— Ань, може, досить уже чекати принца? — з усмішкою сказала Олена, коли вони зустрілися після роботи в улюбленому кафе. — Принців же мало, всіх давно розібрали.
— Хто тобі сказав, що я чекаю принца? Не потрібен мені принц, — відмахнулася Анна і поправила окуляри. До речі, зір у неї був відмінний, а окуляри були потрібні лише для ділового вигляду. — Я чекаю людину, з якою можна буде говорити про все: про роботу, про книги, про те, як правильно зварити каву…
— І щоб ще вмів готувати? І прибирати? — перебила Олена, закочуючи очі.
— Ну, це було б плюсом, — усміхнулася Анна.
У цей момент офіціант приніс їхнє замовлення: лате для Анни та капучино для Олени. Але замість того, щоб просто насолоджуватися напоєм, Анна почала розглядати чашку з таким захопленням, ніби це був новий архітектурний об’єкт.
— Знаєш, що мені не подобається? Оця ручка! — вимовила вона, вказуючи на ручку чашки. — Чому вони роблять ці ручки такими маленькими? Не у всіх жінок і чоловіків мініатюрні пальці. Це ж абсолютно незручно!
Олена подивилася на неї з подивом.
— Ти серйозно? Ми тут обговорюємо твоє особисте життя, а ти критикуєш дизайн чашки?
— Це не просто чашка, це приклад поганого дизайну! — обурилася Анна. — Якби я проєктувала посуд, я б зробила ручки ширшими, щоб усім було зручно. А ще згадай, тиждень тому тут були інші чашки. Це означає, що хтось, швидше за все маркетолог компанії, вирішив змінити концепцію посуду. Посуд відверто невдалий. А це означає, що наше улюблене кафе втратить частину клієнтів, — додала вона.
Олена розсміялася.
— Досить, досить! Ти не на роботі. Ти відпочиваєш! До речі, а в мене новина… — Олена кинула на Аню загадковий погляд. — Я чекаю на дитину!
— Ура! Нарешті, — зраділа Аня. Якщо хто й знав, як довго Олена з чоловіком працювали над цим, то саме вона.
Після зустрічі з Оленою Аня їхала додому й думала про своє життя.
Насправді вона завжди вважала себе людиною з чітким планом. Її життя було схоже на ідеально спроєктоване креслення: все розкладено по поличках, кожна лінія проведена під лінійку, жодних зайвих деталей. До двадцяти шести років вона досягла всього, про що мріяла у професійному плані: працювала провідним архітектором в одній із найбільших будівельних компаній міста. Її проєкти брали участь у міжнародних конкурсах, а колеги за очі називали її «людина-компас» за бездоганне відчуття напряму.
Але був один нюанс: особисте життя Анни більше нагадувало старий ескіз, весь у виправленнях і стертий до дірок гумкою. Вона мріяла про сімейне щастя, але доля, здається, забула доставити їй потрібного чоловіка.
…
Наступного ранку Анна прокинулася з твердим наміром взяти своє особисте життя під контроль.
Вона знала, що на роботі ніхто її не приваблює.
Просити подруг познайомити зі знайомими їхніх чоловіків — їй теж не хотілося.
Саме тому вона завантажила відразу три додатки для знайомств, хоча раніше вважала їх «не своїм форматом». Перше ж побачення, яке вона призначила через один із цих сервісів, закінчилося кумедно. Хлопець, який представився «підприємцем», виявився власником невеличкої майстерні з ремонту телефонів. І, звісно ж, говорив тільки про телефони. Так Аня дізналася, як замінити екран на смартфоні.
«Нудота,» — думала вона, борючись із величезним бажанням позіхнути.
— Давай завтра ще зустрінемося, — запропонував хлопець.
— Завтра я не можу, — відповіла Аня. — Давай краще спишемось і підберемо день, — додала вона.
А потім вони розійшлися по домівках, і Аня знала: більше з ним вона не зустрінеться.
