Якщо коротко і чесно, я тоді не займалася вихованням сина

Заміж я вийшла рано, коли дізналася, що вагітна. Я спробувала позбавитися дитини бабусиними засобами, але не вийшло. На роботі сказати побоялася, бо минув лише тиждень, як я влаштувався і дуже соромилася, щоб з кимось поговорити на цю тему.

Раніше не прийнято було якось відкрито говорити, тим більше про таке. Після всіх невдач довелося одружитися з батьком дитини. Але це ще не всі мої проблеми, чим далі, тим гірше ставало.

Він мав погані звички, йшов, тижнями додому не приходив, а коли приходив, то влаштовував жахливі скандали. Вагітну змушував важкі сумки носити, але, Слава Богу, дитина народилася здоровою.

Синові було 1,5 роки, коли чоловік несподівано дістав із сейфа рушницю і став нас нею лякати, як зайців на полюванні. Я заявила в поліцію і його відправили до відділку.

Саджати у в’язницю чомусь не стали, пожаліли, мовляв у нього таки є сім’я. Через тиждень він почав слізно проситися назад до нас, казав: “Не можу без вас, забери мене, будь ласка, я змінюся, обіцяю”, і я його забрала на свою голову. Через пів року він розбився на мотоциклі, був у комі 2 дні та потім його не стало, якраз у мій день народження, синові тоді було лише 2 роки, він навіть не пам’ятає його.

Коли я трохи відійшла від горя, почалося моє справжнє життя, сина повезла до бабусі. А сама почала нове життя: побачення, походи у кафе, нова робота, новий стиль. Завела друзів, які стали мені рідними. Тому якщо коротко і чесно, я тоді не займалася вихованням сина. Закохалася, вийшла заміж, його усиновили, а виховання вже було втрачено, кохання мій син не бачив, проте сам він ріс добрим хлопчиком, ладен був усім допомогти.

Зараз синові 29 років, я так перед ним винна за все: і що хотіла позбутися його, і що залишила його у бабусі. А зараз я не уявляю життя без нього. Він такий добрий, чуйний і люблячий син. Навіть соромно, він, не дивлячись ні на що, любить мене і не тримає зла.