Батьки дали мені в житті все, що потрібно і навіть більше. Я не маю на увазі банальні факти, типу життя, навчили любити себе та людей, ні. Вони дали мені гарну освіту. Можливість познайомитися з цікавими та потрібними людьми, можливість подорожувати та нормально комунікувати з будь-якою культурною людиною. Коротше, зробили мене громадянином світу.
Звичайно, навички в наш час коштують грошей, але у батьків вони на той момент були. Чи бачите, коли я народився на світ, батькові було 46 років, а мамі 43. Так, я, як то кажуть, пізня дитина в сім’ї. А від того й найулюбленіша.
Не приховую, мене балували і намагалися завжди купувати мені все найкраще. І через це я став не те щоб примхливим, але деякі речі мені тепер далекі й незрозумілі.
Наприклад, я не можу їздити громадським транспортом. Це в Європі ти можеш сісти до порожнього трамвайчика, який повільно, але весело домчить тебе до потрібного місця. Але там не часто бувають пасажири і взагалі сприймається це як міні пригода.
У нас це буквально виклик. Чи доживеш ти до наступної зупинки, чи тебе змете чергова бабця з візком або якийсь мужик із фінгалом, який не проти помацати, що в тебе в кишенях.
Ще я не можу скуповуватись у дешевих супермаркетах. Є, звичайно молли, де ти можеш взяти чистий візок, гуляючи крізь стрункі ряди стелажів з товарами. Куди ж поспішати? Життя у нас одне.
Але в деяких магазинах справи інакше. Брудний, мокрий кошик та товари сумнівної якості ще й далеко не першої свіжості. А у чергах стоїть глибинний народ. Спітнілий, позіхаючий, але здатний пробігти 5 метрів за 1 секунду, якщо Зіна стане за вільну касу.
Далі. Лікарні. Але про це вже всі й так добре знають. Я розумію, що, якщо є гроші, є і сервіс. Але іноді бувають ситуації, в яких якийсь потрібний тобі папірець знаходиться саме у громадській лікарні. І більше його ніде не візьмеш.
У таких випадках я завжди ломлюся до лікаря до кабінету і намагаюся домовитися. Не безкоштовно. Тому що старіти в холі, повному пацієнтів, що кашляють і чхають, це пряма небезпека для здоров’я. Іронічно, але у будь-яких таких поліклініках вона надзвичайно висока.
І, до речі, про здоров’я. Мої батьки, як ви можете зрозуміти, вже у віці. Бізнес їх пішов у забуття та гроші разом із ним. Дещо залишилося, на кшталт гарної квартири і якоїсь суми на рахунку. Але це далеко не те, що було раніше.
Але й я, загалом, досяг успіху у своїй справі. Тож це не найбільша наша проблема.
До чого я все веду. Увага. Ось чого не вистачає моїм батькам. Звичайної, банальної уваги. І вимагають вони її від мене дуже активно.
Але, ось яка справа: живу я закордоном. Там я навчався, заводив друзів, дівчину. Там моє місце. Я винаймаю квартиру з подругою, моєю майбутньою дружиною.
Загалом, якщо піти на сміливий крок і продати все майно батьків, ми могли б прикупити їм якесь житло поряд. Але вони навідріз відмовляються кудись переїжджати. А це означає, що я маю кинути все і залишатися з ними.
Моя професія досить затребувана. А це означає, що якби я втратив хоч рік часу, я втрачу роботу і, власне, навички. Вони стануть просто неактуальними в нашому світі, що стрімко змінюється. Чи варто говорити про те, що моя дівчина теж не чекатиме мене?
Але мамі та татові це байдуже. Їм начхати. Їх двоє, у них однакова ідея про те, що я мушу доглядати за ними, щоб там у мене не було заплановано. Адже я їхній єдиний син. Їхня опора.
Я маю проводити з ними час, розповідати про життя, адже вони так рідко мене бачать і все таке. Але що я зможу їм розповісти вдома? Як випивав із друзями у сусідньому під’їзді чи чим там ще займається молодь на батьківщині?
Звичайно, я намагався запропонувати альтернативу. Я міг би платити жінці, щоб вона приходила і доглядала батьків. Хоча, повірте, здоров’я у них ще о-го-го.
Але за цим завжди слідувала відмова. Як це чужа жінка приходитиме? А син нам на що? А те, що син може все своє життя просидіти з мамою та татом у найважливіший період свого життя — це нісенітниця, це інше.
Можливо, я погана людина, поганий син. Але навіщо тоді взагалі треба було мене приводити на світ і давати можливість побачити цей світ крізь ту призму, що я бачу його зараз? Сиділи б разом у старій двокімнатній квартирці. В одній кімнаті батьки, в іншій я з дружиною. І горя б не знали.
Їздили б на рибалку, лаялися з сусідами, щомісяця нили про підвищення комуналки. Чи не життя, а казка.
А так виходить, що мені потрібно жертвувати чимось одним, але від цього не менш важливим. Або батьками, точніше, їхньою любов’ю та ставленням. Або ж, власним життям та майбутнім. А інших варіантів немає.
Я сам скаржитися не люблю і не дуже вмію. Але тут вибачте — крик душі. Мої друзі мене не розуміють і кажуть, щоб я залишався і не думав ні про що. Але ж у мене є совість, яка і велить мені бути з батьками. А що там буде далі? Та хто ж його знає?
