Катя прийшла зі школи й побачила на вішалці в передпокої мамине пальто. Чоботи її також були на місці.
Дівчинка здивувалася, адже мама має бути на роботі. Вона швидко роздяглася й увійшла до кімнати.
Мама лежала на дивані, відвернувшись до стіни, в одязі, в якому вранці пішла на роботу.
– Мамо, – покликала Катя. – Мамо.
Мама повернула голову і через плече подивилась на дочку.
– Ти захворіла? – Запитала Катя.
Мама не відповіла і знову відвернулася до стіни. Катя встигла помітити опухлі від сліз очі. Вона зрозуміла, що щось трапилося, але спитати побоялася. Потоптавшись ще трохи біля дивана, Катя пішла до своєї кімнати.
Вона дістала з рюкзака підручники та зошити, але вирішила спочатку поїсти, а вже потім сідати за уроки.
При думці про їжу в животі забурчало. Катя вже поїла і пила чай, коли на кухню прийшла мама, сіла за стіл і зіщулилася, ніби її лихоманило.
– Зараз я тобі гарячого чаю наллю. – Катя швидко вийшла з-за столу, налила в мамин кухоль чай, поклала дві чайні ложки цукру та поставила перед нею.
– Може, парацетамол принести? – охоче запропонувала Катя.
-Не треба, – сказала мама, майже не розмикаючи губ, ніби насилу виштовхувала з себе слова.
Вона обійняла кухоль долонями, ніби хотіла зігріти руки.
– Ти застудилася? У тебе щось болить? – осмілівши, спитала Катя, сідаючи знову за стіл.
Мати не відповіла. Від її мовчання Каті стало тривожно. Мама взяла ложечку і почала розмішувати цукор. Спочатку повільно, ложечка ритмічно постукувала об стінки кухля.
Потім мама почала розмішувати все прискорюючи темп, ложка стукала все голосніше, а чай того й дивись виплеснеться з кухля.
– Мамо, годі! – злякано крикнула Катя.
Від несподіванки мамина рука смикнулася, чай виплеснувся з кухля, потрапивши їй на руку. Мама відсмикнула руку і мало не перекинула чай. На столі утворилася коричнева калюжа.
– Я зараз витру, – Катя підскочила до раковини, взяла губку і витерла пролитий чай.
– Тато пішов, – раптом сказала мама.
Катя завмерла з губкою в руці.
– Він зовсім пішов, – сказала мама. – Вона уперлася ліктями в поверхню столу, затулила долонями обличчя і заплакала.
Катя кинула губу в раковину, підійшла та обійняла маму. Під її руками плечі та спина мами сильно затряслися.
– Не плач, матусю.
– Він пішов, розумієш? Зовсім. До іншої жінки пішов. – Голос через долоні звучав глухо.
Зрештою, Катя все зрозуміла. Зрозуміла, через що батьки часто лаялися останнім часом. Свою маму Катя любила, але не вважала її вродливою.
Вона не фарбувала губи та вії, одягалася в скромний непоказний одяг, а волосся не завивала, а збирала в пучок на потилиці.
Ось в Олени мама ходила по будинку в червоному шовковому халаті в жовтих трояндах, завивала волосся, фарбувала вії та губи навіть удома.
Коли вона сідала на диван, з-під халата показувалися округлі коліна та стрункі ноги. Каті мама Олени здавалася найкрасивішою та найпривабливішою жінкою.
Якось вони після школи робили уроки в Олени вдома, коли з роботи прийшов тато. Він тримав у руках букет квітів та посміхався.
– Привіт, дівчата! Як життя молоде? – весело спитав він.
Не встигли подружки відповісти, як з кухні вийшла мама, підійшла до батька і дзвінко цмокнула його в щоку. Батьки Каті ніколи не дивилися один на одного так, як цієї хвилини дивилися один на одного батьки Олени.
– У вас свято сьогодні? – Прошепотіла вона Олені, коли її батьки пішли на кухню.
– Ні. З чого ти взяла?
– А чому тоді квіти? – Запитала Катя.
– А… Тато мамі часто просто так дарує, – відмахнулась Олена.
– А мій тато мамі дарує квіти лише на жіноче свято і на день народження, – зітхнула Катя.
Ось тепер Каті стало зрозуміло. Тато не любить маму, а любить іншу жінку, тому й не дарує їй квіти. Напевно, та інша схожа на маму Олени.
А Катіна мама якась безбарвна, наче всі фарби зійшли з її обличчя. Якби вона фарбувала очі та губи, як мама Олени, одягалася б яскравіше…
Катя на мить уявила маму в червоному з жовтими трояндами халаті, з завитим волоссям, розсипаним по плечах.
Як вона витягує губи з червоною губною помадою в трубочку, щоб поцілувати тата в щоку… Ні, така мама Каті зовсім не сподобалася. Це вже була не її мама. Катя труснула навіть головою, проганяючи видіння.
– А як же я? Мене тато теж не любить? – Запитала Катя.
