– Він тебе скоро покине, – впевнено сказав Льоша, – за місяць максимум.
– З чого ти взяв? – Здивувалася я.
Льошка, з яким ми товаришували з дев’ятого класу і зараз сиділи в кафе, тільки плечима знизав і відвернувся.
– Ні, Льош, так не піде, – я почала сердитись, – сказав «А», кажи й «Б». Інакше це плітки якісь виходять у нас із тобою.
– Та які тобі плітки? – зітхнув Льоша. – Він мені сам сказав.
Друг замовк, і мені дуже захотілося струсити його.
– Колися давай, – стримано сказала я.
– Вчора ми за келихом сиділи, – неохоче почав Льоша, – і він сказав:
– Я йду до Маринки скоро, тільки Наталці не кажи. Я сам потім все влаштую.
– Я, звісно, обіцяв. А потім усю ніч не спав і думав, ну як це не казати? Як це взагалі можливо, не сказати тобі, що твій чоловік збирається піти на захід сонця, а ти залишишся з Юрком та з іпотекою, яку вам платити ще сімнадцять років?
Сімнадцять років… Я повторила про себе цю цифру, і вона здалася мені довшою, ніж моє попереднє життя. Юркові було вісім місяців, він ще не ходив, тільки повзав по квартирі.
Хапав усе, що траплялося під руку, і пхав до рота, то ґудзик, то якесь сміття, то власну шкарпетку.
Чоловік мій Сергій поводився, як завжди. А виявляється, весь цей час він планував… В очах у мене раптом потемніло.
– Агов, ти чого? – підвівся Льоша. – Тобі погано?
– Все нормально, – я відсторонила його руку, – дякую за інформацію.
Увечері Сергій повернувся пізно. Все було як завжди, але я пам’ятала, що сказав мені Льоша, і не могла поводитися, як завжди. Він моєї холодності не помічав.
Сергій ліг поряд, і незабаром я почула його тихе сопіння. Я дивилася на нього, на цю людину, з якою прожила чотири роки, і намагалася зрозуміти, коли це сталося?
Коли він перестав бути моїм чоловіком, а став просто чоловіком, який спить в одному ліжку зі мною, та хропе?
Цю Марину я бачила одного разу на корпоративі. Вона була в червоній сукні з декольте до пупка і сміялася так голосно, що здавалося ще трохи, і в неї трісне щелепа.
Не сказати, що вона була надзвичайно красива, але… мабуть, щось Сергійко в ній розгледів.
Льоші я повірила… Але мені таки були потрібні реальні докази зради чоловіка. Тому кілька днів я пильно спостерігала за ним, відзначала зміни у поведінці й, зрештою, прочитала та зробила скриншот їхнього листування у його телефоні.
Виявляється, він й справді зустрічався з цією Мариною. І в них, зважаючи на все, – були серйозні наміри.
– Ну що ж, добре, – сказала я собі, – у нього коханка. Але що тепер робити мені?
Скандалити та здавати Льошу я не збиралася.
Вранці я зателефонувала свекрусі. Не для того, щоб скаржитися, боже борони. Я зателефонувала, щоб спитати рецепт пирога з капустою, і, між іншим, дізналася, що Сергію місяць тому підвищили зарплату.
– А мені він сказав, що їм урізали премії… – подумала я.
Місяць. Він місяць витрачав гроші на свою Маринку, поки я купувала Юркові підгузки по акції та рахувала дріб’язок до наступного його авансу.
Я не плакала. Натомість я сіла за комп’ютер і почала шукати інформацію. Я не знала до пуття, що шукаю, тому читала все підряд про розлучення, про поділ майна…
Хоча ніякого майна у нас не було, а була іпотека та меблі в кредит. І тут мені потрапила стаття про аліменти.
Як виявилось, можна подати на аліменти без розлучення. Я читала цей рядок знову і знову, і мені здавалося, що я відчинила якісь таємні двері, про які ніхто не знає.
Аліменти у шлюбі… Звучало це, як оксюморон, як гаряча крига, чи дзвінка тиша. Проте я знайшла непоганий вихід.
Коли Сергій дізнався про це, у нього було таке обличчя, наче він виявив у холодильнику живого крокодила.
– Ти чого це? – здивувався він.
