Ось Ірина Дмитрівна якось задумалася з важливого приводу. У свої 60 з лишком років вона була ще досить допитливою людиною і не залишала надій на те, що її мрія колись збудеться.
Жінка дуже хотіла подорожувати містами старої Європи. Для цього їй фактично були потрібні тільки квитки. Стандартні екскурсії та копійчані сувеніри жінку не цікавили зовсім.
Вперше вона задумалася про це ще замолоду. Але в цей час можливості для подорожей були у її житті відсутні. А потім цього часу не залишилося зовсім. Весілля, народження першої дитини.
Усвідомлення того, що Ірині тепер треба думати не про якісь там подорожі, а про те, щоб донька мала молоко щодня. Тож єдиний вояж, який на неї чекав — похід до магазину чи поіздка до обласного центру.Там тобі і новий досвід, свіже повітря та спілкування з новими людьми.
Потім народився син. А потім ще дві доньки. Була пора заробляти гроші для утримання сім’ї. Чоловік намагався щосили і вдома його практично не бувало. Ні, не тому, що він утомився від сім’ї, а тому, що знав — всі в домі залежать від нього. І так буде довго.
Якийсь час їхня справа набирала обертів. Існували навіть деякі заощадження, які відкладалися на чорний день. Діти росли, але батьки не поспішали жити це життя. Вони зробили вибір на користь бізнесу.
А потім сталося страшне. Батько сімейства отримав зрив, і його серце не витримало. Після кількох днів, проведених батьком у лікарні, сім’я залишилася без головного годувальника.
Тепер усіма справами займалася овдовіла Ірина Дмитрівна. Причому буквально всіма. Адже догляд за дітьми так і залишився на ній. Це був важкий період, втім навіть він приніс хоч трохи позитиву. Жінка почала жорсткіше поводитися з дітьми і, в результаті, старші син і дочка зрозуміли, що тепер із ними ніхто церемонитися не буде.
Діти стали допомагати матері з прибиранням, готуванням їжі та по інших хатніх дрібницях. Хтось намагався більше, хтось менше, але сім’я якось непомітно почала міцніти.
Так, були і скандали, особливо з дівчатами. Адже вони рано зрозуміли, що їм час задуматися про майбутнє. Але своїх кавалерів вони тримали в таємниці, а мати не видавала, що знала про їхнє існування.
Зрештою, настала пенсія. Двоє старших дітей побудували свої сім’ї і час від часу приходили у гості до постарілої мами. Допомагали то подарунками, то грошима. А молодші так і залишилися вдома, незважаючи на те, що обом уже було трохи за 20. А що, квартира трикімнатна, всім місця вистачить!
Останньою краплею став подарунок на День народження: крім усього іншого, матері сімейства подарували товстелезну книгу з мальовничими ілюстраціями. У ній були докладно описані міста та побут людей, які мешкають у містах Європи. Того ж вечора жінка вирішила, що вже вдосталь пожила своє життя для інших, настав час і починати щось робити для себе.
Купила квитки, поки вирішувала питання з пересадками, візами та іншими підводними каменями, виявила у себе ще кілька сивих волосин. Але, попри все, зуміла поїхати. Мрія, що тонкою лінією пройшла через усе її життя, нарешті збулася.
Вона побачила багато цікавих будівель та ландшафтів, перепробувала величезну кількість місцевої їжі та навіть познайомилася з багатьма людьми. Навчила себе знову посміхатися і не шкодувала про жодну проведену хвилину у своїх, нехай і не досить довгих, подорожах.
Лише один сум травив її душу. Діти, які досі частково жили за її рахунок, зовсім не були цьому раді.
Кілька разів вони подзвонили їй по відеозв’язку і незадоволеним тоном запитали, як їй там живеться, далеко від них. А потім виявилося, що навіть сусіди її не розуміють: і що ж їй це в старості вдома не сидиться. Люди, яких вона знає багато років, прямо-таки засуджують Ірину Дмитрівну за слабкість характеру та малодушність.
Як з’ясувалося, навіть у віці ми все-таки не належимо собі. А просто бігаємо, як білка у колесі, тільки вперед. Крок ліворуч чи праворуч – для нас все ще недозволена розкіш.
