– Як це ти вирішив одружитися? А як же мати? – обурилися мої дорослі діти.
– Дочки, не можу ж я до кінця життя непритикою жити, та й матері вашої вже шість років немає – зіщулився я під зневажливими поглядами дочок.
– Тобі шістдесят вісім років! Пора б уже й про душу замислитися, – роздратовано промовила сорокадворічна Галина, якій моя витівка припала не до душі.
– Доню, та мені хоч поговорити з ким на старості років буде, – розвів я руками. – Аня дуже гарна жінка!
– Знаємо ми, навіщо ти цій тітці знадобився! Вона на мамину трикімнатну квартиру око поклала! – Втрутилася в нашу розмову тридцятип’ятирічна Тетяна.
– Дочки, то я одружуватися не збираюся. Квартира вам дістанеться, якщо ви за неї переживаєте, – заспокоїв я.
Після цих слів Галина та Тетяна радісно переглянулися, але тут же поставили свої умови:
– Продавай квартиру, ми поділимо гроші. Якщо твоя Ганнуся така гарна, то нехай бере тебе до себе!
– Аня мене і так кличе до себе! – гордо вимовив я.
Доньки спіймали мене на слові, вмовили продати свою трикімнатну квартиру, та віддати їм гроші.
Ганна Олексіївна, попри те, що я залишився з пакетом речей на вулиці, прийняла мене до себе.
Її діти добре ставилися до мене, і ніхто з них не сказав слова проти, коли я ні з чим прийшов до будинку їх матері.
Тетяна та Галина, як тільки отримали гроші з продажу трикімнатної квартири, геть-чисто забули про те, що у них є батько.
Близько двох років вони не давали про себе знати. Кілька разів я робив спробу їм додзвонитися, але дочки не відповідали на мої дзвінки.
Через рік співжиття, ми прийняли рішення купити заміський будинок. У мене були деякі накопичення, про які я змовчав перед доньками.
Я найбільше був радий цьому рішенню, бо засидівся у чотирьох стінах, а тепер у мене з’явилася справа. Будинок обирали по грошах, тож роботи з ним було чимало.
Разом з Ганною Олексіївною та її дорослими дітьми ми все літо проводили в будиночку, приводячи його в належний вигляд.
За рік будиночок, що покосився, змінився до невпізнанності. Ми посадили газон, викопала штучний ставок.
Залишилося всього кілька невеликих штрихів, і можна було пишатися своєю роботою. Про те, що у мене з’явився заміський будиночок, Тетяна та Галина дізнались дуже швидко.
У доньки була знайома в державній установі реєстрації прав на нерухомість, яка передала їм відомості про те, що у мене з’явилася власна нерухомість.
Вони стали наполегливо дзвонити мені, та підводити розмову до того, щоб я запросив їх у гості. Я, не бачачи жодної каверзи, з радістю зголосився зустрітися з дочками.
Тетяна та Галина не стали відкладати справу в довгу скриню і, найближчими вихідними, заявилися до мене в гості.
Попри те, що Ганна Олексіївна зустріла моїх дітей з розкритими обіймами, вони з нехтуванням і якоюсь гидливістю поставилися до неї.
Я помітив їхню неприпустиму поведінку і поспішив обсмикнути недбайливих дочок.
– Ганно Олексіївно, ви можете залишити нас наодинці з батьком? – Пробасила Тетяна.
Вона зніяковіло кивнула і вийшла з дому надвір, вирішивши зайнятися газоном.
– Тату, ти молодець, що вирішив підстрахуватися, та взяти у власність цей будинок, – Галина з задоволеним виглядом оглянула стіни.
– Однак, ти у нас уже не молодий, тому варто добре задуматися про те, кому потім дістанеться житлоплоща.
– Я пропоную продати будинок, поки він ще не зруйнувався, – байдуже промовила Тетяна.
– Ти що, доню, я з розрухи цукерку зробив, навіщо мені її продавати? – обурився я.
-Тому, що потім він дістанеться чужій жінці, а не твоїм дітям! – повчально промовила Галина.
– Ганнуся мені не чужа! – Стукнув я по столу кулаком. – Вона мені рідніша за деяких з вас!
– Думай, про що говориш! – Тетяна різко схопилася зі стільця. – Ти маєш пам’ятати, що в тебе є дочки, яким ти завдячуєш!
Я здивовано підняв брови: дочки буквально на очах нахабніли.
– Я й так вам усі гроші за квартиру віддав…
– Квартира належала нашій матері, тож ми мали на неї повне право! – перебила мене Галина. – А від себе ти нам нічого не дав…
– Знову вам віддати, й на вулиці залишитися? Ні, такого точно не буде, – похитав я головою.
– Тату, перш ніж відповідати, тобі варто сто разів подумати! – розлютилася Тетяна, невдоволена тим, що я ніяк не здаюся і не погоджуюся продати будинок. – Що буде, коли тебе не стане?
– Доньки, якщо мене не стане, будинок до Аннушки перейде, – зрозумівши, до чого вони хилять, я стримано посміхнувся.
– Серйозно? Чужій тітці віддаси свій будинок? – в унісон промовили вони.
– Ганнуся не чужа тітка! – обурився я. – Якби не вона, я б на вулиці опинився!
Сестри перезирнулися і, клянучи мене, покинули мій будинок. Знову вони згадали про мене лише через три роки, коли не стало Анни Олексіївни.
Вони відразу приїхали до мене і почали вмовляти мене поїхати жити до них.
– Будеш по черзі у нас гостювати, – не отримавши відповіді, Тетяна почала збирати мої речі.
Якоїсь миті я вирішив, що доньки мають рацію, і поїхав з ними до міста.
За два місяці вони завели розмову, з приводу заміського будинку. Вони почали вимагати, щоб я продав своє житло.
– Навіщо воно тобі, якщо ти живеш у нас? – аргументувала свої слова Тетяна. – Тільки платити за світло та воду?
– Дім я дітям Анни відписав, – байдуже відповів я. – Їхня мама великий внесок у нього зробила.
– Як відписав? – Дочка змінилася в обличчі. – Відписав чужій людині, замість рідних дочок?
По обличчю Тетяни я зрозумів, що ця новина її шокувала. Близько двох хвилин вона дивилася на мене, а потім вказала на двері.
– Геть звідси! – гнівно промовила вона. – Забудь, що в тебе є дочки! Чеши до того, кому відписав свій дім! Нехай вони тебе й утримують!
Я оторопів, та подався збирати речі, але Тетяна схопила мене за рукав і витягла з помешкання.
Мені, без копійки грошей, насилу вдалося дістатися до заміського будинку. Дізнавшись, що зі мною сталося, діти Анни Олексіївни взяли мене до себе.
Останні роки Леонід Семенович доживав із дітьми співмешканки. Рідні доньки більше про нього не згадували.
Дізнавшись, що батька не стало, доньки навіть не зволили приїхати, щоб попрощатися з ним назавжди!
