– Ти при надії? – дивним тоном запитала Мілана, пильно дивлячись на матір. Оля, насупившись, дивилася на дочку і не впізнавала її.
– Так.
– У сорок три роки?
– У сорок три, – Оля ствердно кивнула, хоч усередині відчула легкий дискомфорт. Вона ненавиділа, коли їй так грубо нагадували вік. – І я вирішила народ жувати.
Мілана глухо запитала:
– Від кого?
– Безглузде питання. Звісно ж, від Кирила! Що ти вмикаєш дурепу?
У дівчини обличчя потемніло від гніву.
– Мамо, ти з глузду з’їхала! Йому двадцять п’ять, ти не забула? Він старший за мене всього на три роки!
– І що? – Оля відчула, як усередині здіймається хвиля роздратування. Зрештою, її дістала ця ситуація. Вона доросла жінка, чому вона повинна виправдовуватись перед донькою, як маленька дитина?
Звичайно ж, вся справа у Кирилу. Вона познайомилася з хлопцем у клубі, куди вони прийшли із подругою святкувати її підвищення.
Танці, сміх і ось вона вже в ліжку з молодим та симпатичним хлопцем. Все закрутилось, завертілося, він переїхав жити до неї.
Олю не бентежила різниця у віці, вона зовні чудово виглядала. Кирило познайомив її з друзями та навіть з батьками. По обличчю матері та батька вона бачила, що ті не схвалюють вибір сина, але їй було все одно.
Вона повністю поринула у свої стосунки, пурхаючи на крилах кохання. Ідилію псувала тільки її рідна дочка, яка в багнети сприймала коханого матері.
Приїжджаючи в гості, могла зачепитися з хлопцем у сварці, їдко та хльостко висміюючи. Той не залишався осторонь і Оля насилу їх заспокоювала.
– Це ненормально!
– Тобі що? – різко перервала її Оля. – Що ти до мене лізеш? Я тебе на ноги поставила, освіту дала? Можу я жити тепер для себе? Ненормально для кого? Для суспільства? Так мені начхати, я люблю і кохана!
– Кохана? – Мілана їдко посміхнулася. – Ти хочеш, щоб я зраділа? Щоб я сказала: «Ой, мамо, як добре, що в мене буде братик чи сестричка від мого ровесника?»
– Досить! – Оля стукнула долонею по столу. Чашка підстрибнула, чай розплескався. – Я прийшла не за твоїм дозволом. Я прийшла поділитися радісною новиною!
Вона встала, усвідомивши, що розмова марна. Краще, мабуть, поїхати. Нехай дочка охолоне, прийме цей факт, відійде.
Вона знала, що у Мілани такий характер. Розлютиться, наговорить гидот, а потім відійде, усвідомить і перепросить.
– Мамо, а давай я теж поділюся радісною новиною? Я теж при надії! І теж від нього!
Оля не пам’ятала, як вийшла із квартири. Не пам’ятала, як спустилася сходами, як сіла на лавку біля під’їзду. У голові ворушилися лише слова Мілани.
Вона знову і знову згадувала вираз обличчя дочки. Ні, вона не брехала. Це була тверда правда. Тільки ось вона не стала нічого з’ясовувати та пішла.
Так, інша на її місці закотила б скандал, з’ясовуючи, що та як, але вона не могла. Просто, почувши таке від доньки, перестала існувати.
Задзвонив телефон. Кирило. Вона скинула. Він зателефонував знову. Знову скинула. Надійшло повідомлення:
– Ти де? Я хвилююся.
Вона не відповіла.
Коли повернулася додому, Кирило вийшов у коридор. Побачивши її, розгублено спитав:
– Олю, що сталося? На тобі немає обличчя.
– Ти знав, що Мілана в положенні?
Кирило побілів, як крейда. В очах з’явилася паніка, він судомно проковтнув:
– Олю, ти все не так зрозуміла. У нас із нею не так, як із тобою. Просто так вийшло. Я не знаю, що робити. Я тебе люблю, і її. Вона ж присягалася мені, що не стане тобі нічого говорити, доки я не зроблю вибір!
