Якось у селі ми грали ще малечею і збігли на кладовище, наші ігри мабуть витратили здоровий глузд, незнайомий чоловік, який йшов повз присоромив нас і сказав, що за таке Боже накаже. Через багато років так і сталося

У дитинстві я чимало доставила клопоту своїм рідним. Розум був допитливим, серце – безстрашним, а характер я мала веселий і задерикуватий. З цієї самої причини дружила я більше з хлопцями, такими ж телепнями, як і я.

Того літа виповнилося мені 9 років, і відпочивала я зі своєю сім’єю у бабусі. Моя мама часто хворіла Працювала на найважчих роботах і тягнула на собі двох дітей. Але грошей все одно не вистачало, так що носилася я по селу босоногим дівчиськом, в трусах і майці.

Улюбленим місцем для наших ігор була галявина, яка розташовувалася якраз за місцевим кладовищем.

Кладовища ми, дітлахи, не боялися і навіть не звертали на нього уваги: ​​ховали там рідко, через міцного здоров’я місцевого населення. В ту пору паленої горілки ще не виробляли. Рідкісні могилки були розкидані на пагорбі, причому місцевою особливістю було те, що родичів ховали в одній і тій же могилі.

Наша галявина для ігор перебувала, як я вже сказала, за кладовищем і трохи нижче його: навесні там паслися колгоспні корівки, а влітку ми, дітвора, носилися там як очманілі.

Забави. Всі ноги і руки в саднах, в грязі, але щастя стільки.

І ось одного разу знаходимо ми людський череп – мабуть, когось ховали, стару могилку розрили, а череп то з пагорба до нас на галявину і скотився.

Зібралися ми навколо нього, розглядаємо, палицею в очниці тикаємо. Вразив колір черепа: приємно-коричневий, як шоколад, та й зуби цілі були.

Тут хтось із нас взяв і пнув його ногою, а череп так добре покотився, як м’ячик (прости, Боже).

І почалося: писк, вереск, кожному хочеться посильніше штовхнути. Невідомо, чим би це все закінчилося, так на щастя проходив поруч чоловік, побачив, чим ми займаємося, підбіг, відняв черепушку у нас і відніс її назад на кладовище.

А нас присоромив і сказав, що гріх це великий – мертвими кістками грати, Бог покарає.
Не знаю, як склалося у інших хлопців (більше в село, миле моєму серцю, ми ніколи не їздили: бабусі не стало, і будинок продали), та тільки з того часу на моїх ногах великі пальці деформувалися (саме ними я і штовхали той черепок) , вони стали рости не в довжину, а в ширину (нагадують кульки), а колір нігтів – приємно-коричневий, як шоколад.

You cannot copy content of this page