– А що сьогодні на обід?
Ірина здригнулася і різко обернулася. У дверях стояла знайома постать. Альоша – дванадцятирічний племінник чоловіка.
Хлопчик дивився на неї вимогливо і жалібно водночас. За місяць Ірина вже звикла до цього погляду. До того самого питання.
Ірина відклала светр Дмитра, який складала.
– Ходімо, подивимося, що є, – сказала Ірина, намагаючись приховати нестримне роздратування.
Альоша слухняно потрусив за нею на кухню. Ірина відчинила холодильник і зітхнула. Зовиця, як завжди, не залишила нічого для сина.
Ірина дістала контейнер із супом, який вона зварила вчора ввечері для себе та чоловіка. Розігріла в мікрохвильовій печі, поставила тарілку перед племінником. Поруч виклала картопляне пюре з котлетою – залишки вчорашньої вечері.
– Дякую, тітко Іро, – промимрив Альоша, не підводячи очей.
Хлопчик взявся за їжу, а Ірина повернулася до спальні. Продовжувала складати білизну, але думки крутилися зовсім в іншому напрямку. Як вона докотилася до такого? Два місяці тому життя було зовсім іншим.
…Ірина пам’ятала вечір, що змінив усе. Діма тоді повернувся додому похмурий. Сів поруч на диван, узяв її за руки.
– Ірочко, у мене є до тебе прохання, – почав чоловік обережно. – Олена з Ігорем та Альошею залишилися без житла.
– Господар орендованої квартири вигнав їх. Навіть заставу не повернули. У них зараз складний період. А у нас простора трикімнатна…
– У мене простора трикімнатна, – різко перервала його Ірина. – Дімо, я не звикла жити під одним дахом із чужими людьми. Так, квартира велика, але це не означає, що тут є місце для них.
– Розумію, люба. Але ж вони теж моя сім’я. Олена моя сестра, Альоша – племінник. Вони просто кілька місяців поживуть з нами, доки не знайдуть щось відповідне. Дамо їм час накопичити трохи грошей. І вони з’їдуть.
Дмитро говорив м’яко, переконливо. Розповідав, як тяжко його сестрі, як хлопчику потрібна стабільність перед початком навчального року.
– Дімо, але ж ти розумієш, що я працюю з дому. Мені потрібна тиша, концентрація…
– Ірочко, ну що ти. Олена тиха, акуратна. Альоша добрий хлопчик, не галасливий. А Ігор зовсім на роботі пропадає. І потім, це тимчасово.
Ірина тоді здалася. Побачила в очах чоловіка таке благання, таку надію. Як вона могла відмовити?
Тепер, складаючи черговий стос футболок, Ірина розуміла, – сама винна, що не наполягла на своєму. Перший тиждень справді пройшов спокійно.
Олена допомагала з приготуванням, з прибиранням. Ігор намагався не заважати, поводився тактовно. Альоша робив уроки, не створював проблем.
А потім в Олени закінчилася відпустка, і сестра чоловіка вийшла на роботу. І тоді все змінилося кардинально.
З того часу Олена готувала лише один раз на день – на вечерю. І їжі вистачало рівно на один раз для її сім’ї. Зовицю зовсім не турбувало, що син залишається без повноцінного харчування вдень. І хлопчик, приходячи зі школи, насамперед йшов до Ірини й ставив це питання.
– А що сьогодні на обід?
Ця фраза вже викликала в Ірини напади люті. Хотілося закричати, зробити грандіозний скандал, пояснити, що це ненормально. Але вона розуміла – дитина не винна в тому, що батьки не перейнялися приготуванням їжі для хлопчика.
Увечері Ірина вкотре спробувала поговорити із чоловіком. Дочекалася, коли Дмитро ляже читати, сіла поряд на ліжко.
– Дімо, нам потрібно серйозно поговорити, – почала Ірина рішуче. – Те, що відбувається з Альошею, це ненормальне.
– Олена готує тільки на вечерю, а вдень голодний хлопчик приходить до мене.
Дмитро відклав книгу, уважно подивився на дружину.
– І в чому проблема, Іро? Ти ж удома, тобі не складно погодувати племінника.
– Дімо, так, я працюю з дому. Так, мені не важко приготувати. Але моя зарплата не настільки велика, щоб щодня годувати чужу дитину. І головне – це не мій син! Батьки повинні дбати про нього! Це вже питання принципу!
Дмитро насупився, явно не розуміючи її обурення.
– Ірочко, але ж ми родина. Олена та Ігор зайняті на роботі, їм важко. А ти вдома. Що тут такого – допомогти сім’ї?
– Дімо, ти не розумієш? Це не допомога! Це відверте нахабство та неповага до мене! Олена переклала на мене турботу про її сина!
– Не драматизуй. Ти просто надто гостро на все реагуєш.
Ірина зрозуміла, що чоловік не бачить проблеми. Для нього це природно, що дружина бере на себе додаткові обов’язки заради його родичів.
