Після народження дитини ми з чоловіком переїхали жити до моїх батьків. Вони мають приватний будинок і ми вирішили, що для сина так буде краще. Можна встановити гойдалку та басейн у дворі для нього, частіше дихати свіжим повітрям та й допомога батьків була не зайвою.
Біля будинку свій сад, у якому є альтанка, де ми й гуляємо з дитиною. Батьки мої ще працюють, але всі вечори та вихідні дні вони проводять лише з онуком. Для них решта стало неважливим.
Все це не могло нас не тішити, якби вони не втручалися у виховання дитини. Мама постійно робить мені зауваження щодо цього. Послухати її, то виходить, що я зовсім не люблю свою дитину і не вмію з нею поводитися.
Виявляється, вірно тільки так, як це робить мама. Дитині все дозволено, і якщо я щось забороняю, одразу ж втручається моя мама і дозволяє, та ще й у присутності сина робить мені зауваження.
Я намагалася пояснити, що так робити не можна, але почула у відповідь: тебе ж виховали. Вони забули, що я не була домашньою дитиною, не захоплювалася бісероплетінням та вишиванням, і що мене не няньчили дідусь із бабусею, бо в мене їх не було.
Поки батьки працювали, я була у дитячому садку, де нас навчали слухати батьків та вихователів, а не робити так, як хочеться. Але батьки, особливо мама, вважають, що вони найбільше люблять дитину і знають, що правильно, а що ні.
Нещодавно у нас була з ними серйозна розмова, що якщо так буде й надалі, то ми поїдемо до своєї квартири. Замість зрозуміти, що неправі, батьки дуже образилися і влаштували справжній скандал. Вважають, що ми їх не розуміємо та не цінуємо їх турботу про дитину.
Я їх дуже люблю і не хочу з ними сваритись, але як їх переконати, що ми батьки і маємо право виховувати свою дитину, як вважаємо це за потрібне. І що ми любимо її не менше, ніж вони.
