– Алла, все-таки подумай ще раз. Чим Олег такий поганий? Може, не треба розлучатися? Як це вплине на Дениса? Що б там не говорили, повна родина краща для дитини!
– Анжела, я знаю, що ти хочеш, як краще… Думаєш, я сама не намагалася переконати себе, що все гаразд? Ну не гаразд, розумієш!
– Я вже кілька років почуваюся зовсім самотньою. Йому байдуже, що я відчуваю, про що думаю. Усі розмови про гроші, про нагальні проблеми.
– Я про романтику мовчу вже! Але хоча б по-людськи поговорити про щось, окрім грошей – можна? – Ні, уткнеться у смартфон чи телевізор. Що є чоловік, що нема його.
– Мені здавалося, у вас було все добре… Ти така щаслива була, аж світилася вся. Я навіть заздрила трохи. Стільки всього хорошого про нього розповідала.
– Так і було, поки ми були вдвох, і я тільки ним і займалася. А як Дениска з’явився – все змінилося. Ти знаєш, які у мене були ускладнення після його появи… І Дениска був неспокійний.
– Я ж не чекала на Олега допомогу. Розумію, що няньчитися з дітьми – не його. Але хоч зрозуміти можна, що мені важко, що мені не до нього!
– Ну не знаю, попрасувати бодай собі сорочку самостійно! Я могла всю ніч не спати, а вранці мене будять через сніданок! Розумієш, сніданок! Сам собі зробити чай та бутерброд, чи там яєчню, він не може!
– Ну, так ти ж дозволяла це. І взагалі, Дениска підріс, ти вже одужала. Напевно, можна якось домовитись та налагодити побут так, щоб усіх усе влаштовувало. Ти вже на роботу вийшла. Буде веселіше.
– Нічого вже не буде. Анжела, я вже все вирішила. На роботі мені веселіше, бо там я почуваю себе людиною. А вдома все те ж саме: «Що в нас на обід?», «Де мої чисті шкарпетки?», «Чому немає нічого до чаю?».
– Ось і всі розмови! Ну і в кращому разі, ще про політику чи ще щось, що тільки його цікавить. Хотіла розповісти вчора про сусідку.
– Молода, моя ровесниця. Нещодавно трагічно її не стало. Тільки почала, а він каже: “Ну, це надовго”. І на телевізорі звук голосніше зробив. Я ніби одна постійно, розумієш? Я більше не можу!
– Зрозуміло… А з Наталією Андріївною ти радилася?
– Ні, я мамі поки нічого не говорила – не хотіла засмучувати заздалегідь, та й могла ще передумати. Але тепер уже вирішила достеменно. Сьогодні поговорю.
Цілий день Алла була сама не своя. Вона з нетерпінням чекала вечора, щоб поговорити з мамою, а потім і з чоловіком, і остаточно все вирішити.
Ще й син був не спокійний – плакав, погано їв, а на прогулянці навіть не захотів кататися з гірки, хоча це була його улюблена розвага.
«Мій душевний стан передається синові, – подумала Алла. – Ні, треба ставити крапку. Дитина не буде щасливою в сім’ї, де між батьками немає любові та душевної близькості».
Увечері зателефонувала матері:
– Привіт, мам.
– Привіт, доню. У вас все гаразд? Якийсь сумний привіт у тебе.
– Я не відриваю тебе? Хотіла поговорити.
– Ми з татом збираємось у гості. В Ольги день народження. Пам’ятаєш її? Сусідка по дачі. Ось запросила нас. Але хвилин десять ще є.
На задньому фоні Алла почула татів сердитий голос: «Наташа, потім побалакаєш! Я вже викликаю таксі. І так на пів години запізнюємося!».
– Мамо, я розлучаюся з Олегом! – випалила Алла.
– Ось тобі й раз. Що сталося?
– Нічого, просто я зрозуміла, що нещаслива у шлюбі. Чим такий чоловік, краще взагалі ніякого.
– Алла, а який «такий»? Він зраджує? Наче ні. Працює, заробляє. Після роботи додому одразу. Продукти сам купує, у будинок все тягне. Хіба тебе ображає? Може, він до тебе руки простягав, чи образив?
– Та ну що ти! Простягав! Ще чого. Але, знаєш, буває приховане пригнічення. Я нещодавно пройшла психологічний тест. Олег – аб’юзер. Стовідсотковий.
– Ох, хвала небесам. Я вже думала, щось трапилося. Ну аб’юзер, так аб’юзер. Це ж не заразно, – пожартувала мама.
На задньому плані знову пролунав голос батька: «Наташа, таксі вже чекає, передзвониш доньці завтра! Поїхали!».
– Мамо, ти жартуєш? Це взагалі дуже серйозно.
– Серйозно – це те, що ви дорослі люди, у вас сім’я, і в цій сім’ї росте син. Алло, вибач, мені час бігти. Давай із тобою завтра поговоримо. Я тебе прошу, не говори поки що ні про що з Олегом.
– І менше сиди в Інтернеті. Перечитай щось класичне. «Кайдашева сім’я», наприклад. З Олегом сьогодні ні про що не говори. Будь-якому серйозному рішенню треба дати дозріти.
