– Не розумію, Катюш, чим ти мужиків береш? – бухгалтер Олена Петрівна щиро захопилася мною, своєю молодою колегою. – Начебто й немає в тобі нічого особливого, а очей не відірвати.
Говорила вона це не вперше, і справді не лукавила. До своїх двадцяти восьми років я встигла пережити не один бурхливий роман.
Побувала одруженою, і незмінно продовжувала користуватися успіхом у представників сильної половини людства.
Варто було мені нарядитися і з’явитися на святковій вечірці, яку в колективі прийнято було проводити в ресторанах, або опинитися в якійсь незнайомій компанії – відразу ж спалахували захоплені погляди шанувальників.
Вони, один з поперед одного, намагалися мене причарувати. А ті, хто не наважувався підійти, заздрісно облизувалися.
Того року я не збиралася на новорічний вечір. Готувалася зустріти свято з одруженим коханцем, та боялася розплескати емоції.
Якщо він на це зважиться, не виключена була пропозиція про майбутнє спільне життя. Але двадцять восьмого грудня мої надії розсипалися, як картковий будинок.
Вадим з’явився з подарунком і жалібною розповіддю про хвору дружину. За що був посланий мною у відставку, та виставлений разом із подарунком.
Заспокоївшись, я зателефонувала відповідальній за організацію новорічного корпоративу:
– А чи не пізно ще до вас приєднатися? Адже вечір завтра?
– Взагалі, місця всі замовлені заздалегідь, – створила інтригу колега. – Але Маша несподівано кудись поїхала, тож приходь.
– Чудово! Дякую!
На вечірку я збиралася з однією метою – потанцювати, розважитися, та забутися. Серед колег на мою увагу, здається, ніхто не претендував. Хоча треба визнати, що чоловіки у нас у фірмі були не погані, та молоді.
З одним із них я вже рік сиділа в одному кабінеті. Ми з Микитою були чудовою командою. Обговорюючи робочі моменти, розуміли одне одного з пів слова, і навіть з пів погляду.
Швидко знаходили рішення у будь-яких ситуаціях. І, як одного разу з’ясувалося, любили одні й ті самі фільми.
Але, як претендента на щось серйозне, я його не розглядала.
По-перше, вважала, що відносини на роботі – табу. По-друге, Микита був на чотири роки молодший. А по-третє, зовні колега не тягнув на Аполлона.
Не надто помітний середньостатистичний чоловік. Я, звичайно, не мріяла про Шварценеггера або Бреда Пітта, але привабливість мала для мене важливе значення.
Те, що Микиті я подобалася, я здогадувалася. Тільки мене це мало чіпало, адже я подобалася майже всім.
Після промов, новорічних тостів та дегустації страв, усіх потягнуло танцювати. Ось де я вміла продемонструвати себе з кращого боку. Природна пластика рухів, стрункий стан, ну і звичайно – високий розріз на новій сукні.
На танцмайданчику Микита опинився поряд зі мною.
Виявилося, він танцює дуже пристойно, так, ніби дитинство його пройшло в якомусь танцювальному гуртку. Я дуже здивувалася.
Я знала, що Микита приїхав не з міста, що виріс він навіть не в райцентрі, а в якомусь маленькому селищі.
Коли він запросив мене на повільний танець, це виглядало природним – я знаходилася поряд, ближче від усіх інших.
Боже, скільки таких танців я перетанцювала! Зазвичай я бачила з першого погляду, що буде далі – як кавалер рухатиметься, що говоритиме, чи навпаки – мовчатиме.
Але коли Микита міцно обійняв мене за талію, мені раптом стало важко дихати. Вся моя пиха зникла в одну мить.
Мені здалося, що перебувати в його руках – неймовірне щастя. Що то було? Наслання, особлива аура, сп’яніння, спокуса? Яка різниця?
Хтось запалив бенгальський вогонь.
– Іскри біжать, – видихнула я.
– Іскри, – дивлячись мені у вічі, повторив Микита.
Потім я сиділа за столом, і іноді поглядала на свого колегу. Не могла я зрозуміти, чому раніше не помічала, наскільки прекрасна ця людина. Проводив він мене години дві…
Наступного дня наслання не пройшло.
Приблизно через пів року наш роман перестав бути службовим – Микита знайшов іншу роботу. Ну тому, що дружина і чоловік не повинні разом працювати, слідувало з мого розуміння.
Ось уже п’ятнадцять років минуло, але кожного разу я по особливому зітхаю при наближенні цієї дати – двадцять дев’яте грудня! Бо вона виявилася для нас дуже значущою, та щасливою.
Ось так знаєш людину багато часу, навіть увагу не звертаєш – а потім бац – і він стає найріднішим! А все чому? Бо слушного моменту не було!
Тож остерігайтеся Новорічних корпоративів, бо вони затьмарюють розум! І не тільки від ігристого… Ви зі мною згодні?
