Світлана поклала слухавку та подивилася на чоловіка. Дмитро тільки-но увійшов у квартиру й знімав куртку.
– Твій брат дзвонив. Запрошує нас на Новий рік. Знову.
– Ну то й що? Добре ж. Минулого разу нормально зустріли.
– Нормально? – Жінка сіла навпроти. – Ти пам’ятаєш, що там було на столі?
Дмитро замислився. Згадав курку з картоплею, олів’є, та і все.
– Скромно було, – визнав він. – Але ж Олексій казав, рік важкий. Криза у них у родині фінансова.
– А пам’ятаєш, що ми привезли? – Світлана підвелася, пройшлася по кімнаті. – Торт. Сервелат. Рибу копчену та солону, ікру червону. Фрукти. Подарунки дітям. Напої. Я три дні по магазинах ходила, вибирала.
– Ну, і що тепер?
– А те, що все це негайно виставили на стіл. І з’їли. За один вечір. А свого майже нічого не було на столі.
Дмитро насупився. Справді, їхні гостинці швидко зникли. Олексій з Іриною раділи, як діти. Особливо червоній ікрі.
– Ти думаєш, вони тому нас і звуть? – Він не хотів вірити, брат таки.
– Не знаю, – Світлана знизала плечима. – Але підозріло. Тоді зненацька покликали, зараз знову. І так радісно запрошують!
Дмитро промовчав. Думка неприємна, але логічна. Рік тому вони приїхали із повними сумками. Господарі задоволені. А якщо зараз знову чекають того самого?
– Давай перевіримо, – запропонувала дружина.
– Як?
– Скажи, що приїдемо, але з порожніми руками. Подивимося на реакцію.
Чоловік засумнівався:
– Не хочу я так. Брат образиться.
– Якщо образиться, то я правду кажу. Якщо ні, то справді хочуть нас бачити.
Дмитро подумав. Логіка залізна. Хоч і неприємна.
Наступного дня він набрав номер Олексія.
– Привіт, брате. Щодо свята. Ми приїдемо.
– Чудово, – голос Олексія звучав радісно. – Чекаємо на вас. Ірина вже планує меню.
– Тільки попереджаю одразу. У нас цього року важко з грошима. Машину лагодили, двигун полетів. Усі заощадження пішли. Тож приїдемо з порожніми руками. Ну, може, солодке дітям захопимо, символічно.
У слухавці повисла тиша. Дмитро чув, як брат дихає.
– Розумієш, – нарешті заговорив Олексій. – Іра тут казала. Може, до її батьків поїдемо цього року. Вони давно звуть. Потрібно уточнити. Тобто я не повністю впевнений, що нам вдасться вас прийняти. Треба ще довідатися.
– Тобто, як не вийде? – Дмитро стиснув телефон. – Ти ж сам кликав учора.
– Так, але розумієш, плани можуть змінитись. Давай зідзвонимося пізніше. Уточню у дружини.
Розмова закінчилася. Дмитро поклав слухавку і подивився на Світлану. Та стояла поряд, чула все.
– Ну що, переконався? – спитала вона.
Чоловік кивнув головою. Гірко було визнавати, але факт очевидний. Щойно почули про порожні руки, одразу плани змінилися.
– Ну, дає, – видихнув він. – Рідний брат, між іншим.
– Так, практичні люди. Навіщо їм гості, які нічого не привезуть? Самим нема чого їсти.
Дмитро сів на диван. Згадав минулий рік. Як вони їхали, везли сумки. Як Олексій зустрічав, обіймав. Як Ірина ахала над тортом. Як діти раділи подарункам.
А потім стіл. Курка, картопля, олів’є. І їхні делікатеси, що миттєво зникли. Причому господарі їли з таким апетитом, начебто давно нічого подібного не бачили.
– Виходить, нас цінували не за компанію, – сказав він уголос. – А за сумки з їжею.
– Схоже на те, – Світлана сіла поряд. – Прикро, звичайно. Але тепер хоч знаємо.
Увечері зателефонував Олексій:
– Дімо, щодо свята. Ми з Ірою вирішили, що цього року до її батьків таки поїдемо. Вони ображаються, що ми завжди без них зустрічаємо. Тож вибач. Іншим разом побачимося.
– Зрозуміло, – Дмитро відповів холодно. – Гаразд. Гарних свят.
– І вам. Ну, зателефонуємо.
Слухавку поклали обидва з полегшенням. Дмитро зрозумів, що брат бреше. Жодні батьки Іри на них не чекають. Просто не хочуть приймати гостей без гостинців.
