Свіжий травневий вітерець грав фіранками на кухні, де Люся мила посуд після вечері. За її спиною, біля столу, сиділа свекруха. Ганна Семенівна, і смакувала чай із лимоном.
Чоловік Артем дивився телевізор у вітальні, зрідка звідти долинали уривки футбольного матчу.
– Люсю, а ти не думала замінити ці кахлі? – голос Ганни Семенівни пролунав солодко-дбайливо. – Я тобі скину посилання на чудовий керамограніт, як у мене в передпокої. Ти тільки глянь, який блиск, яка фактура!
Люся зітхнула, не обертаючись, продовжуючи протирати тарілку. Вона знала, що зараз буде.
Так було щоразу за останні три місяці, з того самого зимового візиту, коли свекруха вперше приїхала у їхню скромну квартиру після двох років грандіозного ремонту у своєму будинку.
– Твій гарнітур, люба, це ж минуле століття, – вела далі Ганна Семенівна. – У мене на кухні італійський гарнітур, ручки позолочені. Тобі б також не заважало оновити все. Назбираєш – купиш собі щось гідне.
Люся стиснула губку так, що з неї бризнула вода. Вона повільно обернулася, посміхнулася напруженою усмішкою.
– У нас з Артемом домовленість, Ганно Семенівно. Як тільки ви закінчите з будинком, ми займемося капітальним ремонтом тут.
– Ах, домовленість, – свекруха махнула рукою. – Мій Артем завжди був мрійником. Але ж ти, Люсю, жінка практична.
– Повинна розуміти, що в такому віці вже час жити по-людськи, а не в… – вона осіклася, але недомовлене повисло в повітрі: не в хліві.
– У нас чисто, затишно, – тихо сказала Люся. – І нам комфортно.
– Комфортно! – Ганна Семенівна засміялася. – Мила, комфорт – це коли під ногами тепла підлога, а не цей старий лінолеум.
– Коли у ванній душова кабіна з гідромасажем, а не це радянське емальоване корито. Я тобі показувала фото своєї нової сантехніки?
Так, вона показувала фото паркету, фото штор з електроприводом, фото панорамних вікон у вітальні, щоразу супроводжуючи коментарем:
– Ось ти, Люсю, коли назбираєш, теж зробиш, як я тобі кажу, тільки не заощаджуй.
Люся мовчки витерла руки, підійшла до столу і сіла навпроти свекрухи.
– Ганно Семенівно, – почала вона обережно. – Ви так багато сил та коштів вклали у свій дім. Це чудово. Але в нас з Артемом інші пріоритети зараз.
– Пріоритети! – Ганна Семенівна похитала головою, і її погляд став поблажливо жалісним. – Люсю, я ж не зі зла. Я, як мати, хочу, щоб ви жили добре.
– Просто іноді дивлюся на тебе і думаю – чому така різниця? Я там, на селі, самотня жінка, змогла створити райський куточок. А ви тут, у місті, обоє працюєте, і… живете, як студенти. Має бути якесь пояснення.
Пояснення було… у вигляді майже мільйону гривень, переведених ними за півтора року тій же Ганні Семенівні, бо вони з Артемом ухвалили спільне рішення допомагати матері, поки вони самі відкладали свої бажання. Чоловік, почувши підвищені тони, зайшов на кухню.
– Мамо, Люсю, все гаразд?
– Все чудово, синку, – усміхнулася Ганна Семенівна. – Ми з Люсею просто про жіноче базікаємо, про ремонти.
Артем обійняв Люсю за плечі, відчувши напругу.
– Скоро й у нас закипить робота, мамо, як тільки ти закінчиш.
– А я майже закінчила! – пожвавішала Ганна Семенівна. – Залишилось тільки альтанку поставити та доріжки викласти. До речі, про доріжки…
– Я тут підрахувала, треба ще трохи на бруківку. Ти не міг би, Артеме, допомогти? Я знаю, у тебе вільні гроші зараз мають з’явитися, премію обіцяли?
Люся завмерла. Артем розгублено глянув спочатку на дружину, а потім на матір.
