– Все, люба, пізно ти схаменулася, тепер тільки чекати терміна, – підбив підсумок лікар, – інакше без дітей можеш залишитися.
Лєра вийшла з кабінету, сіла на канапу, щоб отямитися. Хотілося плакати від образи… вона підвела голову і побачила, як за вікном осінній вітер безжально гойдає гілки з останнім листям.
Їй здалося, що вона сама зараз, як та гілка за вікном – зовсім безпорадна, і що ця дитина тепер недоречна. Адже ще три місяці тому вона так хотіла її… Як швидко все змінилося.
Вона вийшла з консультації, випередила щасливу пару: чоловік обіймав свою дружину, обидва посміхалися. Від цієї картини стало ще болючіше. Лєра побрела на зупинку.
Діставшись, нарешті, до будинку, зачинилася у своїй кімнаті й не виходила майже годину. Мати вмовляла щось поїсти, але дочка не сказала жодного слова. Галина Петрівна пішла на кухню і сіла там, замислившись. У квартирі відчувалося тяжке мовчання.
Незабаром вийшла Лєра, сіла за стіл навпроти матері, і так само мовчки сиділи ще якийсь час.
– Якщо буде на нього схожа – відмовлюся … дам життя і відмовлюся, – безбарвним голосом сказала Лєра.
Галина Петрівна одразу стрепенулась, слова доньки привели її до тями:
– Цього ще не вистачало! Валеріє, ти взагалі думай, що кажеш! – Галина Петрівна, коли хотіла поговорити з дочкою серйозно, називала її повним ім’ям.
– Здорова, роботяща дівка відмовиться від своєї дитини … та з чого це? Що рідня скаже? Колеги твої що скажуть? Як ти взагалі житимеш? Люди що скажуть? Та й не винна дитина, що батько в неї негідник.
– Плювати на людей, хто мене пожаліє? – скрикнула Лєра. У цей момент вона, справді, була схожа на загнаного в кут звірка. У великих карих очах переляк, губи тремтять, плечі опущені.
– Я тебе пожалію і допоможу, – відповіла Галина Петрівна. – І я не дозволю кинути власного онука чи онуку…
– Ти сама надголодь живеш, зарплату не дають, яка допомога може бути?
– Виживемо, – наполягала мати. – У лихоліття люди виживали, а зараз мирний час – вісімдесят дев’ятий рік.
Лєра важко зітхнула. Їй уже зараз було страшно, а попереду взагалі невідомо, що чекає. Вона ще не знала, що дев’яності роки покажуть свій злий вищир. Але сьогодні вона знала лише одне: Вадим її покинув.
Вони одружилися пів року тому, і півтора року перед тим зустрічалися. Нічого не віщувало лиха молодій, гарній парі.
Лєра по хвилинах пам’ятає той день, коли Вадим прийшов додому зовсім іншою людиною. Він намагався бути поступливим, таким, як завжди.
Не можливо було не помітити його відстороненість, задумливість та його погляд – погляд чоловіка, який розлюбив Лєру.
Він уже знав, що вона при надії, це найбільше й мучило його, інакше відразу пішов би. Місяць Лєра допитувалася, що могло статися, і тільки коли Вадим таки пішов, дізналася про причину.
Лєра билася в істериці, коли прийшла мати Вадима, і теж плакала, не чекаючи такої каверзи від сина.
А історія ця тягнулася ще зі шкільної пори. Коли Вадим перейшов у випускний клас, то поїхав від школи на туристичний зліт.
Там були підлітки із різних куточків країни: ходили у походи, жили у наметах. Там він і познайомився з Вікою, закохався одразу.
Два тижні не відходив від неї. Коли роз’їхалися, то обмінялися адресами. Але Вадим, переїжджаючи на нову квартиру, загубив її адресу. Від неї теж не було листів.
Згодом він упокорився і намагався забути дівчину. Але потім почав розуміти, що це його єдине кохання. Через три роки він познайомився з Лєрою, йому здалося, що Віка залишилася в минулому, і за два роки зіграли весілля, та стали чекати на малюка.
Віка з’явилася зненацька. Вона теж не зберегла адресу, але знаючи, в якому місті живе Вадим, дала оголошення до місцевої газети. І Вадиму потрапило на очі це оголошення. Він запросив Віку у своє місто, знявши для неї номер у готелі.
Спершу йому захотілося зустрітися з дівчиною, яку він стільки років не міг забути. Але зустріч одразу ж зблизила їх. Рішення далося йому важко, але він прийняв його: залишити дружину Лєру, яка чекала на малюка, і поїхати разом із Вікою.
На роботі Лєру всі підтримували. Нова дівчина, яка щойно влаштувалася, з сумом помітила:
– Дитина – це щастя, а в нас ось із чоловіком п’ять років не виходить.
– Ось саме – з чоловіком, – невдоволено зауважила Лєра. – Не було в неї тепер радості від очікування первістка, весь час мучила образа, що її просто покинули.
Вдома Галина Петрівна намагалася догодити Лєрі, щоб заглушити її тугу та розчарування. А одного разу прийшла свекруха. Зайшла та розплакалася. Вона щиро хотіла, щоб син Вадим та Лєра були разом.
Віку – нову дружину сина – вона не жалувала. Хоча б тому, що забрала Вадима за тисячу кілометрів. Звичайно, це вона так вважала, а насправді Вадим сам поїхав, таким було його бажання.
Від утіх двох майбутніх бабусь її дитини, Лєрі було і тяжко, і водночас легше. Але найбільше її лякало, як вона зустріне малюка.
А що як у нього будуть очі, ніс, губи, як у Вадима… і що тоді? Все життя дивитися на свою дитину та згадувати зраду чоловіка?! Ось це її й лякало.
Коли Лєра виписувалася з лікарні, то не очікувала, що її зустрічатиме стільки людей. Була її мама Галина Петрівна, та колишня свекруха Віра Сергіївна, прийшла близька подруга з чоловіком, старша сестра з племінницею та весь її невеликий колектив.
Сина хотіли потримати на руках усі. І всі бажали мамі та малюку здоров’я. Коли вже вдома розгорнули хлопчика, то колишня свекруха взяла його на руки, дивилася на онука, посміхалася й плакала, потім прошепотіла:
– Викапаний Вадим.
Думала, що Лєра не почує, а вона почула. Підійшла, взяла сина на руки й сказала:
– І зовсім не Вадим, а Іванко – таке в тебе ім’я буде.
Свекруха і мати з полегшенням зітхнули: отже, все добре.
Минуло двадцять років. У 2010 році Ваня навчався на третьому курсі інституту. Вдома в нього підростали дві молодші сестрички, яких він любив усією душею. Коли були зовсім крихітні, допомагав мамі, був справжньою нянькою.
Валерія вийшла заміж за п’ять років, після появи Вані: чоловік став добрим вітчимом її синові, майже рідним, і став батьком ще й двох доньок.
Дочок Лєра любила, а ось у своєму синочку Вані душі не чула. І той момент, коли з гарячого пообіцяла залишити новонародженого у лікарні, якщо на колишнього чоловіка буде схожий, навіть згадувати боїться. Про це страшно думати.
Вадим з Вікою, до якої в нього було шалене кохання, розлучився через п’ять років. Віка із донькою поїхала за кордон. Вадим одружився вдруге, начебто живе непогано, іноді бачиться із сином Ванею.
Валерія не перешкоджає, але до колишнього чоловіка ставиться абсолютно байдуже, нічого до нього не відчуваючи. Лише біологічний батько її улюбленого сина Іванка…
Дякую, шановні читачі за ваші вподобайки та коментарі! Читайте з задоволенням.
