Якби я не розлила воду на свій паспорт та мене не висадили на кордоні, я б не зустріла свого майбутнього чоловіка з яким ми вже 8 років

Їхала до родичів на поїзді. Вирішила взяти квиток на плацкартне містечко, щоб не так страшно було їхати. А то, хіба мало що. Багато всяких нехороших людей зустрічається. До кордону доїхала успішно. На кордоні висадили, тому що щось з паспортом там було не так. Залила водою, шрифт розмазався на прізвищі.

Вирішили, що документ – підробила. Сперечатися марно звичайно. Тому не стала витрачати на суперечки часу. Йти мені було нікуди, але прикро було. Тому що почала, по-справжньому, себе ненавидіти. Що ж. З моєї-то халатністю. Сама винна в усьому!

Ось і йшла пішки, довго-довго, вздовж дороги залізної дороги. Йшла, а куди – не знала. Головне, що йшла, втома мене збивала з ніг. І я думала, що зіб’є. Але я пройшла ще кроків п’ятдесят, і почула гітару.

Тепер я йшла вже на поклик гітари. Добре, що слух у мене хороший. Дійшла-таки! Гітарист виявився не так вже й далеко. Ще стільки ж пройти довелося. Гітару я обожнюю, так що втоми я вже не відчувала.

Хлопчина (з гітарою) сидів на великому камінчику, недалеко від залізниці. Я поруч присіла. Він зробив вигляд, що мене не помітив взагалі.

Я йому підіграла, і просто насолоджувалася музикою, що летить з гітарних струн. Грав він відмінно, але дуже мене здивувало те, що він нічого не співав.

Я звикла до того, що, якщо грають на інструменті такому музичному, то і співають ще щось романтичне.

Коли незнайомець перестав дивовижно грати – він подивився на мене, посміхнувся, і запитав, звідки я тут з’явилася. Звернув увагу на важкі сумочки, які я ледве – ледве дотягла до «випадкового» каменю.

Потім він сказав, що грав, щоб я прийшла. Він зазивав мене гітарою, ніби знав, що прийду саме я. У всякому разі він грав і думав про кохану.

Потім відклав гітару в сторонку, навалив сумки мої на спину, взяв мене на руки, і поніс. Куди – я з’ясувала лише потім.

Він відніс мене в свій дачний будиночок, який був неподалік. А гітару він залишив на камені. Сказав, що йому вона більше не потрібна. З цим чудовим чоловіком я вже майже вісім років.

Ми до сих пір згадуємо наше незвичайне знайомство. Ще більше я згадую ту гітару, залишену на камені, яка перетворила нашу історію кохання до чарівної, як казочка.