Анна зрозуміла, що, можливо, пошук своєї другої половинки буде трохи складнішим, ніж вона думала. Але здаватися вона не збиралася. Адже якщо вона змогла спроєктувати цілий бізнес-центр, то знайти чоловіка своєї мрії — це лише питання часу.
…
Того ж вечора, гуляючи зі своїм собакою, на ім’я Бруно, вона думала про роботу і про те, що даремно сьогодні ходила на побачення. Адже завтра у неї важлива зустріч, і треба до неї підготуватися.
— Бруно, не сьогодні. Вибач, що затрималася, — сказала Аня, коли Бруно, великий добродушний лабрадор, потягнув її у бік парку, де зазвичай грали інші собаки.
— У мене завтра важливий день, — Анна спробувала прийняти строгий вигляд.
Але Бруно, здається, вирішив, що важливий день — це привід для веселощів. Він раптом рвонув уперед, і Анна ледь не впала, намагаючись устояти на ногах.
— Та що ж це таке! — обурилася вона, а Бруно радісно стрибав навколо неї, ніби кажучи: «Не переймайся, все буде чудово!»
— Гаразд, — здалася Аня. — Пішли в парк.
…
Ранок почався з того, що Анна ледь не запізнилася на роботу. Бруно, немов вирішивши випробувати її терпіння, сховав її улюблені туфлі під диваном. Коли вона нарешті знайшла їх і вискочила з дому, то зрозуміла, що забула флешку з презентацією.
— Ну все, це знак, що сьогоднішня зустріч пройде катастрофічно, — пробурмотіла вона собі під ніс, повертаючись додому.
Але всупереч її побоюванням день почався доволі вдало. На роботі її зустріла колега Світлана, яка вже знала про Дмитра, з яким мала зустрітися Аня, усе — від його уподобань у каві до списку завершених проєктів.
— О, як я тобі заздрю, — сказала вона. — Він такий чоловік!
— Який «такий»? — усміхнулася Анна.
— Високий, красивий, неодружений, любить гірські лижі. Кар’єра йде вгору. Одним словом, зверни на нього увагу, — підморгнула Світлана. — Я б такого точно не проґавила.
— Якщо він такий хороший, то в нього точно є дівчина, — сказала Аня й раптом подумала, що треба було раніше думати про заміжжя, ще в університеті. Але, як то кажуть, маємо те, що маємо… — Та й взагалі, це просто ділова зустріч.
Тим часом у конференц-залі зібралися всі учасники зустрічі. Анна зайняла місце за столом, поклавши перед собою ноутбук і ретельно підготовлені матеріали. Вона намагалася зосередитися на майбутній презентації, але виходило не дуже.
«Чи сподобається її проєкт Дмитру? Чи прийме він його? Його попередник точно б прийняв, а він…?» — такі думки крутилися в її голові.
А потім двері відчинилися, і до зали увійшов він: високий, упевнений у собі, з легкою усмішкою на обличчі. І Аня зрозуміла, що це і є Дмитро. Його зовнішність одразу привернула її увагу: акуратна стрижка, стильний костюм, дорогий годинник на зап’ясті. Але найбільше Анну вразили його очі — яскраві, уважні, ніби бачать тебе наскрізь.
— Доброго ранку, — промовив він, окидаючи присутніх поглядом. — Мене звати Дмитро, і я радий, що ми розпочинаємо цей проєкт разом.
Коли він заговорив, Анна відчула, як її серце забилося швидше. Голос у нього був глибокий, упевнений, але водночас дружній.
Зустріч почалася з коротких представлень. Коли черга дійшла до Анни, вона встала, трохи хвилюючись.
— Я Анна, провідний архітектор проєкту, — сказала вона, намагаючись говорити рівно. — І сьогодні я представлю вам концепцію нового житлового комплексу.
Вона розпочала презентацію, демонструючи слайди й пояснюючи ключові моменти проєкту. На своє здивування, вона помітила, що Дмитро уважно слідкує за її виступом, ставить доречні запитання й навіть робить нотатки.
