У Галини Іллівни було два сини, яких вона виховувала практично одна. З чоловіком розлучилася рано, коли їхнім хлопчикам було сім та чотири роки.
– Дякую матусі, що вона мені допомагала, а чоловік від аліментів бігав, все роботи міняв, щоб сліди замести, і поїхав зрештою далеко, на інший кінець країни, і там знову одружився, – розповідала свою історію Галина Іллівна всім знайомим і приятелькам, – ось був важкий час! А тепер би радіти, а не можу.
І знову вона нарікала на те, що старший її син ніяк не одружиться, все відкладає таку серйозну справу.
– Ось молодший одружився рано, як тільки минуло двадцять років, після армії, а ти? – Докоряла мати Славу, якому вже було тридцять п’ять років і всі називали його затятим парубком.
– Скоро тебе дурнем називатимуть, і я погоджуся. Ось ти весь у батька, боїшся відповідальності за сім’ю, покарання ти моя Господнє! – часто повторювала Галина Іллівна Славі.
Жили вони разом, але Славко ще “охороняв” квартиру друга, який поїхав працювати на Північ. Він жив у його квартирі, як у своїй, адже товариш поїхав надовго, і практично здавав Славі свою двушку за символічні гроші.
Там і зустрічався він зі своїми обраницями, щоправда, не довго. Щойно стосунки ставали близькими й дівчата починали натякати, а то й прямо говорити про сім’ю, Слава «відходив убік», швидко остигав і уникав зустрічей.
– І що ти скажеш, Альошо? – не вгамувалася мати, залучаючи молодшого сина до розмови про поведінку старшого брата.
– А що я скажу? – Усміхався Олексій, – він старший, а старших треба поважати …
Мати сердилася, а Альоша продовжував:
– Та не хвилюйся ти. Значить, не закохувався він по-справжньому, ще не зустрів своєї половинки, не хоче жити з нелюбою. Ось я. Закохався майже з першого класу, так ледь дочекався нашого весілля, а в нього з точністю навпаки.
В Олексія вже було дві доньки, і це зігрівало душу Галини Іллівни, однак і про долю Слави вона не припиняла турбуватися.
Як вона тільки не вмовляла старшого сина знайти відповідну наречену, пропонувала організувати знайомство, але Славко категорично не приходив на такі чаювання, відповідаючи:
– Мамо, не ганьби мене і сама не ганьбись. Прошу тебе, залиш ти цю витівку – одружити мене. Прийде час – сам одружуся!
– Обіцяєш, синку? – Запитувала мати.
– Обіцяю, звісно. Не вік же мені одному жити, колись і набридне шкарпетки самому прати.
– От негіднику, – погрожувала мати пальцем, – так би й надавала тобі зараз, тільки великий став. Мало я тебе в дитинстві виховувала!
Галина витирала сльози. Тоді син підходив до неї та обіймав за плечі. Сліз матері він ненавидів, бо любив її.
– Мамо, а ти ж сама з батьком розлучилася рано. Ось чому жити не стала? А мене в шлюб, у цю кабалу заганяєш.
– Ну, з батьком зовсім інша історія. Нічого й порівнювати. Він був бабієм страшнм, жодної спідниці не пропустить.
– Брехав, в чарку полюбляв заглядати, до того ж всю зарплатню не віддавав, залишав собі на пінне, тютюн, та на жінок, як потім з’ясувалося. Тож я ні про що не шкодую.
– Мені треба було не його, а вас виховувати та підіймати. Діти – найголовніше. Тож більше таке не питай. Він сам добрий, і виправдовувати його не варто.
Славко йшов додому, і відвідував маму кілька разів на тиждень, а молодший син рідше. Галині Іллівні вже було шістдесят три роки, і вона все частіше хворіла, особливо скаржилася на спину.
Якось, коли син прийшов до неї, вона довго не відчиняла двері, і Слава навіть розхвилювався. Коли він нарешті почув, що мати відчиняє двері, то від серця відлягло.
– Ти що, заснула там, чи що, серед білого дня? – Він увійшов у квартиру і поставив пакет із продуктами, які замовляла мати телефоном напередодні.
– Яке там заснула! – Зі сльозами на очах відповіла Галина Іллівна, – я і ніч не спала. Ради куліт розігрався. Такий біль, що викликала лікаря рано вранці, і медсестру нашу дільничну вмовила ходити додому.