Тато завжди казав, що вона схожа на маму, значить, Катя така сама непоказна, її ніхто ніколи не полюбить, якщо вже тато не любить. Було через що засмутитися.
Мама знову промовчала. Тато не прийшов додому ні ввечері, ні за день, ні за тиждень… Через два місяці мама сказала Каті, що вони переїжджають.
– Куди? – Напружилася Катя.
– На іншу квартиру. Ми розлучаємося з татом. Цю квартиру дали на заводі, вона відомча. Ми не можемо її поки що розміняти. Батько купив нам однокімнатну. Тож будемо потихеньку збирати речі.
– А тато залишиться тут? Один? А як же школа? – засмутилася Катя.
– Там поряд є школа, я дізналася.
– Я нікуди не поїду. Я залишусь із татом. Я не хочу в іншу школу. А Олена як же? – заголосила Катя.
– Досить! – Крикнула на неї мама. – Ти не можеш залишитися з татом. Він житиме тут з іншою дружиною.
Мамине обличчя вкрилося червоними плямами, на очі навернулися сльози. «Вона ніколи раніше не кричала на мене. Все змінилося, і мама теж», – подумала Катя. Все бунтувало всередині Каті. Але що вона могла вдіяти?
В однокімнатній квартирі жити було незвично та тісно. Мама спала на ліжку, а Катя на вузькому жорсткому дивані. Інший диван просто не помістився б у кімнаті.
Уроки Катя робила на кухні після вечері, коли мама йшла до кімнати дивитись телевізор. Спочатку вона їздила до Олени, намагалася пройти повз свій будинок, сподіваючись побачити батька.
Бачила світло у вікнах, але зайти не наважувалася. Там, напевно, все по-іншому, з татом живе чужа жінка… А невдовзі Катя припинила їздити до подруги, хоч у новій школі подруг так і не завела.
Але в батька Катя все ж таки побувала. Після закінчення школи вона вступила до університету на заочне відділення, влаштувалася на роботу. На першій же сесії познайомилася із Сергієм.
Вони почали зустрічатися, а за пів року Катя переїхала до нього на орендовану квартиру. Мама відпустила її без скандалу.
Каті навіть здалося, що вона відчула полегшення. Мати так і не змирилася, що батько пішов, стала замкненою, всім незадоволеною та буркотливою.
Якось гуляючи центром міста, Катя показала Сергію будинок, в якому вони раніше жили. Сергій почав розпитувати, тож довелося йому все розповісти.
– І ти більше не бачила батька? Так зайдімо до нього, – запропонував Сергій.
– Не хочу. Мама вважатиме мене зрадницею, – зізналася Катя.
– А ти не кажи їй. Невже не хочеш подивитися, на кого батько проміняв вас із мамою?
– Не знаю, – невпевнено сказала Катя. – А що ми скажемо?
– Скажемо, що вирішили зайти у гості. Ходімо, не бійся, я з тобою. – Сергій все ж таки вмовив Катю.
Двері їм відчинила молода жінка, досить симпатична і зовсім не схожа на маму Олени. Вона була в коротких штанах і футболці, без косметики й з розпущеним волоссям.
– Ви до кого, молоді люди? – Запитала вона.
– До тата, – сказала Катя. – До Миколи Михайловича.
– Ось як? Мені здавалося, що у Миколи Михайловича лише одна донька. – Жінка дивилася на Сергія.
– Це мій друг, – зніяковіла Катя.
– Ну що ж, заходьте. Колю, це до тебе! – гукнула жінка, повернувши голову у бік кімнати, з якої незабаром вийшов батько.
Катя одразу його впізнала, хоч він постарів і посивів, і виглядав стомленим, чи пониклим. Він підсліпувато примружив очі, вдивляючись в її обличчя. Нарешті впізнав.
– Катя?! Ти зовсім доросла. Не впізнати тебе.
Він розгубився, як і Катя, не запропонував пройти, сісти. Обидва почували себе ніяково, так і стояли навпроти один одного, доки в кімнату не ввійшла батькова дружина і не запропонувала всім сісти на диван.
Коли жінка знову пішла на кухню, батько почав розпитувати Катю про маму. Катя відповідала однозначно, неохоче, не вдаючись у подробиці. Батько змінив тему і почав розпитувати Катю про навчання.
Потім Людмила покликала їх на кухню пити чай. Батько весь час не зводив з Каті очей, сказав, що вона дуже схожа на маму.
– Вона була дуже гарна, як ти зараз.
Катя вловила в його голосі жаль і провину. Потім вони з Сергієм зазбиралися йти. Біля дверей Людмила запросила заходити частіше в гості.
– Ну ось, а ти боялася. На мою думку, батько був радий тобі. А дружина у нього нормальна, привітна, – сказав Сергій, коли вони вийшли надвір.
– Не треба було ходити до них, – буркнула Катя.
У квартирі мало що змінилося за стільки років. Катя згадала, як вони жили усі разом. А тепер мама тулиться у маленькій тісній квартирі далеко від центру. Хіба це справедливо?