— А що щодо паркових зон? — запитав він, коли вона закінчила розповідати про планування квартир. — Важливо, щоб мешканці могли проводити час на свіжому повітрі.
Анна посміхнулася.
— У мене є ідея створити кілька зелених зон із дитячими майданчиками та лавочками.
Дмитро кивнув, явно схвалюючи.
— Звучить чудово.
Презентація завершилася, всі почали розходитися. Анна почала збирати свої матеріали, і тут до неї підійшов Дмитро.
— Чудова робота, — сказав він із посмішкою. — Я рідко зустрічаю людей, які так детально продумують кожен аспект проєкту.
— Дякую, — відповіла Анна, відчуваючи, як її щоки трохи почервоніли. — Я стараюся.
— Знаєте, — продовжив він, — мені здається, ми могли б ще обговорити проєкт. Можливо, за чашкою кави?
— Чому б і ні? Я не проти, — Анна кивнула.
— Вам підходить завтра?
— Цілком.
…
Зустріч за чашкою кави пройшла краще, ніж Анна могла собі уявити. Вони зустрілися в маленькому затишному кафе неподалік від її офісу. Дмитро виявився не лише впевненим і харизматичним, а й напрочуд простим у спілкуванні. Він легко підтримував розмову, розповідаючи кумедні історії зі своєї роботи, а також цікавився її думкою щодо різних тем — від архітектури до кіно.
— Знаєш, я завжди захоплювався людьми, які можуть створювати щось із нічого, — сказав він, коли офіціант приніс їхнє замовлення. — Твої проєкти — це щось неймовірне!
Анна трохи зніяковіла.
— Ну, це просто моя робота…
— Просто робота? — перебив він із посмішкою. — Якби всі так ставилися до своєї роботи, світ був би зовсім іншим.
Вони проговорили майже дві години, обговорюючи все: від улюблених серіалів до планів на майбутнє. Анна почувалася так, ніби потрапила в якийсь ідеальний момент, який хотілося розтягнути якнайдовше.
Але все хороше колись закінчується. Діма поглянув на годинник, і Анна зрозуміла, що їхня зустріч добігла кінця.
— Дякую за каву, — сказала вона, виходячи з кафе.
— Це я маю дякувати тобі, — відповів Дмитро. — Рідко зустрічаю людей, з якими так легко спілкуватися.
…
Минув час. Якщо Анна й думала, що Дмитро покличе її кудись іще, цього не сталося. Ні через день, ні через тиждень… Вони продовжували спілкуватися, але тільки з робочих питань. І це засмучувало Анну, бо вона закохалася в нього. І тепер не знала, що робити далі. Здавалося б, треба організувати ще одну зустріч, але яку?
«От я дурненька… Думала, що та наша зустріч у кафе щось означає… А насправді — ні. Нічого вона не означала. Діма просто хотів побудувати між нами добрі приятельські стосунки…», — зітхала Анна.
Але коли через кілька днів він написав їй у месенджері:
«Привіт! Як щодо того, щоб обговорити новий проєкт за вечерею? Є одне місце, яке тобі точно сподобається.»,
Анна ледь не впустила телефон від радості й швидко відповіла:
«Звучить спокусливо. Коли?»
З цього моменту їхні зустрічі стали регулярними. Вони обговорювали різні проєкти, якими Анна не займалася, але могла висловити свою експертну думку, ділилися історіями з життя, сміялися з випадкових збігів. Анна відчувала, що між ними є якась особлива ниточка, але далі за приятельські стосунки ці зустрічі не заходили.
…
— Ну як там твій Діма? — запитала Олена, коли Анна приїхала до неї в гості.
— Ніяк, — похитала головою Аня. — Я йому вже багато разів пропонувала випити по чашечці чаю… Ну, коли він проводжав мене додому. А він завжди відмовляється, — вона посміхнулася, але посмішка була сумною.
— Мабуть, йому від тебе потрібна просто інформація. І все, — сказала Олена. — Він уважно слухає, що ти говориш, а потім використовує це у своїй роботі. Ань, давай ти звернеш увагу на когось іншого.
