– Мамо, можна я у вас трохи поживу? – Ганна ледве стримувала сльози.
– Ну, звичайно, можна, – Тетяна Вікторівна насторожилася, – навіщо питаєш? Наш дім – твій дім. Можеш приходити будь-коли.
– Дякую, мамуль, – схлипнула Аня, – тоді я прямо сьогодні переїду.
– Давай…
Мати не стала відразу розпитувати доньку, що там у неї в сім’ї сталося. Не інакше Максим знову щось накоїв.
– Ото ж дав Бог зятя! Нічого з себе не уявляє, а гонору!
– І що Аня у ньому знайшла? Примітивний, як поліно. Ні поговорити з ним, ні відпочити нормально. За стіл посадиш – нап’ється. Пожартуєш – нічого не розуміє, ображається.
– Що не попроси – завжди зайнятий. І чим питається? Працює в офісі. Нічим іншим не займається. Додому прийде і до комп’ютера.
– І не смій його чіпати, інакше розлютується. Він же зайнятий! Бідна Ганнуся. Так, не пощастило їй із Максимом. Не буде від нього користі. Ось знову додому біжить від чоловіка.
– Дуже цікаво: що там трапилося?
– Востаннє Аня повернулася додому «назавжди» через те, що Максим її образив. І за що? Вона, бач, посміла з роботи затриматися аж на цілу годину, а попередити забула.
– Як же він репетував! Які гидкі слова говорив! От Аня й не витримала – додому втекла. І правильно зробила! Хто знає, що в цього бугая на думці?
Мати тоді подумала, що дочка і справді «ні за що додому не повернеться».
– Яке там! Через три дні, як тільки Максим на порозі показався, побігла за ним, як песик. Ні все-таки правду кажуть, що кохання зле.
Роздуми Тетяни Вікторівни перервало клацання вхідних дверей. Мати побігла зустрічати доньку.
Побачила її, та ахнула. Очі в неї заплакані, руки тремтять, синці під очима. І сама така бліденька…
– Що трапилося? – Видихнула Тетяна Вікторівна, – невже Максим до тебе руки простягав?
– Гірше, мамо, – ледь промовила Ганна.
– Що може бути гіршим? Не розумію. Поясни до ладу!
– Я не знаю, як це пояснити, – дочка розридалася, – я навіть не знаю, як це розповісти.
– Аня, не муч мене, розповідай, – Тетяна Вікторівна обійняла дочку…
Аня зібралася з силами й нарешті заговорила:
– Все у нас нормально було, поки Лютик не захворів. Їсти перестав. Воду майже не пив. Заб’ється кудись у куток і нявкає. Дивилася я на нього, і серце стискалося від жалю. Повезла до ветлікаря.
– Той його обстежив і оголосив, що треба робити втручання. У вашого кота проблеми з нирками. Якщо це не робити – проживе кілька місяців. Якщо зробити – років п’ять, не менше, а то й більше.
– Я, мамо, навіть не роздумувала! Про що тут думати? Адже член сім’ї захворів! Можна сказати – однією ногою на тому світі! Звичайно, ми його лікуватимемо і робитимемо все, що лікар призначить!
А Максим дуже здивувався:
– Я думав, що хворіють тільки люди, – посміхнувся він, – виявляється у котів теж є нирки… ну, і що ти маєш намір робити? Тільки не кажи, що погодилася на втручання.
– Погодилася, – кажу, – а що? Не треба було?
– Ні, ну я розумію пігулки якісь коту купити, навіть ін’єкції. Але таке! Це ж безглузда дурниця!
– Чому? – я не могла зрозуміти, жартує чоловік, чи говорить серйозно.
– Тому що природного відбору ніхто не скасовував! Чула про таке? Твоєму Лютику просто час на котячу веселку. Ось і все.
– Тобто, ти пропонуєш нічого не робити? Просто чекати, коли його не стане? Чекати та дивитися на його страждання?
– Не хочеш дивитися – приспи, – коротко кинув мені Макс, – і проблема вирішиться сама собою.
– Приспати? Навіщо? – я все ще не вірила своїм вухам, – я його вилікую!
– Як знаєш, – холодно відповів Макс, – тільки грошей на цю нісенітницю я не дам. Викручуйся сама.
– Що означає він грошей не дасть? – здивувалася Тетяна Вікторівна, – він що, бюджетом вашим розпоряджається?
– Повністю, мамо! Нещодавно заявив, що я не вмію з грошима поводитися. Тепер сам продукти купує, за квартиру сплачує. Мені видає, коли прошу. Ще й допит із пристрастю влаштовує: на що витрачати збираюся?
– А ти не віддавай йому зарплату, – спробувала порадити Тетяна Вікторівна, – це ж твої гроші! Ти сама їх заробляєш!
– Нічого не вийде, мамо. Ми так із ним домовилися. Коротше, грошей на операцію Лютику не дав. А коту все гірше й гірше ставало. Ось я вирішила грошей у подруги позичити.
– Подзвонила їй, домовилася. Поїхала по гроші. Приїжджаю, – тут Ганна знову залилася сльозами, – а Лютика немає! Я до Макса, де, питаю, мій кіт? А він мені: гадки не маю. І сміється. Так нічого я від нього й не добилася.
– І? – Тетяна Вікторівна ніяк не могла зрозуміти, у чому проблема.
– Що “і”, мамо?! Він прибрав Лютика з дому! Розумієш?
– Куди прибрав? – Здивувалася мати, – в клініку?
– Яку клініку? Він же був категорично проти лікування!
– Тоді я нічого не розумію…
– Він його викинув, мамо, розумієш? Ви-ки-нув!
– Як це?
– Звичайно! Почув, що я по гроші поїхала і викинув!
– Це він тобі сказав?
– Так! Потім зізнався! І я йому цього ніколи не пробачу! І жити з ним – не буду! Я подаю на розлучення!
– І правильно, дочко! – Вигукнула Тетяна Вікторівна, – де ж це бачено так вчинити! А якщо ти захворієш? Чи ваша майбутня дитина?
– Ось що він, як ти думаєш, робитиме? Правильно! Він переступить через вас і піде далі. Ні, моя дівчинко, все ти правильно вирішила! Біжи від цього Макса! Ні розуму в нього, ні серця!
І що ви думаєте? Вони таки розлучилися. Як ви вважаєте, Ганна все правильно вчинила, чи перегнула палицю? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