– Мамо, ми з Люсею… – він затнувся. – Тобто, я… ми зараз вкладаємо в нашу майбутню капіталку. Домовилися ж.
– Ах, ну так, домовилися, – зітхнула Ганна Семенівна, але в її очах майнула хитринка. – Просто думала, якщо ти минулого разу так швидко знайшов на перекриття даху, значить, вільні кошти є. Я ж не прошу з твоєї кишені останнє, синку.
Люся встала так різко, що стілець заскрипів.
– Піду, перевірю, чи зачинені балконні двері, – сказала вона глухим голосом і вийшла з кухні.
Стоячи на балконі, вона дивилася на вогні вечірнього міста і відчувала, як усередині все вирує.
Десять років вона зберігала мир, приймала той факт, що свекруха живе далеко й у них різні погляди на життя.
Кілька років вона погоджувалася відкладати свій ремонт, бо розуміла, що літній жінці потрібніше, а вони з Артемом молоді, ще встигнуть.
Проте за все це не було подяки… Була лише поблажлива зневага від людини, яка щиро вважала, що цей мільйон – вільні гроші її сина, а не їхні спільні, кревні, відкладені на мрію про своє гніздо.
І що невістка – це курка, яка не вміє збирати гроші та цінувати гарні речі.
Наступного дня Ганна Семенівна поїхала, але напруга залишилася. Щоразу, коли вона дзвонила, то питала: “Ну що, Люсю, вже збираєш на паркет?”
Або надсилала в месенджер фото своєї нової пралки з сушаркою:
– Дивись, яка краса! Тобі б таку, але це дорого, тобі треба довго накопичувати.
Артем відмахувався:
– Мамо, ну годі, ми самі розберемося. Але Люся бачила, що і йому не приємно. Тільки він не знав, як зупинити матір, не образивши її.
Все змінилося у липні. Ганна Семенівна зателефонувала не зі звичайною похвальбою, а зі схвильованим слізним голосом.
– Артеме, біда! – сказала вона, тільки-но він узяв слухавку. – Газова служба прийшла, кажуть, проєкт на урізання непридатний, переробляй все, а інакше відключать! А в мене вже все змонтовано, меблі розставлені! Потрібні гроші й терміново! Сто п’ятдесят тисяч бодай!
Артем зблід. Сто п’ятдесят тисяч – це сума, яку вони з Люсею нарешті зібрали на початок свого ремонту, на демонтаж старих кахлів і вирівнювання стін. Вони вже домовилися із бригадою, закупили частину матеріалів.
– Мамо, я… ми не можемо зараз, – насилу видавив він.
– Як не можете? – у голосі Ганни Семенівни почулася паніка, а потім і образа. – Ти ж завжди допомагав!
– У тебе завжди були вільні гроші! Я ж знаю, що в тебе зарплатня хороша! Це ж твоя мати просить, не якась чужа жінка!
Артем заплющив очі. Він стояв посеред вітальні, а Люся сиділа на дивані та дивилася на нього, не відриваючись. Вона чула всю розмову.
– Мамо, – тихо сказав Артем. – Ці гроші не мої “вільні”. Вони наші з Люсею спільні та відкладені на ремонт, на який ми чекали два роки, поки допомагали тобі!
Настала тиша. Потім Ганна Семенівна заговорила, і її голос зазвучав холодно та відчужено:
– Що означає “допомагали мені”? Ти мені допомагав! Син допомагає матері. До чого тут Люся?
Артем подивився на дружину. Люся повільно підвелася, підійшла до нього і взяла слухавку.
– Ганно Семенівно, це Люся, – її голос був спокійний, але в ньому тремтіла тонка сталева струна. – Давайте я все поясню.
– Два роки тому, коли ви розпочали ремонт, ми з вашим сином сіли за стіл і ухвалили спільне рішення допомогти вам. Не він, а ми, як сім’я!
– Майже мільйон на кахлі, дах, газ, водопровід – це були не вільні гроші Артема. Це були наші спільні заощадження, що складаються з наших спільних зарплат.