— Ні! — Аня навіть грюкнула кулаком по столу. — Я відчуваю, що він — моя людина.
— Гаразд, — Олена усміхнулася. — Тоді дивись.
Олена простягнула Ані телефон. Аня побачила, що вона знаходиться в соцмережі на сторінці Діми. Вона побачила фотографії: він і незнайома дівчина на тлі заходу сонця, і підпис: «Іноді найкращі ідеї народжуються поза офісом.»
Вона перегорнула до наступного фото. І знову він і ця дівчина — така яскрава, стильна! Наче зійшла зі сторінки журналу.
Аннине серце стиснулося так сильно, що стало важко дихати. Вона розуміла, що не має права ображатися — Дмитро ніколи не давав їй приводу вважати їхні стосунки чимось більшим за дружбу. Але це не робило біль менш гострим.
— Вибач, Ань, — промовила Олена. — Але мені здалося, що ти маєш це знати.
— Треба ж, — сказала Аня. — А мені й на думку не спало подивитися його соцмережі.
Потім Аня струснула головою.
— Ну й гаразд! Думаю, мені час поїхати на море. Або в гори. Кудись. Поїдеш зі мною? — Аня благально подивилася на подругу.
— Ти забула, що я вагітна? — запитала Олена. — Цього разу не зможу.
Аня зітхнула.
— Нічого. Я й сама впораюся.
…
Аня справді взяла відпустку. Але так нікуди й не поїхала. А як їхати, якщо самій їхати зовсім не хотілося? Перші кілька днів вона просто валялася на дивані перед телевізором, час від часу переглядаючи сторінку Діми в соцмережах і спостерігаючи нові фотографії, де він був з тією красунею.
А потім Аня вирішила, що якщо вона сама не організує собі таке життя, яке хоче, то їй його ніхто не організує. Вона почала з малого: записалася на йогу, яку давно відкладала, і знову почала займатися живописом — своїм старим захопленням. Замість того щоб постійно думати про Дмитра, вона стала більше часу проводити з друзями та Бруно.
Одного разу Олена покликала її на вечірку, організовану одним із її знайомих.
— Ань, тобі треба вийти в люди, — переконувала вона. — Там буде багато цікавих людей.
— Ага, — буркнула Аня. — А ще там буде якийсь друг твого чоловіка, який одинокий, і з яким ти мрієш мене познайомити.
Олена засміялася.
— Поняття не маю, хто там буде, але допускаю, що там будуть чоловіки й, можливо, частина з них буде вільною.
— Я не впевнена, що це гарна ідея, — промовила Анна.
— Саме тому ти маєш піти, — заперечила Олена.
— Гаразд, погоджуюся, — Аня махнула рукою.
…
Вечірка була в розпалі, коли Аня нарешті дійшла до неї. Вона швидко привіталася з Оленою й одразу ж сіла в найвіддаленіший куток.
— Привіт! — виявилося, що там уже сидів якийсь хлопець.
— Ой! Я не думала… не побачила…, — забурмотіла Аня.
— Що, не любиш такі тусовки? — запитав він.
— Не люблю, — зізналася Аня.
— Я теж, — сказав він. — Олексій.
— Анна.
А потім вони заговорилися і навіть не помітили, як вечірка закінчилася.
— Ти так красиво розповідаєш про свою роботу, — сказав Олексій, коли проводжав Аню. — Наче кожен проєкт — це історія.
Анна усміхнулася.
— Дякую. Це справді так.
Олексій був милим, уважним, і Ані явно сподобався.
— Може, підемо на виставку? — запитав він перед тим, як попрощатися.
— Давай, — відповіла Аня, дивуючись сама собі.
Звичайно, її серце все ще боліло через Дмитра, і вона не збиралася будувати стосунки з Олексієм, але ж це не привід відмовлятися від відвідування виставки.
…
А потім відпустка в Ані закінчилася, і вона повернулася на роботу. І першим, хто їй написав, був Дмитро.