– Та так, – сказала я, – хочу убезпечити себе та дитину.
– Е-е-е… А від чого, дозволь спитати?
Я подивилася йому прямо в очі й сказала:
– Від твоєї Марини.
Чоловік охрінів, продовжуючи дивитися на мене.
– Що, думав, я не знаю? – Усміхнулася я.
– А… Е…
– Ти хочеш спитати звідки? Він верблюда, любий, – холодно сказала я.
І тут Сергій оговтався:
– Наташа … Ти …
– Я все не так зрозуміла? – перервала я. – Марина просто твоя колега, і взагалі, у вас все несерйозно. Вона твоя відтулина, ти просто втомився від побуту, але тепер з нею порвеш і повернешся в сім’ю. Так?
Він опустив голову.
– Хай там як, любий, але ти платитимеш аліменти, – сказала я. – Тобто відсоток із твоєї нещодавно підвищеної зарплати, який ти витрачав на Марину, тепер піде на твою дитину. А Марина…
– Хочеш, кидай її, хочеш, продовжуй зустрічатися з нею. Мені однаково. Бо тебе більше немає для мене. З цієї хвилини до розлучення ми з тобою просто сусіди. Зрозумів?
Він нічого не відповів.
Гроші, двадцять п’ять відсотків від зарплати чоловіка, прийшли мені на карту першого числа наступного місяця.
А потім я полізла в наш сімейний сейф. Сергій думав, що я не знаю код… Він взагалі думав, що я нічого не знаю, що я просто сиджу вдома з дитиною, поки він будує кар’єру і “кублиться” з жінками в червоних сукнях… Але код я знаю.
Там було триста тисяч. Наші спільні гроші, які ми відкладали на відпустку, на ремонт та й просто на «чорний день». Я взяла рівно половину – свої сто п’ятдесят тисяч і поклала їх у потаємне місце.
Чоловік помітив пропажу грошей цього ж вечора.
– Не зрозумів… – сказав він, підходячи до мене. – А де гроші?
– Які гроші, Сергію?
– Та не прикидайся ти! – насупився він. – Гроші, що у сейфі лежали. Де вони?
– А, ти про наші гроші? – Усміхнулася я. – З ними все гаразд. Свою частину я забрала, а твої там і лежать.
– Стривай, що значить забрала? – Запитав чоловік. – Навіщо?
– Тому, що я з тобою розлучаюся, – відповіла я, – і нам з Юрком потрібні будуть гроші на перший час.
– А звідки ти код дізналася? – роздратовано спитав він.
– Від верблюда, – повторила я.
Сергій хвилину-другу дивився на мене, а потім на його обличчі розпливлася посмішка.
– А-а-а… – простяг він. – Я зрозумів… Тепер я зрозумів, від якого верблюда ти про Маринку дізналася… Льошка… Друг ще називається… він мене здав, так?
– Льоша тут ні до чого, – і я показала йому скриншот з листування, – ти сам проколовся.
Сергій упав на стілець.
– Але ж у нас іпотека… – пробурмотів він.
– Згадав! – реготнула я. – Скажи, а ти пам’ятав про іпотеку, коли досліджував об’єкт під назвою “Марина”? І коли витрачав на неї гроші, які мали йти в сім’ю?
– Ось давай тільки без нотацій, гаразд? – пробурчав він. – Факт є факт, у нас іпотека! Що ми з нею робитимемо?
– Пропонуй варіанти, – сказала я.
Варіантів у Сергія не було. Проте після консультації з юристом ми знайшли вихід. Квартиру за згодою банку було вирішено продати, а іпотеку погасити з вторгованих коштів. Суму, що залишилася, ми розділили порівну.
– Ну, – похмуро сказав чоловік, – задоволена? Ти відразу залишилася без чоловіка і без даху над головою.
– А це все одно б зі мною сталося, чи не так? – Усміхнулася я. – Ти ж ніби зібрався йти до своєї Марини… Але так вийшло, що це я від тебе йду. Так що, ось так, Сергію, я задоволена.
Сергій продовжує виплачувати мені аліменти. Я живу у батьків і ні про що не шкодую. З колишнім чоловіком ми не спілкуємось, – його вельможність образилася, що не він мене кинув! А я вдячна Льоші, що він виявився мені справжнім другом, і не тільки…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
