– Євгенія Борисівна? Чого це ви тут? – Здивовано запитала я у свекрухи.
– Ой, Свєта, а я ось повз проходила. Дай, думаю, загляну. Відвідаю свою невістку та улюбленого сина. Я й квіти тобі купила, тримай, постав у вазу!
Свекруха простягла мені букет, який бачив і найкращі дні. Я перехопила його та одразу віднесла на балкон. Всі близькі мені люди чудово знали, що я терпіти не можу квіти в будь-яких проявах (алергія).
– Проходьте, я чайник поставлю.
Свекруха пройшлася квартирою і все уважно оглянула.
– Гарно у вас тут, – сказала вона. – Ремонт пішов квартирі на користь.
– Дякую, але ми його два роки тому зробили, вже помітні деякі недоробки, – сухо відповіла я.
– Так? Ну, вам видніше, – весело засміялася вона.
Я повернулася до чайника, який вже закипів і почала готувати наші напої. За кілька хвилин ми сиділи за столом. Над нами повисло напружене мовчання.
– Навіть не віриться, що вже п’ятнадцять років минуло, як ви із Сашком побралися! – раптом видала Євгенія Борисівна.
– Так, час летить дуже швидко.
– Де ж наші чоловіки? – Запитала вона.
– У Сашка та Ігоря традиція: раз на місяць вони вирушають на рибалку.
Я бачила, як спохмурніла свекруха.
– І давно?
– Вже років вісім, точніше сказати не можу, – посміхнулася я.
– Так? Не пощастило, а я хотіла з хлопчиками побачитись.
Я закивала, помішуючи чай у кухлі.
– Іншого разу зайдете. Може, зателефонуйте спочатку? Сашко працює, а Ігор навчається. Їх часто не буває вдома.
Свекруха ще більше спохмурніла.
– Ти маєш рацію. Ну, гаразд, піду я тоді, не відволікатиму тебе.
Ми розпрощалися, а я повернулася до прибирання. Вихідні, коли чоловіка та сина не було, я присвячувала домашнім справам. Мені подобалося прибирати, особливо коли ніхто не стояв над душею.
Ми всі розслаблялися та відпочивали по-різному. Мені позбутися стресу допомагало саме прибирання. Чоловіки ж виїжджали у глуш і рибалили.
Поки я розбирала скупчений за місяць мотлох у коморі, мій розум блукав. Я не могла не повертатися до приходу свекрухи: “Щось ця дама явно хотіла!”
Майже п’ятнадцять років вона не виявляла інтересу до нашої родини. Нелюбого сина було відправлено у вільне плавання, коли йому виповнилося вісімнадцять.
А ось донька Ліда, якій нещодавно виповнилося тридцять шість, жила у квартирі матері вже зі своєю дитиною, сином Максимом.
Мене повністю влаштовувала байдужість свекрухи. Вона завдала Сашку такої душевної травми, що мені роками довелося “купати його в коханні”.
Все для того, щоб довести – він цього вартий. Ігор лише допоміг зміцнити наш шлюб та стосунки. З ним ми стали цілісною родиною, яку ніщо не могло зламати.
Ось такий раптовий прихід свекрухи мене вивів із рівноваги. Я не розуміла, що їй від нас треба.
Надвечір я так і не знайшла відповіді на своє запитання. Потім повернулися Сашко з Ігорем, і мені стало не до того. Лише вночі, лежачи в ліжку, я сказала чоловіку, що приходила його мати.
– Що їй було потрібно? – різко спитав він.
– Не знаю, це мене й турбує.
Сашко замислився. Взаємини з матір’ю в нього так і не налагодилися. Я міцно обняла його, відганяючи нелегкі думи.
– Не хвилюйся, вона не зможе нам нічого зробити. Ми поза її впливом, коханий.
Сашко кивнув головою, і ми лягли спати.
Наступний місяць видався багатим на події. Свекруха продовжувала заходити. Вона часто розминалася із Сашком та Ігорем. Але все одно робила спроби поговорити зі мною. Якось зайшла розмова про гроші.
– Син Ліди росте. Скоро школу закінчить. Ще трохи й студентом стане. Ми поки що навіть не знаємо, де брати гроші на все, – поскаржилася Євгенія Борисівна.
Я кивнула, фінансове питання не оминуло нашу родину.
– Розумію, ми, наприклад, все ще розплачуємось за іпотеку. Чотири роки тому взяли квартиру Ігореві. Сподіваюся, що встигнемо з усім розібратися до його вступу. Потрібно хороший університет знайти, щоб далі він міг кар’єру збудувати.
– Ви купили Ігорю квартиру? – цікавість так і сяяла в очах жінки.
– Так, вирішили дати йому гарний старт у житті.
– Правильно, про дітей треба дбати.
Я кивнула, хоч хотілося накричати на Євгенію Борисівну. Її судження були просякнуті лицемірством.
Для Ліди вона була готова на все, а Сашку довелося пропустити рік, щоби почати працювати та зібрати гроші на навчання. Але я проковтнула злі слова, не хотілося псувати й так напружені стосунки зі свекрухою.
– Сім’я для того й потрібна, щоб допомагати одне одному. Ми хочемо наступного року поїхати на море, намагаємося якось відкласти та втиснутися, щоб відпочити. Навіть не знаю, чи вийде. Максим так давно не був на морі. Я й допомагаю доньці всім, чим можу, – раптом видала свекруха.
