– Андрію, твій шкільний друг Діма квартиру купив у місті. Кажуть, одружився, і дитину планують, – ніби ненароком розповіла Ніна Петрівна синові, коли той повернувся з роботи.
– Це добре, радий за нього. Будемо вечеряти? Я страшенно голодний.
– Проходь, у мене вже все готово, – з досадою відповіла жінка, і почала розкладати тарілки, та нарізати хліб.
Про себе Ніна Петрівна розмірковувала, як їй вивести сина на розмову про сім’ю та власне житло. Адже йому вже майже тридцять, настав час задуматися про серйозне, а не тільки ганяти м’яч по полю.
Андрій працював дитячим тренером, і був дуже захоплений футболом. Його вже не раз кликали в місто у приватну спортивну школу. Звичайно, там масштаби інші, та й платять значно більше.
Але він розумів: якщо поїде, у селищній школі діти залишаться без занять, чи їх вестиме хтось для галочки. А вони так на нього чекають!
Щоразу зустрічають біля входу до спортзалу, або біля воріт стадіону, щоб розповісти про останні новини з великого спорту, або поділитися своїми досягненнями.
Ніні Петрівні все це здавалося дитячим захопленням, неприйнятним для чоловіка. Сини її подруг були інженерами, автомеханіками, слюсарями – ось це справжня праця.
А тут, якась гра. Хоча, задля справедливості варто сказати, що зарплату Андрій отримував хорошу, бо підробляв скрізь, де міг, і половину щомісяця віддавав матері.
– Недалеко від нас будинок продається, – одного разу рішуче заговорила вона. – Сходив би, подивився.
– Купувати все одно поки нема на що, – відповів їй син.
– Я всі твої гроші відкладала, тож уже накопичилося. Хай поки що й старенький, головне, щоб ділянка була. А там побудуєш.
Андрій, хоч і знехотя, але сходив і подивився будинок. Ніна Петрівна ще не знала, але чоловік уже кілька місяців зустрічався з дівчиною, та планував незабаром запропонувати їй переїхати до нього.
Юля повернулася в селище після інституту, працювала вчителькою та часто приходила на стадіон позайматися. Там вони й познайомились.
Через два тижні будинок був куплений. Дерев’яний, з піччю та лазнею – не найкомфортніше житло, зате, як замислювала Ніна Петрівна, з великою ділянкою, на якій за бажання можна було збудувати просторий будинок.
– Ну, ось, – задоволено сказала вона, розвішуючи штори. – Тепер уже можна й одружуватися.
Андрій намагався не говорити зайвого, зовні завжди погоджувався з матір’ю, бо розумів, що для неї це важливо, але час від часу траплялися дрібні події, що порушували цю ідилію.
– На море зібралася? Молодець, – не приховуючи заздрощів, сказала Ніна Петрівна подрузі. – А я не можу собі дозволити розваги. Ось Андрійку будинок купила. Зараз все відкладаю, щоб новий наступного літа почати будувати.
Дочекавшись, коли мати домовить, Андрій завів розмову, яка вже назріла.
– Мамо, ти у відпустку хочеш поїхати?
– Ні, яке море, – відмахнулась Ніна Петрівна. – Це Інка роз’їжджає. У мене йвдома справ повно.
– Якщо хочеш, їдь. Заради мене не треба нічого відкладати. І з грошима, якщо треба, допоможу.
– Та нікуди я не хочу! Мені й удома добре!
Фундамент заклали у червні, і роботи все літо було багато. Андрій планував встигнути до зими встановити дах, тож усі вихідні проводив на будівництві. Ніна Петрівна часто цікавилася, як ідуть справи, і син щиро ділився новинами.
– Молодець твоя мама, себе не береже, для тебе намагається. Хоч ти вже її бережи, – порадила подруга Інна, коли чоловік заїхав додому, аби допомогти із встановленням душової кабінки.
– Знаю, знаю, – приязно озвався він. – Найкраща мама на світі у мене. І я, звісно, як можу, її бережу.