– Я чекаю на малюка!
У Кирила від подиву розширилися очі й вона, зі щемливою тугою, раптово усвідомила всю абсурдність ситуації. Яка ж вона недолуга!
Який він чоловік? Хлопчик, який заплутався у стосунках і тепер судомно намагається викрутитись. Повелася на молоде тіло та солодкі промови. Ганьба, слово честі! Доросла баба, а вуха розвісила, як малолітка.
– Ти їй сказала?
– Так! І вона мені зізналася, що теж скоро стане мамою!
– Вибач. Я не думав, що так вийде.
– А як ти думав? – вона закричала, сама не чекаючи такого сплеску. – Як, Кирило? Поясни мені, недолугій, яка у свої сорок три повірила, що її люблять! Поясни, як можна було жити зі мною, а спати з моєю донькою?
– Я, значить, у всьому винен, – гаркнув він. – А твоя Мілана свята?
– Яка різниця, хто святий? У тебе буде двоє дітей! Двоє! Від матері та від дочки! – вона ще додала пару ласкавих, а потім без сил опустилася на диван і схлипнула.
– Господи, ну й ситуація. Душу розривало від болю, але їй хотілося крізь землю провалитися від сорому.
В очах Кирила відобразився справжній жах.
– Ти серйозно?
– Більше, ніж.
– Я не можу, – мало не заплакав він. – Я не готовий. До жодного.
– Ти коли з нами спав, на що розраховував? Адреналін, захоплення? А тепер що? Рятуйте, допоможіть і в кущі?
Ще раз глянувши на Кирила, встала і пішла до спальні. Щільно зачинивши двері, лягла на ліжко, підтягнувши під себе ноги й замислилась. Як замислилась?
Вона зовсім не знала, що робити. Мозок послужливо малював перед нею картини, в яких її рідна дочка обіймає її коханого чоловіка.
Як вона не помітила, що їхні стосунки з ворожнечі перейшли в кохання? Що між ними було? Просто пристрасть, чи щось більше?
Її нудило, в очах танцювали мушки, здавалося, вона просто не виживе від цього болю. А відповідь на всі її питання зараз квапливо збирала речі, але вона не хотіла в нього нічого питати. Не могла, та й не хотіла, – не хотіла навіть чути цей лепет і марення сивої кобили.
Кирило пішов, боязко зачинивши двері й навіть не попрощавшись. Наступні два тижні перетворилися на пекло.
Донька писала щодня. Спочатку гнівні повідомлення, потім сором’язливі, потім боязкі, з проханням її пробачити.
Вона не хотіла ні з ким розмовляти та навіть когось посвячувати у все. Їй було соромно про це говорити із подругами, з мамою. Усім вона сухо заявила, що просто розлучилася з Кирилом.
У суботу, пізно ввечері, усвідомивши, що просто так сидить, обійнявши ноги, і тупо виє, розмазуючи сльози, наважилася. Зібралася та поїхала до дочки. Мілана відчинила їй двері, квапливо відвівши очі убік.
– Пустиш?
– Мамо, Кирило в мене.
Серце пропустило удар. Виходить, він зробив свій вибір. Забув, щоправда, про це їй сказати. Але як є. Насилу взявши себе в руки, зайшла. Кирило вийшов із кімнати в хатньому одязі й, побачивши її, сіпнувся, ніби від ляпаса.
– Я хочу поговорити без нього.
Оля пройшла на кухню, сіла за стіл. Мілана сіла навпроти.
– Ти злишся?
– На кого? На тебе? На себе? На нього?
– Мамо, я не хотіла. Я не знала, що так вийде. Мамо, вибач!
Оля заплющила очі. Їй захотілося хильнути чогось міцного, і вона насилу стримувалася. Не думала вона, що цей візит так важко їй дасться. Чому вона вирішила, що Кирило покинув і Мілану? Боже, та що вона взагалі останнім часом знає?