– Ну, не цього року, то наступного, – легко відповіла я.
На той момент я не зрозуміла, чому Євгенія Борисівна кинула на мене такий дивний погляд.
Але за кілька годин мені стало не до свекрухи. Мама подзвонила та повідомила, що не стало бабусі. Ми часто не спілкувалися, я вважала, що вона мене не любила.
Але бабуся заповідала саме мені все, чим володіла: великий будинок за містом та пристойний рахунок у банку.
Пів року я навіть дивитись у бік грошей і будинку не могла. Звинувачувала себе за те, що не спілкувалася з бабусею, що не змогла роздивитись її за маскою байдужості та холоду.
Чоловік та син підтримували мене у непростий час. Часто приходила свекруха, втішала мене і розмовляла, відволікаючи від сумних думок.
Зрештою, я знайшла в собі сили на те, щоб розібратися зі спадщиною. Будинок ми продали майже одразу. Його викупила сусідка бабусі. Гроші осіли на рахунку. Я дивилася на суму, що вийшла, і не вірила своїм очам.
– Я, звісно, знала, що бабуся була забезпеченою. Але не думала, що настільки! – повідомила я Сашку.
– Я таких грошей у житті не бачив, – тихо промовив він.
Кивнувши, я перевела частину грошей для дострокового погашення іпотеки. Ще частину відправила на ощадний рахунок: сума повністю покривала навчання Ігоря у хорошому університеті.
– Треба щось вигадати, Сашко.
– Відкриємо свій бізнес? Ти ж хотіла стати незалежним графічним дизайнером. Ось у тебе і з’явився чудовий шанс. Спочатку попрацюєш одна. А як підуть замовники, почнеш розширюватись!
Я зі сльозами на очах подивилася на чоловіка. Він запам’ятав, як я одного разу побіжно кинула слова про те, що хочу працювати сама на себе.
Вже наступного дня ми почали шукати варіанти, де розмістити невеликий офіс. Від перегляду оголошень мене відволікла поява свекрухи.
– Привіт, Свєта. Як ти?
– Добре, дякую. Ви щось хотіли? Сашка вдома немає.
– Знаю, я до тебе. Справа є. Як добре і вчасно ти одержала спадщину, ось номер моєї карти. Нам із Лідою та Максимом треба на море поїхати, а також зуби доньці підлікувати. Кілька тисяч двісті нам вистачить, не хвилюйся, – щебетала безтурботно свекруха.
Я на мить навіть завмерла.
– Що?
– Ось номер моєї карти, – повільніше повторила Євгенія Борисівна, – переведи на неї гроші. Ти ж тепер багата, не обіднієш. А ми відпочинемо і підлікуємось. Всі в плюсі залишимося від твоєї спадщини. У нас, нарешті, настала біла смуга, Свєточко.
– Євгенія Борисівно, пригальмуйте. З чого ви вирішили, що я вам хоч копійку переведу? – Запитала я.
Свекруха здивовано глянула на мене і насупилась.
– Ми ж родина! Повинні допомагати одне одному. На тебе така нечувана сума з небес впала, треба ділитися. Я знаю, за скільки ти будинок продала, а ще більше було у твоєї бабусі на рахунку. Так що, давай, не жадібничай!
– Звідки ви про це дізналися?
Свекруха засміялася.
– Доню, ти продала будинок моїй давній подрузі. Вона мені й розповіла, що твоя бабуся скоро вирушить до предків.
– Я не…
І тут до мене дійшло. Євгенія Борисівна давно знала, що бабусі недовго лишилося. Тому вона почала приходити в гості, нав’язуватися та вибудовувати нові стосунки зі мною та сином. Свекруха думала, що так зможе прикласти лапу на мою спадщину.
– Свєта, – вона вирвала мене з роздумів, – у мене не так багато вільного часу. Переказуй гроші!
– Я не збираюся вам нічого віддавати. Це моя спадщина, ви до неї жодного стосунку не маєте. Ідіть, Євгенія Борисівно, я не хочу вас бачити.
Я почала підштовхувати свекруху до виходу, вона чинила опір і кричала.
– Ні, ти не посмієш! Я не для того сюди стільки приходила, це й мої гроші теж! Ти зобов’язана мені та моїй доньці, зрозуміло!
– Про що ви кажете? Майже п’ятнадцять років ми вам не потрібні були. Ви вигнали Сашка надвір, коли йому вісімнадцять виповнилося! Невже ви вважаєте, що я вам хоч копійку віддам?
– Я поскаржуся сину… Свєта, я заберу гроші, які мені належать…
Закінчити свекруха не встигла, відчинилися вхідні двері, і чоловік дивився на мене і свою матір. Я штовхала Євгенію Борисівну, намагаючись засунути їй у руки взуття та сумку. Жінка упиралася і не хотіла рухатися з місця.
– Вона потребує грошей! – З місця видала я.
Сашко дві секунди кліпав очима, а потім кивнув. Чоловік узяв матір за плечі та легко виставив за двері. Свекруха обурювалася і кричала.
– Мамо, продовжиш істерити, я зателефоную до поліції. Іди, я більше не хочу тебе бачити. Ніколи.
Сашко зачинив двері, зачинив їх на всі замки. Ми в шоці дивилися один на одного. Раптом чоловік усміхнувся і повідомив:
– Я знайшов чудовий офіс!
Я засміялася, катастрофа минула. Можна було подумати про наше майбутнє.