Поки порався у ванній, подруги розмовляли на кухні. А коли йшов повідомити, що все готове, автоматично завмер на півдорозі.
– Мої такі ж, що думаєш, – нарікала Інна. – Коли мені треба, не дочекаєшся, а коли їм треба – тут, як тут.
– Та й не розворушиш, – почувся голосний шепіт матері. – Я ось. Будинок сама знайшла, новий будувати вмовила. Ще б наречену знайти, бо ця Юлька не пара йому.
– Все ти встигаєш, Ніно. Про себе подумала б.
– Куди вже нам про себе думати? Он, приходить, просить допомоги. То одне, то інше. То грошима, мамо, допоможи, то домовся.
Андрій здивовано хмикнув, розвернувся, склав інструменти у валізку, і мовчки пішов. Дивне почуття його відвідало: він ніби досі не знав своєї матері, і це нове відкриття було для нього неприємним.
– Можливо, вона справді втомилася, і чекає, що ти їй організуєш відпочинок. Просто не може про це сказати, – припустила Юля, уважно вислухавши чоловіка.
– Можливо, – погодився той. – Мабуть, куплю їй путівку в санаторій, в який вона давно хотіла. І відвезу сам на місце.
– Гарна ідея, – кивнула дівчина.
Андрій не забув про своє рішення, і купив Ніні Петрівні путівку на вересень – саме час її відпустки, та й він буде вільніший.
А поки чоловік продовжував між роботою керувати будівництвом, розбирався в тому, які вікна вибрати, і як утеплити підлогу.
Юля перебралася до нього і, по можливості, теж приходила допомогти. Вони вже полюбили цей будинок, і мріяли скоріше переїхати.
У метушні Андрій відклав думки про путівку в далеку скриньку, а згадав про неї лише наприкінці липня, і вирішив невідкладно її вручити.
– Який санаторій? – махнула Ніна Петрівна. – Там у городі ще справ повно буде.
– Ми самі все зробимо, – наполягав син. – Подумаєш, город.
– А квіти? Їх ви точно не зможете до зими підготувати. Особливо троянди. Ні-ні, не можу.
– Ти розкажи, що зробити – розберемося. Юля нам допоможе.
– Як же, допоможе вона. Зіпсує тільки все. Ти її до нашого господарства не залучай.
– Сама ж обурювалася, що невістка на городі тобі не допомагає. Розповідала, як ти у батька в будинку працювала.
– Порівняв. То я. Я старанна, працьовита.
– Я не зрозумів, чому ти так до Юлі ставишся? Вона тобі, наскільки я пам’ятаю, жодного слова поперек ніколи не сказала.
– А тут і казати нічого не треба. Я все по очах бачу.
– Як екстрасенс? – посміявся Андрій, і додав серйозно. – Гаразд, подобається тобі чи ні, Юля – моя майбутня дружина. А в санаторій я тебе сам відвезу.
– Не поїду я нікуди, – сказала Ніна Петрівна таким тоном, ніби на щось сильно образилася. – Юлю свою відправ.
Андрій похитав головою, не знаючи, як реагувати на мамині слова. Розбиратися в тому, що саме її образило, йому зовсім не хотілося, тому він ласкаво обійняв її, попрощався, і пішов, ще раз нагадавши про поїздку.
– Забери. Не треба мені нічого, – вигукнула жінка.
Андрій прийшов до батьків пішки, тож після розмови з матір’ю розмашисто крокував додому, щоб встигнути перекусити до вечірнього тренування.
– Племінник, скільки років, скільки зим! – гукнула його жінка.
– Добридень, тітко Світлано. Як ся маєте? – поцікавився Андрій.
– Добре, добре, не скаржимося. А у вас що трапилося?
– Про що це ви?
– Ти начебто завжди був відповідальний хлопчик, я своєму Толику тебе в приклад ставила. А тепер що?
– Що?
– Матір не бережеш! Вона вам і будинок, і гроші всі віддає, з усім вона сама порається. Будівництво це навіщо затіяли, якщо нікому нічого не треба, крім неї?