«Кажуть, що ти вже вийшла на роботу? Як щодо кави?»
Анна похитала головою.
«Вибач, найближчим часом я буду входити в курс справ на роботі.»
«Зрозумів. Як тільки будеш вільна — дай знати.»
Аня зітхнула: навіщо він це робить, якщо у нього є прекрасна дівчина?
…
І все ж Аня не встояла й зустрілася з Дімою. Вони знову жартували, сміялися, і їй знову здавалося, що вони створені одне для одного… А потім у неї задзвонив телефон. Це був Олексій, з яким вона збиралася на виставку.
— Діма, мені пора. Мене вже чекають, — сказала вона.
Насправді вона думала, що Олексій почекає її біля кафе, але він зайшов усередину, знайшов її очима і помахав рукою.
— Це твій хлопець? — запитав Діма.
— Поки що ні, але все може бути, — ухильно відповіла Аня. — Бувай, — усміхнулася вона Дімі й попрямувала до Олексія.
…
— Олено, ти не повіриш, хто мені дзвонив, — сказала Аня подрузі.
— І хто ж? Діма? Та він тобі й так зараз часто дзвонить поза роботою, а ти йому не відповідаєш. Ти сама це казала, — Олена позіхнула. — Слухай, так спати хочеться — жах!
— Мені дзвонила його дівчина і попросила про зустріч. Олено, підеш зі мною? Будь ласка, — попросила Аня.
— Дімина дівчина? Та, що на фотографіях? Ого! — Олена оживилася.
— Так ти підеш зі мною? — запитала Аня.
— Не знаю, — Олена знизала плечима. — А ти впевнена, що я тобі потрібна? Можливо, у вас буде особиста розмова.
— Ти права, — зітхнула Аня. — Прийдеться йти самій.
…
Аня ще здалеку побачила дівчину Дмитра і попрямувала до неї.
— Добрий день, — сказала вона й сіла навпроти.
— Привіт! — дівчина усміхнулася. — Зблизька вона виглядала ще краще, ніж на фотографіях. — Я Оля, колега Діми. І тільки колега. Я заміжня і дуже люблю свого чоловіка.
— Нічого не розумію, — здивовано сказала Аня. — А чому на сторінці Діми завжди ваші спільні фото з романтичними підписами?
— Розумієте, Анно, — задумливо глянула на неї Оля. — У Діми були дуже складні стосунки з дівчиною і важке розставання. А навколо нього завжди крутяться дівчата. Тому він попросив мене зіграти роль його пари. Ось і все…
Оля трохи помовчала і додала:
— А ви йому одразу сподобалися. Але він боявся, і досі боїться повторення тієї історії… Саме тому підтримував із вами тільки дружні стосунки. А потім побачив вас із хлопцем і взагалі запанікував, — Оля знизала плечима. — Але я вважаю: якщо людина тобі подобається, вона має про це знати.
Оля подивилася на вхід до кафе.
— А ось і він. Не знаю… скаже він вам щось чи ні, але я зробила все, що могла.
У цей момент до них підійшов Діма і здивовано подивився на Аню, а Оля посадила його поряд і просто пішла.
…
— То ви тепер пара? — недовірливо запитала Олена.
— Виходить, що так, — кивнула Аня.
— Класно. А як же Олексій? — знову запитала Олена.
— Та ми з ним друзі. Ми збиралися сходити в кіно, але я йому зателефонувала і сказала, що не можу. І що підемо іншим разом. Але, чесно кажучи, більше дзвонити не збираюся, — сказала Аня.
— Знаєш, Ань, я за тебе рада, — усміхнулася Олена.
Подруги трохи побалакали й Аня пішла додому, а Олена одразу набрала Олексія:
— Льошо, привіт! Слухай, наш план спрацював, — Олена розпливлася в усмішці. — Ага. Діма заметушився і поки що в них усе добре. Тож ти їй поки не дзвони. Поспостерігаємо, як буде далі.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