Ірина вже не знала, як виправити цю ситуацію, як змінити те, що відбувається. Виганяти рідню чоловіка не хотіла – знала, що їм справді нікуди йти. Але й миритися з таким станом справ ставало дедалі складніше.
А вранці у кафе сталося, – як кажуть, – те, що треба. Ганна, з якою вони дружили ще зі студентських часів, раптом запропонувала:
– Ірко, а поїхали до мене на дачу на кілька тижнів. Там тиша, спокій, проте інтернет відмінний. Поживемо, відпочинемо, розвіємось від усіх цих міських проблем. Чоловік, я гадаю, тебе відпустить.
Ірина вся засвітилася. Два тижні без щоденного «а що сьогодні на обід», без потреби думати про чужу дитину, без постійної напруги у власному будинку.
– Ганнусю, це чудова ідея! Мені якраз треба змінити обстановку. А чоловік, звичайно, відпустить.
Вранці Ірина зібрала сумку із необхідними речами. Дмитро, збираючись на роботу, помітив її приготування.
– Іро, куди збираєшся? – Запитав чоловік, застібаючи сорочку.
– До Аньки на дачу. На два тижні. Попрацюю у спокійній атмосфері, відпочину. У нас буде такий довгий дівич-вечір. Ані нещодавно серце розбили, їй хочеться розвіятися. А я буду поряд, підтримаю її. Ти ж не будеш проти?
Дмитро кивнув головою, поцілував дружину на прощання. Вони розійшлися – він на роботу, Ірина до подруги.
А в обід, коли Ірина та Ганна вже насолоджувалися тишею та свіжим повітрям на дачі, пролунав дзвінок. На екрані висвітлилося ім’я Олени.
– Іра! – Закричала зовиця в слухавку. – Як ти могла залишити мого сина голодним?! Він прийшов зі школи, а вдома нікого! Що він повинен їсти?
Ірина спокійно відповіла:
– Олено, я зайнята. Те, чим має харчуватися твоя дитина – не моя проблема. Ти його мати!
– Та як ти можеш так казати! – Олена була в сказі. – Ми ж домовлялися! Ти ж розумієш, що мені ніколи готувати вдень!
– Ми ні про що не домовлялися! Ви просто самі вирішили, що я годуватиму Альошу!
Олена закотила справжній скандал, звинувачуючи Ірину в черствості, у зраді сімейних цінностей, егоїзмі. Але Ірина просто скинула дзвінок. Вперше за два місяці вона дихала на повні груди.
Два тижні пролетіли швидко. Ірина повернулася додому сповнена сили, відпочила. З Ганною вони задумали тисячі планів на найближчий рік.
Але вдома на неї чекали розгнівані родичі. Олена сиділа з кам’яним обличчям на дивані у вітальні. А чоловік виглядав розгублено та винно одночасно.
– Ну нарешті з’явилася! – накинулася на Ірину зовиця. – Ти уявляєш, як ми жили ці два тижні? Мій син харчувався напівфабрикатами!
– Ти образила нас, зрадила сім’ю, поставила свої бажання вище за наші! Ти навіть не подумала про Альошу!
Ірина спокійно поставила сумку, зняла куртку. Подивилася на обох уважно.
– А ким мені доводиться ця дитина? – тихо спитала Ірина. – Відверто кажучи, це племінник Діми, не мій. Я не зобов’язана його доглядати та годувати! Олено, я ж не вимагаю від тебе піклуватися про когось із моїх родичів.
– Як ти можеш так казати?! – Вигукнула Олена. – Ми ж родина!
– Олено, мені не складно розігріти їжу для Альоші. Але більше нічого готувати я йому не збираюся. Собі я їду знайду. Але до плити більше не доторкнуся, поки в цьому будинку не почнуть мене поважати.
Квартиру огорнула майже відчутна напруга.
Тепер Ірина купувала їжу тільки на себе та чоловіка. Діма переважно харчувався на роботі, або в кафе. Племінник дивився на неї жалібно, але Ірина не піддавалася. Для нього їжі в хаті не було.
На третій день зовиця засвоїла урок. Олена з ранку встала на годину раніше і приготувала кілька страв. Вона була зла і незадоволена, але їжа стояла на плиті.
Перед виходом на роботу Олена підійшла до Ірини.
– Будь ласка, в обід розігрій дитині борщ та картоплю з м’ясом, – сказала Олена крізь зуби.
Ірина кивнула і з ледве помітним сарказмом запитала:
– Було ж не складно?
Олена смикнулася, але кивнула. У квартирі запанував мир – тендітний, але все-таки мир. Ірина нарешті змогла спокійно зітхнути у власному будинку.
А незабаром вони накопичуть грошей і взагалі з’їдуть. Хочеться на це сподіватися. Бо довго терпіти цей бедлам вона не збиралася.
Залишилося тільки донести до чоловіка, що надалі з нею так чинити не можна. Вона теж людина, і власниця квартири, – а це щось, та означає…
Як вважаєте, слушно вчинила Ірина, чи перегнула палицю? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