– Я прийшла запитати: ти народ жуватимеш?
– А ти?
– Я ще не вирішила.
Вони дивилися одна на одну.
– Я позбавлюся малюка, – тихо сказала Оля. – Я хотіла його від коханого чоловіка. Розпланувала все у своїй голові, як ми будемо щасливі.
Мілана заплакала. Оля встала, обійняла дочку, як у дитинстві, коли та падала з велосипеда чи отримувала двійку.
– Все буде гаразд.
– Мамо, прости!
– Бог простить.
Вона не могла сказати «прощаю». Просто не могла. Наступного дня записалася в лікарню. Процедура тривала недовго. Оля, заходячи в кабінет, подумки сказала дитині:
«Прощавай і вибач».
Все пройшло швидко. Вдома вона просто лягла на диван і так пролежала до вечора. В голові було пусто, сліз не було. Їй не хотілося дихати, жити, рухатись. За кілька днів їй зателефонувала Мілана.
– Мамо, я вирішила народ жувати.
– Вітаю.
– А ти зробила…, – тихенько спитала дочка.
– Так.
Мовчання. Потім схлип.
– Я б приїхала, якби ти сказала. Підтримала б тебе.
Оля посміхнулася.
– Підтримала? Ти спиш з моїм чоловіком, при надії від нього, а потім хочеш підтримати мене, коли я позбавляюся його дитини? Ти взагалі себе чуєш?
Мілана заплакала у слухавку.
– Мамо, пробач мені. Будь ласка. Я не хотіла!
– Хотіла не хотіла. Що зроблено, те зроблено.
Вона поклала слухавку, бо не мала сил розмовляти. За хвилину надійшло повідомлення:
«Я люблю тебе, мамо. Вибач».
Мілана розписалася з Кирилом. Про це вона дізналася від своєї мами, яка намагалася обговорити поведінку онуки. Оля суворо заборонила будь-які розмови на цю тему.
Їхнє маленьке містечко гуло, як вулик, і вона постійно ловила на собі цікаві погляди знайомих та колег. Не витримавши, списалася зі своєю двоюрідною сестрою. Описала всю ситуацію, попросила допомоги. Здавши квартиру, переїхала в її місто.
Відносини з Міланою? Та іноді їй писала, але Оля мовчала. Тільки коли дочка народ ила, приїхала до рідного міста. Насилу зайшла в під’їзд, натиснула на дзвінок. Двері відчинила донька.
– Привіт. Мамо, я така рада, що ти приїхала!
Оля зайшла до кімнати. Крихітний скруток лежав у ліжечку. Маленьке личко, зморщене, із заплющеними очима.
– Можна потримати?
– Звісно.
Вона взяла дівчинку на руки. Тепла, легка, пахне молоком та чимось солодким. Усередині в Олі все стислося – не від болю, а від неможливості щось змінити.
Таке ж щастя могло бути і в неї. Але вона свій вибір зробила. У кімнату тихенько зазирнув Кирило.
– Привіт, – тихо сказав хлопець.
– Доброго дня.
Оля раптом зрозуміла, що вона не сердиться, не ревнує. Дивиться на них – на молодого батька, на щасливу дочку, на новонароджену Віру – і відчуває лише сумне співчуття. Але сил зображати щось у неї не було. Через пів години, попрощавшись, вона поїхала.
Час минав. Вона не жила, а ніби існувала в іншому місті. Дочці не дзвонила, відповідала на повідомлення сухо. Мілана кликала у гості, але Оля знаходила причини відмовитись.
Надто боляче було бачити їх щасливими. Не тому, що вона заздрила, а тому, що надто чітко пам’ятала, як саме її цілував і пестив Кирило.
Як вона раділа вранці тесту із двома смужками. Як цілувала його та будувала плани на майбутнє. Чи вибачила вона дочку? Вона й сама не знала відповіді на це питання. Але мала надію, що час лікує…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
