Я натиснула кнопку відкриття замку на панелі домофона біля дверей під’їзду і штовхнула двері за плече. Але двері пройшли буквально на сантиметр і далі нічого. Я натиснула, відвоювавши ще сантиметр простору. З висоти приблизно метр усередину під’їзду стали падати груди снігу.
Все зрозуміло. Снігу зовні намело близько метра і ніхто нічого не розчистив. А двері відчиняються назовні. Старий фонд, центр міста, жодних сходинок-парапетів. Відчинив двері – і ти вже на тротуарі.
Сніг валив усю ніч, вранці за чашкою кави, переглядаючи новини я дізналася про снігову катастрофу та транспортний колапс у місті, але ніяк не думала, що це торкнеться мене особисто – мені і їхати то нікуди не потрібно, я працюю за сто метрів від будинку, в якому живу, у туристичній агенції. Лише перейти через дорогу і повернути. Але це виявилося недосяжним. “Місія нездійсненна” – снігопад.
Цей весняний снігопад, який на кілька днів повністю паралізував столицю європейської (на жаль лише географічно) країни, став для мене останньою краплею. Я наважилася. Мене й раніше цікавила ця тема, мабуть, несвідомо я давно була готова поїхати. Одна, без дітей, щоправда, і без особливих накопичень теж. Але велика двокімнатна квартира у центрі столиці теж чогось коштувала.
Я ніяк не могла наважитися. Начебто і робота престижна і перспективна, наша турфірма процвітала, всупереч ніяк не найдешевшим пропозиціям, але місяці складалися в роки, життя проходило. У ній з’являлися чоловіки, але ніхто з них не зміг або не захотів подарувати справжнє почуття.
Я підсвідомо помітила, що не живу, а проживаю, чекаю час від відпустки до відпустки, що справжнє життя там, у сонячній країні Сервантеса та Магеллана, Пікассо та Далі. Завдяки своїй роботі я завжди мала відкриту візу та можливість проводити два тижні відпустки саме там.
Моя мама теж постійно вмовляла мене зважитися поїхати. «Ти ж закінчила іняз! Відмінно знаєш іспанську та англійську!» — говорила мені вона. На що я резонно відповідала: «Там усі знають іспанську та англійську, це не професія там, це професія тут! Чим я там займатимуся? На яку роботу влаштуюся?»
Але цей сніг став останньою краплею, що переповнила склянку терпіння, до країв, наповнена не стільки природними катаклізмами, скільки діяннями численних випускників «дурно-дорожнього інституту», яких повно в нашій країні. Знайти нерухомість на півдні Іспанії не склало труднощів. Коштів отриманих від продажу квартири з лишком вистачило на купівлю таунхауса в Малазі, неподалік моря.
Отримання посвідки на проживання за наявності власного житла – проста формальність. Але головне, я без проблем знайшла роботу – люди, які володіють іспанською, англійською та російською, виявилися дуже потрібними тут, хоча я була вже морально готова до довгих пошуків роботи в країні, охопленої кризою. Я, до речі, вже давно примітила – те, що вони називають кризою, у нас називається роками небувалого процвітання.
А ще сьогодні ввечері я вечеряю з Роберто в ресторанчику на березі моря. Він мій колега по роботі. Я не знаю, до чого приведуть наші стосунки, але чекаю від життя лише гарного!
Я побачила чоловіка сестри з іншою жінкою. Це сталося випадково, в торговому центрі, куди я…
Моя свекруха – Раїса Петрівна – жінка з дуже важким характером. Вона вважає, що краще…
Я одружилася дуже рано. На вечірці, яку для першокурсників влаштувала адміністрація нашого інституту, я познайомилась…
Досі не можу схаменутися після приниження, яке влаштував мені власний чоловік. Як після такого дивитися…
Після заміжжя ми переїхали до рідного міста чоловіка. Винайняли однокімнатну квартиру. Мені подобалося наше життя,…
Коли мені було сім років, моєї мами не стало в лікарні, під час того, коли…