– Як ви переїжджаєте на ту квартиру, якщо там Віра з дитиною живуть? – обурюється свекруха
Як же в мене зараз підгоряє п’ята точка! Особливо горить через те, що я заздалегідь знала, що все обернеться якоюсь проблемою, бо з сім’єю чоловіка інакше бути не може.
Я ще до нашого весілля розуміла, що ідеальний варіант моїх взаємин із ріднею чоловіка – це поїхати кудись в іншу частину країни, щоб спілкуватися з ними лише телефоном.
Але, на жаль, ми не могли переїхати. В нас тут батьки, друзі, робота, житло. Занадто багато всього, щоб кинути та втекти на край світу. Однак тепер це бажання мене захльостує з новою силою.
Після весілля ми стали жити у двокімнатній, яка мені дісталася у спадок. Гарний варіант, ми зробили там ремонт, поміняли меблі, були задоволені всім. Хоча свекруха й бурчала на цю тему.
– Ось воно вам треба – ремонт починати? І так можна жити. А ось у Віри дитина скоро зʼявиться, їй стільки всього потрібно, могли б і допомогти, – кривила губи вона.
Віра – це старша сестра мого чоловіка. Вона була на той момент заміжня, тому мені зовсім не було зрозуміло, чому ми їй повинні допомагати. Те, що вони купили машину в кредит, причому таку, яка їм точно не по кишені, це їхні проблеми. Хочуть понти ганяти – нехай платять.
Звичайно, на день народження малюка ми з чоловіком зробили їм подарунок, але він був набагато скромнішим, ніж розраховувала свекруха. Вона сподівалася за наш рахунок прикупити все придане для малюка, а ми обмежилися ліжечком.
Самі ми з дітьми вирішили не поспішати. Хотілося трохи пожити для себе. Але бездумно проїдати гроші ми не стали, все одно відкладали частину зарплати на заначку, зайвим не буде.
Два роки тому ми з чоловіком вирішили, що оскільки хочемо мінімум двох дітей, то й квартира має бути мінімум трикімнатна. Я на той момент була в положенні, готувалася до декрету, не найкращий час для іпотеки, але нам попався дивовижний варіант квартири.
Це була трикімнатна, але з такою величезною кухнею, що здавалась чотирикімнатною квартирою. Загалом такий шанс випадає один на мільйон. Ми взяли іпотеку, благо накопичення були.
– Дурниця якась! У вас є квартира, навіщо витрачати гроші на ще одну та ще й в іпотеку! – Не могла не висловитись свекруха.
Але її думка змінилася буквально через пів року, коли її дочка Віра розлучилася і разом із дитиною повернулася до батьків під крило. Тут вона й стала нас обхажувати.
Квартиру ми планували здавати, щоб перекривати платежі з іпотеки, але свекруха просила пустити туди жити Віру з дитиною. На одній території вона з коханою донечкою щось не вживалася.
– Ви повинні увійти до її становища. Чоловік виявився тим ще козлом, тож їй зараз дуже важко. Потрібен час, щоб вона стала на ноги. Поки що вона може платити комуналку, а потім і якусь частину платежу на себе візьме. Все одно ви не здасте такі хороми, – умовляла свекруха.
Ми в ту квартиру поки що переїжджати не збиралися, ця наша квартира знаходилася поряд з дитячою поліклінікою, автобусною зупинкою та магазином. Розташування максимально зручне, та й звичніше якось. А та квартира насправді вже довго не здавалася, мабуть, такий метраж мало кому потрібний.
Я чоловікові одразу сказала, що проти проживання його сестри. По-доброму ми не розійдемося. Це поки що все виглядає красиво, але насправді все як завжди піде не так. Але він мене тоді не послухав, а наполягати я не стала.
Віра переїхала в ту квартиру і спочатку нас не турбувала. А потім почалися скарги на великі комунальні рахунки, скиглення, що вони віджирають у неї майже всю зарплату, і вона не зможе платити нам частину за іпотеку.
Я шаленіла осторонь і не лізла в ці разборки. Чоловік, розуміючи, що це його одвірок, сам воював зі своєю сестрою. Слідкував, щоб вона вчасно платила за квартиру, не збирала борги та правильно подавала дані лічильників.
Два роки Віра з дитиною прожила у тій квартирі. Але зараз у нас змінилися обставини, ми вирішили, що треба переїжджати в нашу трикімнатну, двокімнатну здавати та з неї платити іпотеку. Інакше ніяк не виходить. Платити комуналку тут та іпотеку там ставало важко, я втомилася заощаджувати на всьому.
Віру попередили за три місяці, щоб вона шукала інший варіант. Але щось вона не поспішала. І я навіть знаю чому, бо свекруха дзвонить щодня, щоб переконати нас.
– Вам же є, де жити, навіщо Віру з насидженого місця зганяти та ще й з дитиною? – Косить під дурепу свекруха.
– Та тому, що ми не мільйонери, щоби платити іпотеку за ту квартиру, коли я в декреті й ми живемо тільки за зарплату чоловіка. А Віра щось допомагати не поспішає.
– Та з чого їй допомагати, вона сама абияк кінці з кінцями зводить! У неї ж дитина! – захищає її свекруха.
– Так і в нас дитина. Тому ми й вирішили зробити нарешті, як нам зручно. Ми здаємо двокімнатну, а самі переїжджаємо в трикімнатну.
– А може Віра перебереться у двушку, а ви в трикімнатну, – не перестає розкидатися ідеями мама чоловіка.
– А Віра готова платити нам стільки ж, скільки платитимуть звичайні мешканці? Ні? От і закінчили розмову, – уже психує чоловік.
Три місяці нам полоскали мозок, три місяці у Віри було, щоб знайти собі інше житло. Але то вона хворіє, то дитина, то ще щось заважає. А чоловік продовжує боротися зі своєю ріднею.
Я не лізу, бо не зможу тримати себе в руках і пішлю всіх матом, бо задовбали їхати на нашій шиї. Але якщо чоловік і надалі буде прогинатися, то доведеться вже вступати мені. Я втомилася заощаджувати на всьому, щоб Вірі жилося нормально у нашій квартирі.