– У мене вже так було, пам’ятаєш? Скрутило взимку так, що довелося робити уко.ли. От і знову така сама катавасія. На протягу продуло, поки вішала білизну на балконі. Прийде колоти.
Не встиг Слава покласти продукти в холодильник, як прийшла медсестра Катя й Галина Іллівна зі стогонами розповіла їй, що сталося. Катерина зробила ук.ол і написала на папірці назву мазі, яку Слава мав купити в аптеці.
– Їй зараз потрібен спокій, тепло, але не грілка, а вовняний шарф на поперек і лікування, – сказала вона Славі, – і доведеться доглядати поки запалення не пройде.
– Ось мій телефон про всяк випадок. Телефонуйте будь-коли, я тут близько живу, допоможу, якщо що.
– Надовго це? – Запитав Слава, дивлячись, як швидко одягається медсестра.
– Не дуже, але тут поспішати не слід. У неї не вперше, адже я вже, вважай, постійна у вас помічниця. Галина Іллівна дуже добра до мене, і головне – позитивна людина, не скиглій. До завтра!
Катя пішла, а Слава тримав у руках її рецепт і думав, що його поїздка на рибалку у вихідні зірвалася: матері треба готувати, допомагати вставати, доглядати, зустрічати Катю.
– Ти що, синку? – Запитала Галина Іллівна, – візьми гроші та сходи в аптеку. А заразом купи пару шоколадок для медсестри, щоб дякувати, це крім грошей, адже у неї не така велика зарплата, і вона прибігла до мене у свій вихідний день.
Слава скасував свою поїздку, зателефонувавши друзям, і наступного дня знову прийшов до матері. Катю він зустрів біля порога. Дівчина привіталася, і він одразу подарував їй шоколадку, як та не відмовлялася.
– Мати веліла, вона боїться, що ви не станете приходити, а без допомоги вдома їй важко буде, – наполягав Слава, і посадив її пити чай, – ось, я і торт купив, який вона особливо любить – “Медовик”. А вам він подобається?
– Звичайно, смачний, тільки я швидко чай вип’ю, і мені треба бігти до наступного пацієнта, вибачте…
Син провів Катерину до порога і підійшов до матері. Вона виглядала вже краще і навіть усміхалася.
– Ти пригостив її чаєм? От молодчина. Я коли піднімуся, теж приділю їй увагу, вона того варта. До речі, вона обіцяла мені вечорами готувати, тож не дасть з голоду загнутися, хоча апетиту в мене майже немає.
– Але їсти треба… – говорила мати, – і тебе я звикла годувати, а тут і зварити не можу. А вона допоможе.
– То може, я зварю хоч картоплі? – Здивувався син, – ніяково медпрацівника просити ще й готувати!
– Звари, звичайно, якщо зможеш, але мені, чесно кажучи, легше попросити її, ніж тебе. Після твого готування треба кухню вимивати, а вона дівчина акуратна.
Славко махнув рукою і спитав:
– А що, чи немає в тебе сусідок або приятельок твого віку, щоб тобі борщ зварили, та з тобою посиділи?
– Знаєш, – розсердилася мати, – мені ще немає й вісімдесяти років, щоб до мене соціальний працівник ходив, а в моїх численних приятельок свої проблеми, і в усіх – онуки!
– Ти чуєш? Онуки! І як я проситиму сидіти зі мною, коли у людей свої справи? Дякую, хоч Катя погоджується!
Слава замовк, і пішов у магазин по продукти, щоб холодильник у мами був повний. Він купив фруктів, молочних виробів та п’ять шоколадок для Каті.
Наступного дня він не застав Катю у матері, але помітив сліди її перебування: було чисто, пахло супом і котлетками, а мама вже вставала сама і сміливіше ходила, тримаючись за стіни.
– А ми з Катюшею пообідали разом, – розповідала Галина Іллівна, – і тебе я хочу пригостити. Сідай, тільки вимий руки.
Слава із задоволенням пообідав у мами та похвалив і розсольник, і котлети з пюре.
– Звідки вона знає мої улюблені страви? – Запитав Слава.
– Та як звідки? Твої улюблені, і мої теж. У нас же з тобою завжди були однакові смаки. Їж, – відповіла мати, приховуючи усмішку, – нам і на завтра цього вистачить. А потім вона знову приготує, бо я довго не можу сидіти й тим більше стояти.