– І наречена твоя усі нерви Ніні скрутила. Адже ми не вічні, не треба з батьками так жорстоко поводитися.
– Пожаліти вже нас треба, і подякувати, що виховали. Їй в санаторій поїхати хочеться, а все не може, всі гроші вам віддає. Вона скромна, слова не скаже, то хоч я за неї скажу.
– Тітко Світлано, ви знаєте, я про одну справу згадав. Загалом, мені терміново йти треба. Потім поговоримо.
Андрій розвернувся, і пішов назад. У ньому вирували емоції – така бурхлива суміш обурення та образи. Говорити, що він неповороткий і не працьовитий – ще куди не йшлося, але вигадувати таке! Це зовсім ні в які ворота!
– Нам треба поговорити, – суворо заявив Андрій із порога.
– Так начебто поговорили вже, – здивувалася Ніна Петрівна. – Не треба мене змушувати.
– Я не про це. Ти тітці Свєті що про мене і Юлю розповідаєш?
– Нічого особливо не розповідаю, – розгубилася жінка. – А що?
– І своїй подрузі Інні теж нічого?
– Ну… Кажу, який ти молодець, скільки робиш для мене.
– Серйозно? А чому я чую інше? Ти всім кажеш, що сама будинок будуєш для мене, що нікуди не вибираєшся, бо гроші нам віддаєш. І що Юля тобі нерви зводить. Може, розкажеш, коли це було?
– Все, не треба зі мною так розмовляти! – Ніна Петрівна відвернулася, і пішла в спальню.
– Ні, стривай! Я вже давно хотів це обговорити, але все думав – нісенітниця, і ти просто хочеш, щоб тебе хвалили.
– Не треба мені ніякої похвали!
– Справді? Навіщо тоді ти вигадала історію, що мені купила будинок власним коштом, сама ремонт робила? А будівництво на себе чому переписала?
– Я не чую, не чую, – жінка закрила вуха руками, але Андрій продовжив, не даючи їй уникнути розмови.
– Я купив тобі путівку – відмовляєшся! А мені родичі вимовляють, що ти, виявляється, мрієш поїхати туди. От значить як! Навіщо тоді всі ці вигадки?
– Не хочу нічого чути! У мене зараз тиск підніметься від твоїх розмов!
– Тобто, ти не хочеш визнати, що навигадувала небилиць про мене та Юлю, і пустила багато чуток?
– Нічого я не пускала!
– А те, що я в тебе всі гроші забираю, позбавляю останнього? Що працюю на копійчаній роботі? Теж не казала?
– Все, мені потрібні мої пігулки!
Ніна Петрівна схопилася за серце, розвела якусь пігулку у воді, та випила одним духом. Після, мовчки пішла надвір, і через двір вийшла на город.
– То ти не збираєшся змінювати свою поведінку? – твердо спитав Андрій.
– Свою спочатку поміняй, – ображено відповіла йому мати.
– Добре, я справді поміняю! Ті гроші, які ти додала мені на будинок, я відправлю тобі на карту. Путівка на столі, їдь, відпочинь. Юля буде моєю дружиною, і твого дозволу я питатиму не буду!
– Це моє життя! Якщо тобі хочеться говорити про нас гидоту – будь ласка. Навіть, якщо все селище вирішить, що я з тебе знущаюся, і мене виженуть з роботи, ми знайдемо вихід. Продамо будинок з ділянкою, та поїдемо. На цьому все!
Він розвернувся і пішов. Ніна Петрівна десь у глибині душі розуміла, що чинила не правильно, але визнавати цього не збиралася.
Дорогою додому Андрій потроху приходив до тями, а вдома, побачивши Юлю, остаточно заспокоївся. Головне, що вона його розуміє, а він її.
Як виправити стосунки з мамою, і чи потрібно їх намагатися виправити, він подумає згодом. Тут він щасливий, і цього поки що достатньо. А ви що скажете з цього приводу? Як напоумити матір? І чи потрібно це робити?