Катя нічого не сказала мамі, а сама вирішила, що ніколи більше не піде до батька. І все-таки через рік вона порушила свою обіцянку.
Вона не хотіла запрошувати батька на своє весілля, але вирішила зайти й сказати йому, що виходить заміж. Сергій наполягав.
Двері відчинила Людмила. Але не посміхалася, як минулого разу, не запросила увійти, так і розмовляла з Катею через поріг.
– А тато вдома? – Запитала Катя.
– Його не стало два місяці тому, – сухо відповіла Людмила.
– Як? А чому ви нам не повідомили? Адже батько знав нашу адресу, гадаю, ви теж.
– Все трапилося так раптово… Мені не до того було.
– Не до того, щоб запросити рідну дочку на похорон батька? – обурилася Катя.
– Думаю, тобі нема чого більше приходити сюди, – сказала Людмила і зачинила перед Катею двері.
Вона йшла додому, нічого не розуміючи. Минулого разу Людмила була сама привітність та чарівність, запрошувала в гості, а сьогодні навіть не впустила до квартири. Вдома вона розповіла все Сергію.
– Дивно, вона мені здалася цілком нормальною. Напевно, так на неї вплинув відхід батька, – вирішив Сергій.
Після весілля він сам повернувся до цієї розмови.
– Слухай, якщо батька не стало раптово, навряд чи він залишив заповіт. Ти спадкоємиця квартири, причому пряма.
– І що? – Запитала Катя.
– Як що? Якщо батька не стало зовсім недавно, потрібно встигнути подати до нотаріальної контори заяву на вступ у спадок. Чи що там подають у таких випадках?
– Квартира за стільки років вже перейшла у власність твого батька. Ти рідна дочка, пряма спадкоємиця, маєш право на частину квартири, якщо не на всю. Як я зрозумів, твій батько з Людмилою не мали своїх дітей.
Катя вирішила разом із Сергієм ще раз зайти до Людмили. Але двері їм ніхто не відчинив. Почувши розмову, до них вийшла сусідка, сказала, що Людмила поїхала, а куди та їй не доповідала.
– Тітко Маріє, ви мене не впізнаєте? Я Катя, донька Миколи Михайловича.
– Не пам’ятаю я жодної Каті. Ішли б ви… Нема чого тут винюхувати, а то в поліцію зателефоную, – сказала сусідка і зачинила двері до своєї квартири.
– Нічого не розумію. Десяти років не минуло, а сусідка забула мене, – міркувала на сходах Катя.
– Забудь. Підемо до нотаріальної контори, і ти заявиш свої права на квартиру. Нехай шукають самі Людмилу, – сказав Сергій.
Катя довго відмовлялася, але все ж таки пішла. І тут вона дізналася, що термін набуття спадщини минув.
– Як же так? Дружина батька сказала, що його не стало лише два місяці тому, а ви кажете сім. Вона не повідомила нам, що його не стало, – обурилася Катя.
Виявилося, що батько справді пішов із життя понад сім місяців тому. Нотаріус порадив Каті звернутися до суду, але попередив, що справу вона навряд чи виграє.
І Катя вирішила, що нікуди звертатись не буде. Не потрібна їй ця квартира. І навіть Сергій не зміг її умовити.
А потім Сергій сказав, що Людмила продала квартиру та випарувалася разом із грошима.
– Ти ходив до неї? Навіщо? Ми ж домовилися, – запитала чоловіка Катя.
– Думав, вона повернулася. Але у квартирі вже живуть інші люди. Ну й аферистка ця Людмила. Мало того, що обдурила тебе, то вона вже й квартиру продала.
– Мені навіть здається, що вона винна, що батька не стало. Аж надто швидко він пішов із життя після того, як ми до них у гості заходили. Злякалася, що з’явилася ще спадкоємиця.
Катя мало не посварилася з чоловіком через його самодіяльність.
– Я ж просила нічого не робити. Нічого вже не змінити. Квартира мені не потрібна. Я не зможу в ній жити після всього. Батька шкода, але він сам винний.
Катя згадала нещасний і винний вигляд батька, коли він розпитував її про маму. Не зв’язався б із цією Людмилою, не пішов би від них із мамою, нічого б із батьком не трапилося, і зараз був би живий.
Влізла ця Людмила в їхнє життя, зруйнувала родину, батька не стало, а мама так і не оговталася після його зради. Загарбала квартиру батька і зникла з грошима, отриманими від її продажу.
Катя з Сергієм домовилися, що не шукатимуть Людмилу і не подаватимуть до суду. Вони купили квартиру в іпотеку. Сергій сам запропонував записати її на Катю.
– Про всяк випадок. Щоб ні в яких Людмил не виникло бажання скористатися нашою недосвідченістю та ситуацією. Ця квартира твоя, та наших майбутніх дітей. Бо життя – воно таке, не знаєш де соломи підстелити…
А як би ви вчинили в цьому випадку? Подавали б до суду? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