– З грошей, які ми могли витратити на кахлі в нашій ванній, на паркет, який ви так любите показувати, на теплу підлогу. Ми відкладали свою мрію, щоб допомогти здійснитися вашій!
У слухавці стало дуже тихо. Здавалося, Ганна Семенівна навіть не дихала.
– За півтора року,- продовжувала Люся,- ми переказали вам близько мільйона гривень. Мільйона, Ганно Семенівно! Які могли б перетворити нашу квартиру з “хліва”, як ви її називаєте, на той самий “місто-сад”.
– Але ми цього не зробили, тому що вирішили, що ваша безпека, ваш комфорт важливіший за наше естетичне задоволення тут.
– Ми чекали, мовчали, бо я знала, що якщо ви дізнаєтесь правду, почнете судомно повертати, влазити в нові кредити. А у вас їх і так достатньо!
Вона зробила паузу, переводячи подих.
– І так. Я “курка”, живу зі старим гарнітуром та кривими стінами. Але я живу з чоловіком, який ладен був віддати останнє заради матері. І я була готова йти з ним пліч-о-пліч.
– А ви… ви всі ці місяці тицяли мені носом у свою красу, куплену на наші з чоловіком гроші, і дорікали мені, що я не можу накопичити на таку ж!
– Передай, будь ласка, телефон Артему, – нарешті пролунав тихий, тремтячий голос Ганни Семенівни.
Люся віддала телефон чоловікові, бо не могла більше говорити. Вона вийшла на балкон і обхопила себе руками.
Їй було і страшно, і гірко, і водночас неймовірно легко, ніби з душі впала гиря, яку вона тягла два роки. За годину Артем вийшов до неї.
– Вона плакала, – тихо сказав він. – Говорила “як же я могла”, “вибачте мені”. Сказала, що продасть нову душову кабіну, яку тільки-но встановила, і поверне гроші. Казала, що не могла навіть подумати…
– Я знаю, – прошепотіла Люся. – Тому й мовчала, щоб не було цього – продажів, кредитів, почуття провини.
– Я сказав, щоб нічого не продавала, що ми впораємося, що вона наша сім’я, і ми допомагали не з обов’язку, а з любові. Але що настав час зупинитися. І що її слова поранили тебе. Що робитимемо? – спитав Артем.
– Будемо робити ремонт, – сказала Люся, повертаючись до нього. – Повільно, але капітально. Починаємо з демонтажу у понеділок. А з твоєю мамою…
– Потрібен час, щоб залікувати ці подряпини на душі. Але, можливо, тепер вона побачить не “курку”, а жінку, яка любить її сина так сильно, що два роки жертвувала своїм комфортом заради її щастя.
Минуло пів року. У квартирі Люсі та Артема кипіла робота. Стіни вирівняли, у ванній красувався новий керамограніт – скромний, але гарний, вибраний ними разом.
Ганна Семенівна не приїжджала, але дзвонила раз на тиждень. Спочатку несміливо, питаючи про здоров’я, про роботу.
Потім, дізнавшись, що розпочався ремонт, обережно цікавилася прогресом. Без порівнянь, без порад: “Як ваші справи? Як ремонт?”
Якось вона надіслала повідомлення. Не фото свого керамограніту, а просто текст:
– Люся, я замовила вам у подарунок вхідні двері. Артем казав, що у вас старі скриплять. Якщо не хочете – скажіть, я зрозумію. Просто дуже хочеться чимось допомогти. Хоч трохи.
Люся довго дивилася на екран телефону. Потім відповіла:
– Дякую, Ганно Семенівно. Ми приймемо. І запрошуємо вас у гості, коли закінчимо з підлогою. Тільки без коментарів про паркет.
У відповідь прийшов смайлик із посмішкою. І друге повідомлення:
– Без коментарів. Обіцяю.
Люся прибрала телефон і глянула на стіну, де майстер затирав шви між плиткою.
Кричати про свої жертви – невдячна справа. Але іноді мовчання стає отрутою, що роз’їдає найміцніші стосунки.
Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
