– Доню, я наступного тижня їду у відрядження, там зв’язок погано ловить, тож не втрачай мене, – сказав Олексій Петрович.
– За кота не хвилюйся, приїду, погодую, лоток почищу, – буркнула Варя, не відриваючи очі від телефону.
– Щодо кота, – зам’явся Олексій Петрович, – ти взагалі не переживай, дочко. Чого тобі мотатися в інший район постійно, та ще й після роботи, щоб одного кота погодувати. Сусідка на сходовій клітці живе, я її добре знаю. Вона забігатиме час від часу до Васьки.
– Ти трохи дивним став, тату, – засміялася Варя, – сусідка твоя взагалі альтруїстка, виходить. І кота погодує, і в магазин по молоко збігає, і з аптеки після роботи ліки принесе. Пощастило, так пощастило.
– Справді, пощастило.
Олексію Петровичу раптом стало соромно, що він знову бреше дочці. Брови на його обличчі зійшлися ближче до перенісся, і він намагався подумати про щось інше, щоб не видавати занепокоєння. «Вона нічого не підозрює, просто намагається пожартувати з мене, – подумав він».
…Олексій Петрович із мамою Варі був у розлученні ось уже сім років. Розійшлися вони мирно, без скандалів. Просто вирішили, що їхнє кохання пройшло.
Поговоривши з дочкою, одразу пішли подавати заяву на розлучення із чистою совістю. Варя спокійно ухвалила рішення батьків, але за умови, що сімейні свята вони відзначатимуть разом, як і раніше. Рішення влаштувало всіх.
– Отже, я твоя сусідка? – лукаво посміхнулася Ольга.
– Та щось інше на думку не спало, – сором’язливо опустив очі Олексій Петрович.
– Звісно, назвати мене своєю дружиною це дуже складно, я розумію.
– Олю, не ображайся.
– Я доросла жінка, Льоша. Але я не розумію, доки ми розігруватимемо цю велику таємницю!
– Не знаю, ох, не знаю я! Олю, а що як не зрозуміє? Я пам’ятаю, коли вона була маленька, то був період цих страхів, що хтось із батьків раптом піде, й таке інше. І часто вона питала, чи не кинемо ми її. Таке почуття, ніби я її зраджую.
– Слухай, я не лізу у твої стосунки з дочкою, але за два місяці в тебе їх буде вже дві, і доведеться приймати рішення, чоловіче.
– Розумієш? Я не змушую тебе робити вибір, боже борони, але як ти появу маленької дочки приховуватимеш?
– Вирішимо! – Замислено промовив Олексій Петрович, щиро не знаючи, як розв’язати це питання.
Олексій з Ольгою познайомився майже відразу після розлучення. Зустрів, і зрозумів – вона його. Але зізнатися сім’ї, що в нього хтось є, не зміг.
Побоявся, що дочка відвернеться, а колишня дружина ненавидітиме і вставлятиме палиці в їхні зустрічі з Варею.
Спочатку переживав, що Ольга молодша за нього майже на десять років. Потім переживав, що з Ольгою вирішили одружитися і зробили це потай від усіх.
А потім почав переживати, що Ольга в положенні. Але термін вже наближався, а водночас наближався момент, коли істина розкриється, як нарив. «Ось настане слушний момент, тоді все розповім, – заспокоював себе Олексій».
Олексій Петрович усіляко приховував від Варі, що почав жити з новою дружиною. Найчастіше уникав зустрічей, приїжджаючи у гості до дочки, або зустрічаючись на нейтральній території. І Варя, як і більшість молодих людей, завжди підколювала батька на тему «загадкової сусідки».
Того ранку, коли батько приїхав з відрядження, Варя вирішила прийти без попередження в гості до батька. Але двері ніхто не відчинив. Слухавку він теж не підняв ні на перший раз, ні на десятий.
Стурбована Варя вийшла з під’їзду. Наплутати вона нічого не могла: тато написав, що на вокзалі. Їхати кілька годин. Після приїзду також написав, що «їде додому, і ввечері подзвонить».
Але вдома його не було. «Він доросла людина, можливо, у своїх справах поїхав, – сказала сама собі Варя».
– Олексія в лікарню відвезли, – незнайомий жіночий голос відвернув Варю від роздумів.
– Що? Коли? Куди? – Занервувала дівчина.
Голос долинав з вікна першого поверху. Бабуся, прочинивши кватирку, розповіла, що бачила, як Олексій повернувся додому з сумкою, напевно з відрядження. А за пів години приїхала бригада швидкої допомоги.
– З розмов зрозуміла, що до кардіології повезуть. Виглядав не зовсім погано, вийшов сам на ногах. Слава богу не на ношах! Значить, не реанімація, – міркувала бабуся-сусідка.
– А тебе я одразу впізнала, ти його донька, часто тут таксі своє чекаєш і батькові в домофон дзвониш.
– Давно забрали його?
– Та з годину вже.
Останні фрази Варя вже не чула. Її затрясло, і вона не знала, де шукати батька, що з ним, і в якому він стані. І чому кардіологія. «Кардіологія це серце? Але він не має проблем із серцем! – пролітали думки в голові дівчини».
– Зателефонуй у «швидку», може скажуть, куди повезли Олексія, – сказала бабуся, ніби прочитавши думки Варі.
Дівчина відразу набрала номер, і тремтячим голосом попросила допомогти знайти батька. Через кілька хвилин оператор чи диспетчер із довідкової підказала, в яку лікарню було госпіталізовано Олексія Петровича.
