало відкрити її. Тремтячими пальцями я повільно розгорнула аркуш, вдивляючись у нерівні рядки її почерку. Я вже відчувала, що те, що я прочитаю, змінить усе.
«Ліно, пробач мені. Є щось, що я приховувала від тебе усі ці роки. Це стосується твого батька. Я боялася, що якщо ти дізнаєшся правду, то все зруйнується. Але ти маєш знати: людина, яку ти вважала своїм батьком, – не твій справжній батько».
Ці слова вразили мене так сильно, що мені довелося сісти. Я довго сиділа, намагаючись вловити сенс, не вірячи тому, що читала. Я завжди знала, що у нас із татом були натягнуті стосунки.
Він був суворим, холодним, і рідко показував свої емоції. Але, попри це, я любила його. Він був тим, хто завжди був поряд, хто був частиною мого життя. І тепер виявилось, що це була брехня! Він не мій батько!
Як мені тепер дивитися йому у вічі? Як говорити з ним після цього? Мені хотілося кричати, зруйнувати щось довкола!
Чому мама не сказала мені цього за життя? Навіщо мені ця правда зараз, коли її немає, і нікому поставити питання? Що мені робити з цією правдою? Запитань було безліч, а відповідей – жодної!
Я мала поговорити з “батьком”. Але що я могла сказати? “Привіт, виявляється, ти не мій батько?” Я знала, що це його зруйнує!
Він завжди пишався нашою сім’єю, хоч і не показував це явно. Ми рідко говорили щиро, але я відчувала, що для нього родина була найважливіша.
Я поїхала до нього наступного ж дня. Дорога була нескінченною. Я ніби пливла у морі своїх думок, не розуміючи, як скласти все це в одне ціле.
Коли я увійшла до його будинку, він сидів у кріслі, читаючи газету, як завжди. Я стояла на порозі, не знаючи, з чого почати.
– Тату, нам треба поговорити, – сказала я, відчуваючи, як слова застрягають у горлі.
Він повільно відклав газету, глянув на мене, і я побачила в його очах легку тривогу. Він знав, що розмова буде серйозною.
– Що трапилося? – спитав він, зберігаючи звичну стриманість.
Я підійшла ближче, тримаючись за конверт, ніби це був якір, який утримував мене від того, щоб звалитися на підлогу.
– Мені нотаріус віддав листа від мами, – почала я, не знаючи, як продовжити. – Вона написала, що ти… ти не мій справжній батько.
Я дивилася на його обличчя, чекаючи на якусь реакцію, але його вираз не змінився. Він просто мовчав, і ця тиша була болісною.
– Ти знав? – Запитала я, стиснувши кулаки, щоб стримати сльози. – І ніколи не казав мені?
Він повільно кивнув головою. Його очі нарешті сповнилися смутком, але це був не той гнів чи відчай, на який я очікувала. Це був важкий, глибокий смуток, накопичений за довгі роки.
– Так, Олено. Я знав, – його голос був тихий, ледве чутний. – Але я вважав, що так буде краще. Я завжди хотів захистити тебе. Я не міг допустити, щоб ти жила з цією правдою!
Ці слова не принесли мені полегшення. Вони лише посилили почуття зради. Як вони могли? Як вони могли ховати від мене моє минуле?
– Я заслуговувала на правду! – Вигукнула я, не стримуючи сліз. – Ви мусили мені це розповісти! Я все життя вважала тебе за свого батька. А тепер не знаю, хто я! Хто мій справжній батько?
Він підвівся з крісла і повільно підійшов до мене. Його руки тремтіли, коли він намагався взяти мене за руку, але я відступила. Я не могла дозволити йому наблизитись. Все, що я знала, що було для мене аксіомою, було зруйновано.
– Олено, ти моя дочка! Ти завжди була моєю дочкою! І не має значення, хто твій біологічний батько. Я був із тобою від початку, і я люблю тебе!
Я дивилася на нього, намагаючись повірити в його слова, але серце розривалася від болю. Мені потрібен час. Час, щоб усвідомити все це, щоб пробачити, щоб зрозуміти, що робити далі.
Я пішла, залишивши його одного у порожньому будинку. Тієї ночі я не могла заснути, весь час думаючи про те, що буде далі.
Хто мій справжній батько? І що тепер я маю робити з цією правдою? Моє життя, здавалося, втратило сенс, і я відчувала, що більше не належу до тієї сім’ї, яку вважала своєю.
Минали тижні. Я не могла знайти сили поговорити з татом знову. Але одного разу я зрозуміла, що він мав рацію. Він же був зі мною завжди! Він любив мене, попри все! Нічого ж не змінилося!
Я знову прийшла до нього, і, не сказавши жодного слова, просто обійняла його. Це був момент, коли я зрозуміла: байдуже, хто був моїм біологічним батьком.
Мій справжній батько – той, хто був зі мною все моє життя! Ви зі мною згодні? Я тільки одного не розумію, навіщо мама мені відкрила тільки половину правди? Щоб я думала про те, хто мій справжній батько все своє життя? Маячня якась
