“Я знаю, що винна перед тобою, це тепер мій хрест на все життя”, – сказала подруга. Але пробачити її я не можу

“Я знаю, що винна перед тобою, це тепер мій хрест на все життя”, – сказала подруга. Але пробачити її я не можу

Не знаю навіть, навіщо це все пишу. Напевно, дуже хочеться комусь виговоритись, поділитися з кимось своїм життям. Можливо почути слова підтримки. Все своє життя я намагалася дивитись на речі позитивно.

Ніколи не опускати руки. Навіть коли трагічно загинув мій чоловік, я намагалася не показувати виду, як мені погано. Почала жити заради наших дітей. Чоловіка я дуже любила і люблю досі. А діти – це ж його відображення теж.

Коли чоловіка не стало, нашому старшому синові Сашкові було десять, а доньці сім. Дочка мала тільки піти в перший клас. То були початки двохтисячного року, час був непростий.

Я працювала, діти вчилися, життя йшло своєю чергою. Через те, що мені доводилося завжди багато працювати, то я не мала великого кола знайомих. Я дуже рідко могла приділити собі час. Тому згодом із друзів у мене залишилася лише одна подруга.

З іншими людьми спілкування якось само сходило нанівець. А Надія завжди була поряд зі мною. У неї теж є дочка, вона трохи молодша за мого Сашка. Діти завжди дружили.

Ходили до однієї школи, хоч і до різних класів. Вони росли разом. А ми з Надею іноді посміювалися, що можливо нам судилося поріднитися. Адже мій Сашко та Надіїна Настя були дуже близькі.

Хто б мені тоді розповів, що це пророцтво здійсниться, та ще й у такій спотвореній формі! Я й зараз насилу в це все вірю, а тоді лише покрутила б пальцем біля скроні.

Коли Саші виповнилося вісімнадцять років, він раптом несподівано сказав мені, що хоче одружитися. Я від такої заяви очманіла. Я ж і не думала, що він має дівчину.

Він ніколи не розповідав мені, що йому хтось подобається. Не бігав на побачення. Сашко взагалі завжди був досить сором’язливим юнаком. І раптом таке зізнання.

Тоді я чесно сприйняла одкровення сина з іронією. Думала, що він жартує зі мною. Тому сказала, що для початку мати належить з нареченою познайомити, а потім вже подивимося, що далі робити.

Сашко сказав, що приведе свою дівчину на знайомство. Минуло два дні. У мене був вихідний того дня і вранці Сашко повідомив мені, що до обіду він приведе свою обраницю до мене.

Я трохи рознервувалась. Такого в моєму житті ще не було. Збігала в магазин, купила продукти, тортик. Швиденько засмажила курку в духовці, нарізала салат.

Навіть встигла пустити сльозу. Адже у глибині душі я була рада усвідомити, що мій Сашко виріс, став чоловіком. І ось час настав – у двері дзвонять. Я пішла відкривати, у передчутті побачити дівчину свого сина.

Переживала, чи сподобається вона мені, чи ні. Відчиняю двері, а на порозі стоїть мій Сашко та за руку тримає Надю. Вже понад десять років минуло, а ця картина досі переслідує мене ночами.

Спочатку було особливо важко, я бачила їхні зчеплені руки щоразу як заплющувала очі. Нині вже рідше. Скільки разів я прокручувала в голові всі розмови з сином, всі моменти наших розмов, поки він ріс на моїх очах.

Я й досі не можу зрозуміти, як так сталося? А того дня ми з Надією навіть побилися. Я не змогла себе стримати. Я відразу все зрозуміла, як тільки їх побачила там, на порозі.

Пам’ятаю, як вчепилася їй у волосся, босоніж вибігла на сходовий майданчик. Я цим своїм вчинком не пишаюся, але й сорому не відчуваю. Потім ми сиділи на кухні з нею удвох.

Сашу я вигнала в кімнату, хотіла поговорити з подругою тет-а-тет. Надя просила вибачення, стояла переді мною навколішки. Вона багато чого говорила того дня, але в мене була якась порожнеча, половину зі сказаного я не почула.

Зрозуміла лише, що сплять вони разом вже як два роки, і у них кохання. Я дивилася на свою подругу та намагалася зрозуміти, що Сашко в ній знайшов. Наді тоді був сорок один рік. І вона не виглядала молодшою за свій вік.

Звичайна сорокарічна жінка. Вона не любила фарбуватися, робити манікюр та модно одягатися. Нічого особливого. Скільки разів за ці роки я намагалася збагнути, як це сталося.

Але я завжди звинувачуватиму тільки її. Син після того скандалу пішов жити до своєї коханої. Розлучатися з нею він не мав наміру.
Надя ж мені тоді сказала: “Думай, що хочеш. Я знаю, що перед тобою винна, це тепер мій хрест на все життя. Але я Сашку люблю. Так вже сталося”.

І ось вже понад десять років минуло, як я не маю ні сина, ні подруги. Спілкуватися з ними я не можу. Не можу бачити їх і не уявляти як ця, тепер вже майже стара, спить із моїм сином.

Сашко до мене після цього не прийшов жодного разу. Надя намагалася ще кілька разів приходити, щоб поговорити, але я її слухати більше не стала. Знаю лише, що вони так і живуть разом, одружилися.