Варя викликала таксі, та одразу ж поїхала до батька, борючись з панікою і відганяючи похмурі думки. Телефон батька так само був недоступний.
– Підкажіть, будь ласка, мені на швидкій сказали, що до вас батька мого поклали! – мало не плачучи, промовила Варя.
– Якщо оформили, то зараз уточню. Як давно привезли? – з ангельським спокоєм відповіла дівчина у приймальному покої.
– Не знаю. Може пів години тому. Може, година… Я… я не знаю, як давно його забрали, сусідка сказала. Допоможіть, будь ласка.
– Чекайте, ім’я та прізвище назвіть.
– Вєтров Олексій Петрович, 1973 року народження. 12 березня…
– У коридорі зачекайте, я уточню і скажу вам, – співробітниця кудись пішла.
Було чути, як вона дзвонила внутрішнім телефоном, і називала дані батька. Потім вона повернулася.
– У відділенні кардіології лежить. У палату відвідувачам не можна, блок на карантині. Якщо потрібно щось передати, він може вийти в коридор, якщо відпустять.
– Якщо ні, медсестри самі заберуть передачу. Години приймання висять на вході, вхід через головні ворота, тут тільки приймаємо за швидкою.
– Дякую, дякую!
Варя вибігла надвір і почала шукати головний вхід. «Якщо сказали, що може вийти в коридор, значить, не все так погано? – Знову спробувала заспокоїти себе Варя ».
У думках дівчина не помітила, як дісталася вестибюлю, де медичний працівник уточнила дані пацієнта та відділення, а потім, скрививши обличчя, нагадала, що Варя прийшла не в належний час і що там «карантин, взагалі-то!».
– Батька тільки поклали! Слухавку не бере! Я не знаю, чи є в нього речі, їжа, ліки! Пустіть! – Варя перейшла на крик.
Хтось позаду поклав руку на плече. Варя машинально сіпнулася, і різко обернулася. Вона очікувала побачити співробітника лікарні або охоронця, який готовий був би її вивести, але на свій подив перед дівчиною стояла жінка в положенні, ненабагато старша за саму Варю.
– Варваро, привіт, – обережно промовила Ольга.
– Привіт. Ми знайомі?
– Не зовсім. Я вас знаю, причому дуже добре, а ось ви мене ні. Точніше, як би це смішно не звучало, для вас я «сусідка», яка годує кота, та приносить ліки з аптеки, – спробувала пожартувати Ольга.
– Нічого не розумію. Ви до тата приїхали? Він вам зателефонував? Ви приїхали з ним? Що взагалі відбувається?
– Варваро, я сама приїхала, мені з лікарні зателефонували.
– Як… вам?
– Річ у тім, що я його дружина.
– У сенсі ви його дружина?
– Справді. Як мінімум, у юридичному. Свідоцтво вже не взяла з собою, пробач, – сказала жінка, притримуючи однією рукою великий живіт, інстинктивно захищаючись від можливого нападу.
– Може вийдемо на вулицю? Я все поясню. Варя, з татом все добре, я йому все привезла. Ходімо, я розповім.
Ольга вивела падчерку на вулицю, паралельно підбираючи правильні слова.
– Як?! Як давно ви у шлюбі? Чому тато нічого не казав? І тим більше про… – Варя подивилася на великий живіт Ольги.
– Мені не дуже приємно бути у цій ситуації. І не дуже приємно тобі це розповідати. Але, як кажуть, хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани! І в планах твого тата було «якось знайти спосіб все розповісти». Але, бачиш, ситуація сама все вирішила за нас…
– А не розповідав чому? Дивно це все.
– Нічого не дивно. Він боїться, що ти від нього відвернешся! – суворо промовила Ольга, подивившись у вічі Варі.
– Та що за маячня! Звідки він узяв? Я навпаки переживала, що він один буде, а тут на тобі – і дружина, і дитина відразу!
– Тобто, ти не засмутилася?
– Ви жартуєте? Та я тільки рада. Дитячий садок, слово честі. Зрозуміло, чому серце барахлити почало. Постійно на два фронти жити. Коли можна до тата прийти? Може, можна якось домовитися з ним побачитися?
– Варя, можна я так тебе називатиму? – Запитала Ольга, і після ствердного кивка продовжила, – У них на поверсі карантин. Мене з горем навпіл пустили, зі скандалом.
– Якщо дозволять, завтра вранці можна буде приїхати. Їжу привозити не можна, там дієта у відділенні. Одяг я привезла. Наразі, всі процедури пройде, і він на зв’язок вийде.
– Не хвилюйся, підозрюють мікроінфаркт, чи як там правильно. Але все скажуть після обстеження. Він стабільний, ходить сам, але потрібний спокій.
Ольга подивилася на Варю з жалем. Вона виглядала втраченою, як і всі люди, які не знають, куди йти, коли твої рідні в небезпеці.
– Слухай, коли ми за таких обставин познайомилися, може, підемо до нас додому? Нормально хоч поспілкуємося, придумаємо покарання Льоші, – засміялася вона, – Без шкоди здоров’ю, звісно.
– Так не зручно якось, якщо чесно…
– Не зручно буде, коли з лікарні з дитиною приїду, а вона не буде рідню в обличчя знати! Ходімо, ходімо! – Ольга підхопила Варю під руку, і повела до машини. – Я впевнена, ми з тобою потоваришуємо! А ви як вважаєте, потоваришують?