– Не треба їй більше готувати! Соромно, мамо. Вона і тебе, і мене, виходить, годує. А я не хворий. Наступного разу сам приготую, і постараюсь акуратно.
Слава дотримався слова. До наступного приходу Каті він був із мамою, і посадив обох за стіл обідати.
– Більше я з вас грошей не візьму, Галино Іллівно, – заявила Катя після застілля, – такі делікатеси ваш син готує, що мені й не снилося.
– До речі, я б взяла рецепт салату, і рибних котлет теж. З яєчком у середині і з грибами … просто незрівнянно … Браво, Слава.
Славко розтанув від похвали, і зголосився проводити Катю. Вони вийшли з під’їзду, і пішли алеєю парку замість тротуару вулиці. Катя йшла додому. На сьогодні всі клієнти були обслужені.
– Катю, не можу я вам дати рецептів, – засміявся Слава, – страви я замовив у ресторані, там у мене товариш працює, от і догодив. Французька кухня!
– Тільки не кажи матері. Будь ласка. А то вона на сміх мене підніме, і так, здається, щось запідозрила. Я не надто розчарував тебе? Давай на “ти”?
Вони посміялися. Катя сказала, що кілька уколів ще залишилося зробити його матері й вона буде практично здорова. І може виходити надвір погуляти.
– Ось і дякую! – Зрадів Слава, – а то я вже скасував всі свої поїздки та відпочинок. Але шкода, якщо ми припинимо зустрічатись. Може, якось махнемо разом на рибалку чи просто відпочинемо на озері?
Катя погодилася. Галина Іллівна видужала, і вже сама господарювала вдома, – навіть ходила в магазин, всупереч заборонам синів.
Літо стояло спекотне, Слава майже кожних вихідних десь відпочивав із приятелями: то на озері, то їздив у ліс по гриби. Мати все рідше бачила його, а потім не витримала і подзвонила сама:
– Сину, я, звичайно, здорова, і почуваюся добре, але це не привід зовсім забути про мене. Я розумію, що за моєї хвороби ти ходив щодня і клопотав біля мене, але все-таки, як твої справи зараз? Я хотіла б знати…
У призначений час Слава обіцяв матері бути.
– Ну де твій чайник? – Почула вона з порога голос Слави, і вразилася, побачивши поруч Катю.
– Як? Де ти її зустрів? Я вже здорова, і все гаразд, – почала вона розповідати дівчині, поки син ставив на стіл її улюблений медовий торт.
– Я дуже рада… відповіла Катя, сідаючи за стіл.
– Мамо, ти бачиш, що ми разом? – Запитав Слава з усмішкою.
– Бачу, не сліпа, – відповіла Галина Іллівна.
– Ти розумієш, що це означає? – Знову запитав син, і взяв руку Каті, на якому була каблучка з камінчиком, та підніс її до обличчя мами, – Катя погодилася вийти за мене.
Галина Іллівна тільки тут зрозуміла, на який крок зважився її син.
– Невже, синку? Катю, це правда? – крізь сльози шепотіла жінка, – повірити не можу!
– Так, ціною свого здоров’я ти влаштувала нашу долю… – засміявся син.
– А я думаю, куди він зник? Набридла я йому, чи що, зі своїми болячками? – говорила мама, зітхаючи й обличчя її світлішало.
***
Час весілля наближався. Галина Іллівна так хвилювалася, ніби сама заміж виходила.
– Не хвилюйся ти, мамо, – заспокоювали її сини, – от і склалося все, як ти хотіла. Усі влаштовані, всі при сім’ях, та щасливі.
Після весілля молодята почали жити у квартирі, яку Слава умовив друга продати йому на виплат.
Галина Іллівна вже пишалася своїм сином, розповідаючи його історію кохання своїм сусідкам і приятелькам, починаючи з того, як її вкотре звело болем від ради куліту.
– Слово честі, я нітрохи не вдавала, – шепотіла вона жінкам, – ну, хіба що зовсім небагато, коли помітила, як син дивиться на Катю.
– А що? І ви б зробили на моєму місці те саме. Адже син! Рідненький… Кохання їм та довіри на довгі роки. Сини у мене обидва добрі сім’янини. В мене пішли. Як кажуть, – не було б щастя, та нещастя допомогло…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