Світлана сказала:
– Зустрінемо вдома. Накриємо стіл для себе. Нормальний, смачний. Навіщо нам їхати до тих, коли нам раді лише з повними сумками?
Чоловік погодився. Образа пройшла, залишилася гіркота. Але й розуміння. Якщо брат так ставиться, значить близькості між ними немає. Є лише зиск.
За тиждень до свята Світлана почала готуватися. Склала меню, закупила продукти. Дмитро допомагав. Вони вибирали все, що любили самі. Не для когось, а для себе.
Дружина запікала індичку. Зробила салати, нарізки. Купила гарний торт, фрукти. Накрила стіл так, як хотілося їй самій.
– Оце так, – Дмитро оцінив результат. – Ми для себе так не робимо.
– А дарма, – Світлана поправила серветки. – Завжди заощаджували, везли все до родичів. А самі задовольнялися простим.
Чоловік замислився. А й справді. Вони звикли жити скромно вдома, а на гостей витрачатися. Везти найкраще. А собі лишати залишки.
Тридцять першого числа вони сіли за стіл удвох. Увімкнули телевізор, відкоркували напої. Поїли спокійно, не поспішаючи.
– Знаєш, – сказала Світлана. – Мені подобається. Нікуди не треба їхати, нічого не треба тягнути. Нікого не треба розважати.
– Мені також, – зізнався Дмитро. – Хоч і сумно. Брат таки.
– Значить, не такий уже й брат, якщо через їжу спілкуватися готовий.
Вони доїли, прибрали зі столу. Лягли спати без метушні та поспіху.
Вранці першого січня зателефонував Олексій:
– Зі святом, брате. Як зустріли?
– Нормально. Вдома. А ви?
– Та теж добре. У батьків Іри були. Стіл багатий, всього було вдосталь.
Дмитро хмикнув. Отже, знайшли інших спонсорів.
– Радий за вас.
– Ну, може, наступного року разом тоді зустрінемо, якщо зараз не вийшло, – голос Олексія звучав невпевнено.
– Подивимося, – відповів Дмитро. – Як складеться.
Розмова закінчилася швидко. Брат відчув холодок, але знаку не подав.
Світлана запитала:
– Знову кличе?
– Угу. Наступного року.
– І що відповів?
– Подивимося.
Дружина кивнула. Вони обидва розуміли, що ніколи більше до них не поїдуть. Не хотіли бути меценатами для родичів.
Не хотіли більше їм везти сумки з делікатесами. Якщо брат цінує лише матеріальне, нехай шукає інших благодійників.
За тиждень Дмитро зустрів друга. Той розповів, що теж їздив до рідних на свята.
– Везли купу всього. Приїхали, а в них взагалі нічого. Навіть чай купити не спромоглися. Кажуть, забули. Добре, що ми з собою привезли.
– І як, поїдеш ще? – спитав Дмитро.
– Та ну їх. Наступного разу відмовлюся. Набридло бути продуктовим магазином на колесах.
Дмитро посміхнувся. Значить, не в них самих така історія.
Вдома він все розповів дружині. Та знизала плечима:
– Люди звикли користуватися. Особливо родичами. Думають, якщо рідня, то повинні допомагати!
– Допомагати – це одне. А ось так використати – інше.
Світлана погодилася. Вони більше не обговорювали цієї теми. Рішення було ухвалено. Більше жодних поїздок до Олексія з повними сумками.
Якщо брат захоче спілкування, то нехай приїжджає сам. Без розрахунку на гостинці.
Минув місяць. Олексій більше не дзвонив. Дмитро теж. Брати віддалилися один від одного. Образа залишилася з обох боків.
Світлана сказала якось:
– Жаль, звичайно. Сім’я таки.
– Яка сім’я, якщо стосунки побудовані на зиску? – Дмитро похитав головою. – Це не сім’я. Це – бізнес.
Дружина погодилася. Вони більше не переживали. Жили своїм життям, планували свої свята. Без огляду на родичів, які чекають від них лише на матеріальну допомогу.
І наступного Нового року вони знову накрили стіл для себе. Красивий, смачний, з улюбленими стравами. Їли спокійно, насолоджувалися.
Олексій того року навіть не подзвонив. Мабуть, зрозумів, що безплатне джерело делікатесів вичерпалося.
А Дмитро із дружиною зрозуміли. Іноді традиції – це просто привід. А справжнє свято там, де на тебе чекають не заради вигоди, а заради спілкування.
Можливо хтось впізнав і своїх родичів? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити цікаві публікації!