Алла звикла довіряти маминим порадам. Але не цього разу. “Моє рішення давно дозріло”, – похмуро думала вона, розігріваючи себе спогадами про нещодавні образи.
Зрештою, чоловік прийшов із роботи.
– Привіт, – Алла була спокійна і рішуча.
– Привіт, – Олег подивився на неї, ніби навіть з цікавістю.
– Олег, мені треба з тобою поговорити.
– Щось термінове? Я повечеряв би спочатку.
– Я не готувала вечері.
– Чому? Ти ж сьогодні вдома була цілий день.
-Тому, що… – Аллі не вистачило духу почати з головного. – Думаєш, так просто? Я займаюся цілий день дитиною. Спробуй, зроби щось по дому!
– Я ж не чекаю домашніх пельменів. Але картоплю якусь можна було посмажити.
Алла ображено промовчала.
– Гаразд, давай побуду з Денисом, приготуй щось, – запропонував Олег.
«Справді, якось не по-людськи. Цілий день нічого не їв. Приготувати можна було хоч щось», ― подумала Алла, і пішла на кухню.
Вечеря пройшла мовчазно. Після вечері, звично впертий погляд Олега на екран телевізора, розчарував Аллу, і додав рішучості.
– Олег, я не можу так більше жити.
– Не зрозумів… Як так?
– Ось так! Ти мене не чуєш, не розумієш. Я перестала почуватися коханою, потрібною. Я постійно самотня!
– Правду кажучи – не розумію. Я думав, у нас все добре. Хочеться посваритися?
– Ну ось ти знову! Ти не хочеш поговорити, що мене хвилює!
– Так, я втомився і не хочу слухати всяких дурниць! Якщо в тебе є конкретні претензії до мене – скажи! Я не розумію, що тобі треба від мене! До речі, чим ти сьогодні займалася? Ви гуляли з Денисом?
– Гуляли!
– Він обідав?
– Уяви собі! Хоча… Насправді дуже погано. Не було апетиту, і млявий він якийсь.
– От і мені не сподобалося, як Денис почувається. І заснув надто рано. Дихання якесь напружене. Може показати лікареві?
– Я думала. Але сьогодні субота і пізно вже. Давай у понеділок покажемося.
Але ще раз подивившись на сина й оцінивши його стан, вони викликали швидку допомогу.
Наступні два тижні Алла провела у лікарні. У хлопчика виявили запалення легень. Алла вперше у житті лежала у лікарні з дитиною.
Вона й не підозрювала, що це набагато складніше, ніж занедужати самій. Переживання за малюка захоплювали думки молодої матері повністю. Вона ледве володіла собою.
Олег приїжджав щодня. Вони з дружиною бачилися лише на кілька хвилин вечорами. Алла чекала на ці зустрічі, бо вони давали їй такі необхідні спокій і впевненість.
Вони вчасно звернулися до лікаря – Денис швидко йшов на видужання. Аллу відпустили страхи перших днів. Незадовго до виписки вони з мамою повернулися до незакінченої телефонної розмови.
– Алло, у нас з тобою перед лікарнею була якась розмова про розлучення… Що це було? Що ти думаєш?
– Ой, мам, я така рада, що Денис одужав. Більше нічого не хочу. Тільки щоб він був здоровим.
– Ти знаєш, я довго думала про нашу розмову. Не ображайся, але мені здається, це в тебе якийсь ще дитячий егоїзм. Зараз егоїзм оспівується, підживлюється.
– Раніше його не вважали у нас чимось добрим. А сьогодні: «подумай про себе», «ти цього гідна», та інші гасла в такому дусі.
– Про аб’юз нічого сказати не можу – почитала в інтернеті, так нічого й не зрозуміла. А так, загалом, одружилися ви з кохання, чоловік не гуляє, не має шкідливих звичок, не ображає.
– Стали ви думати не кожен про себе, а вдвох про сина – і все у вас добре. Може, й надалі так? Думайте більше один про одного, про дитину. І буде вам щастя.
– Егоїзм не може зробити щасливим, адже людина ніколи не буває задоволена тим, що має, а от турбота про коханого дає відчуття щастя.
– Гаразд, щось я філософствую. Одужуйте, чекаємо на вас! Поцілунок Дениску від нас із дідом.
Коли Алла їхала додому в машині з чоловіком та сином, вона повернулася подумки до розмови з мамою.
«Все-таки у мами якісь застарілі уявлення про життя, – думала вона. – І все ж таки, як добре, що Денис здоровий, що ми їдемо додому, і що Олег з нами. Решта – не має жодного значення. Подумаю про все це якось потім. А поки що просто все добре».
Вона посміхнулася до чоловіка. Олег узяв її руку у свою.
– Я за вами скучив. Без вас удома якось порожньо, самотньо.
– Я теж сумувала, Олеже.
І тільки зараз зрозуміла Алла, що можливо, мама має рацію? В інтернеті ще пишуть, що кожен повинен мати свій особистий простір… Мабуть, треба перечитати! Можливо – це він і є?
