Я зовсім заплутався. Не знаю, як бути зі своєю дівчиною та її батьками.
Все почалося два роки тому. Я зустрів Ірину на вечірці, друг познайомив. Весела дівчина жвава, мені вона сподобалася, й ми почали зустрічатися. То в кіно, то до хлопців у компанію. Я тоді добре заробляв, навіть відпочивати їздили разом.
Далі більше. Вона до мене на орендовану квартиру дрібнички перевезла, стали разом жити.
Мене вона особливо не питала, просто одного прекрасного дня з’явилася на порозі з валізою.
Приймай, каже, постояльцю!
Хазяйка квартири одразу ціну підняла, бо домовлялися на одного мешканця, а тут двоє. Нічого не вдієш, почав платити за двох. Про кохання не йшлося, просто мешкали разом. Іра готує добре, чисто в неї, із зайвими розмовами не лізе, не те що в деяких. Є у нас така знайома пара, що б він не сказав, вона свої корективи вносить, перебиває, може крикнути.
У нас цього немає, якщо дівчина моя з чим не згодна, тільки сміється та головою хитає. Тільки потім потихеньку по-своєму робить. Вже лаялися через це, але, мабуть, її не переробити. Потім вона наполегливіша стала. Каже:
– Давай на вихідні до моїх батьків поїдемо, познайомишся!
Я їй сказати не можу — навіщо, мовляв, мені твої родичі? Ми ж одружуватися не збираємось! Раптом образиться? А я вже звик до неї, вона ж хороша, ображати не хочеться.
Я планую квартиру взяти в іпотеку, вже всі варіанти прорахував. Ірина допомагала робити розрахунок, одинадцять років платити виходить. Про Іру, як про дружину, не думав ніколи. Вона, як сказати, не знаю навіть, зручна, чи що, я з нею турбот не знаю.
Але, щоб прямо ось кохання-кохання — такого нема. Якби завтра сказала — все, кінець, розбігаємось, я пошкодував би, звичайно, але не сильно. Одному мені іноді краще. А тут я ще втратив роботу. Кілька разів навіть у заначку довелося залізти, хоч я цього терпіти не можу.
В Ірини день народження був, потрібно було подарунок купити, та ресторан замовити. Вона щебече, а мені хочеться плюнути та піти. І ось у такий момент знайомитись їхати! Вона наполегливо так умовляє – поїхали, мовляв! На два дні всього і недалеко! Вмовила таки, поїхали.
Містечко мені сподобалося, тихе таке, акуратне, та й батьки непогані, прості люди, без забобонів. Мати, правда, ні-ні та й зиркне нишком, ніби перевіряє мене. А батько чудовий мужик, ми відразу порозумілися. Вони стіл накрили, гостей покликали, прямо оглядини влаштували.
Я потім Ірині догану висловив – чого не все місто покликали? Майже в мікроскоп мене розглядали. Не знаю, як Іра батькам ситуацію описала, тільки з тих вихідних у мене почуття, що ось ще трішки — і до РАГСу потягнуть.
Тепер їздимо раз на місяць до її батьків, гостинці возимо. Нещодавно до матері на день народження їздили, вазу сучасну подарували. Як приїдемо, Іра з матір’ю шушукаються, та на мене поглядають.У мене родини нормальної не було. Сам про себе все життя звик дбати, одинаком жив. А тут ось вона, сім’я, тільки одружись!
Роботу я знайшов все ж таки, не таку грошову, як минула, але прийнятну. Підробляти доведеться, щоб на перший внесок накопичити, кредит брати не хочу. Іра теж не ледар, продавцем працює, цінують її. Грошей за квартиру вона не сплачує, продукти купує іноді.
І все це так переплелося, не знаю чим закінчиться. Приїжджаємо ми з Ірою місяць тому до батьків. А тут батько захворів, кашляє, бурчить.
– От не стане мене,— каже,— і онуків не дочекаюся! Коли ви вже одружитесь нарешті, тягнете і тягнете!
Мені так шкода його стало, сам не розумію, як з мови зірвалося:
– Та ми збираємо гроші на весілля, не дешевий захід!
У нього аж очі заблищали. Ожила просто людина.
– Все життя сина хотів, нарешті гарний хлопець попався! На другий день перед від’їздом батько з матір’ю урочисто так оголошують: так, мовляв, і так, дітки, грошей на весілля дамо, одружуйтеся швидше!
Батько на машину збирав, мріяв “Субару” купити, а тут бахнув все на доччине весілля!
– Був би хтось інший, пальцем би не поворухнув, а ти мені як син!
Ось тоді треба було сказати: не буде весілля, не люблю вашу дочку, але не зміг, це як дитину вдарити. Як уві сні, до РАГСу пішли заяву подавати.
Гроші батьківські тільки мелькають — сукня шикарна, сотня гостей, ресторан — усе, як у людей. Я намагався іноді зупинити Ірину з матір’ю, але вони як з глузду з’їхали — все найкраще має бути!
Як їм сказати – зупиніться, вистачить, не буде жодного весілля! Не люблю я Ірину, не хочу жити з нею все життя! І гроші батькові витрачені, як я йому в вічі подивлюся, якщо дочку його зараз кину?
Коротше, куди не кинь, скрізь запізно. Як тепер видертися, розуму не докладу. Розумію, що багато хто мене осудить, але наважуюся просити поради!..
