Ніна поспішала додому. Вже десята година вечора, хотілося швидше дістатися додому, повечеряти і лягти спати. Втомилася сьогодні. Чоловік удома вже, вечеря готова, син нагодований.
Ніна працювала у невеликій перукарні і сьогодні була чергова. Поки прибрала все після роботи, увімкнула сигналізацію, зачинила двері, ось і спізнилася.
Дорога додому йде через маленький скверик. Там зазвичай тихо та спокійно. Вдень сидять на лавках бабусі, а ввечері нікого нема, та й світло горить, не страшно.
А сьогодні одна з лав виявилася не порожньою. Притулившись один до одного, там сиділи діти, хлопчик років десяти, та дівчинка років п’яти. Ніна сповільнила крок і підійшла до них.
– Ви чого тут сидите? Пізно вже! Давайте додому!
Хлопчик глянув на неї пильно, погладив дівчинку по голові і міцніше притиснув до себе.
– Нам нікуди йти. Нас вітчим вигнав.
– А мама де?
– З ним бенкетує.
Ніна довго не роздумувала.
– Вставайте, ходімо зі мною. Завтра розберемося.
Діти нерішуче встали. Ніна взяла дівчинку за руку, іншу подала хлопцеві.
Так вона привела їх додому. Все пояснила чоловікові та дванадцятирічному синові. Вони, знаючи її добру душу, не стали багато говорити, а показали дітям, де можна вмитися, і посадили за стіл. Зголоднілі діти боязко, але з апетитом з’їли все, що їм дали.
Потім Ніна вийшла до сусідки, у якої донька ходила в першиц клас, і попросила для дівчинки якийсь одяг.
Одягу різного надавала достатньо, тому що в кожній сім’ї після дітей, що виросли, залишається багато всього.
Ніна викупала Марійку, так звали дівчинку, одягла в чистий одяг, а хлопчик, Антоша, помився сам і теж був одягнений у чисте, що залишилося від сина.
Вона поклала їх разом у вітальні на дивані, бо дівчинка ні на хвилину не відходила від брата, і він постійно обіймав її та притискав до себе.
Утомлені і нагодовані діти швидко заснули на чистому ліжку. Ніна відправила сина спати, а вони з чоловіком ще довго напівголосно говорили, що робити далі.
Вранці підвелася рано. Проводила чоловіка на роботу. Їй у другу зміну. Діти теж прокинулися. Вона нагодувала їх сніданком та вирішила провести додому. Їх одяг, який вона випрала, висох за ніч, – склала у пакет і взяла із собою.
Діти привели її до будинку, який був зовсім недалеко. Квартира на третьому поверсі не була зачинена. Діти зайшли та зупинилися біля порога.
Ніна стала поруч. Їй хотілося подивитися цій жінці у вічі, запитати, про що вона думала всю ніч, коли дітей не було.
З кімнати вийшла ще молода, але пошарпана на вигляд жінка з великим синцем під оком. Вона байдуже подивилася на дітей і сказала:
– А… Прийшли… А це хто?
– Це тітка Ніна. Ми в неї ночували.
– Добре, – і пішла до кімнати.
Ніна була збентежена. І це мати?
Та раптом матуся повернулася і сказала Ніні:
– Ходімо на кухню.
Ніна пройшла. Як не дивно, було дуже бідно, але чисто. Ніде нічого не валялося, посуд був вимитий, підлога теж не була брудною. Та й халат на ній був чистий, хоч і старенький із відірваними ґудзиками.
– Сідай.
Ніна севла. Жінка сіла навпроти, подивилася на неї підбитим оком і спитала:
– Діти є?
– Так, дванадцятирічний син.
– Слухай, якщо зі мною що трапиться, не залиш моїх дітей, доглядай їх. Вони добрі.
– А ти? Ти збираєшся їх кинути?
– Я вже не можу зупинитися. Пробувала неодноразово. Та й цей не дасть, – вона кивнула у бік кімнати, звідки долинало хропіння.
– Звернися в поліцію!
– Зверталася. Посидить п’ятнадцять діб, прийде і розфарбує ще більше. Та й без міцного я вже не можу. Я вживаю щодня. А він виганяє дітей із дому. Він їм не батько.
– А де батько?
– Потонув, коли Марії рік виповнився. З того часу й не просихаю.
– Не працюєш?
– Мила підлогау в магазині. Звільнили минулого тижня за прогули.
– А він?
– Підробляє. Якось викручуємось.
Вона уважно подивилася на Ніну і ще раз попросила:
– Якщо що, не залишай їх, будь ласка. Бачу, ти добра. Ну, хоч у дитбудинку їх відвідуй.
Ніна встала і пішла до дверей. Її голова відмовлялася розуміти цю ситуацію. Вона була просто приголомшена цим проханням.
Діти вийшли проводити. Підійшли обидва і обійняли її. У Ніни бризнули сльози. Поспіхом змахнувши їх, Ніна сказала Антоші, що він знає, де її шукати. Повернулась і вийшла. Вже вийшовши надвір, дала волю сльозам.
Вони котилися градом, і люди поверталися їй вслід. Увечері все розповіла чоловікові. Він підтримав, сказав, що якщо щось трапиться, дітей не покинемо. Син, який чув їхню розмову, підійшов до батьків. Вони обйнялися всі троє і мовчки посиділи на кухні.
Антоша прибіг за три дні. Сказав, що мама зникла, а вітчима забрала поліція. Марійка у сусідки, але сьогодні їх заберуть у притулок. Він швидко повідомив все це і побіг до сестрички. Їх у цей же день забрали в дитбудинок.
Маму дітей на другий день знайшли у річці, як сказали правоохоронці, їй допомогли туди потрапити, судячи зі слідів на тілі. Мабуть, вона передчувала свій кінець, тож і звернулася до Ніни з таким проханням.
Ніна з чоловіком почали бігати інстанціями, щоб оформити опікунство над дітьми. Так як родичів у них не було, Ніні дозволили взяти Антона і Марійку. До того ж на комісії вона розповіла про ту розмову з матір’ю дітей. Так діти опинилися у родині Ніни.
Ніні довелося піти з роботи. Дівчинка була залякана, довіряла тільки братові, намагалася завжди бути поруч із ним.
Навіть упустивши ложку зі столу, вона зі страхом дивилася на чоловіка Ніни, видно, боялася, що її покарають. Варто було великої праці викликати її довіру. Антон був старшим, і розумів, що в цій родині їм не буде ні боляче, ні страшно.
Поступово дівчинка почала звикати. Вона вже сміливо підходила до Ніни та її сина, грала з ними, розмовляла, але ще побоювалася чоловіка Ніни, мабуть, страх перед дорослим чоловіком засів у ній міцно.
А він ставився до неї дуже дбайливо і ніжно, бо давно мріяв про дочку, але Ніна через своє здоров’я більше не могла мати дітей.
І ось нарешті настав день, коли вона вперше обійняла його. Він прийшов додому після триденного відрядження, Ніна з Марійкою вийшли його зустрічати. Він сів навпочіпки і простяг до неї руки.
Маша обережно підійшла до нього і обійняла за шию. Він узяв її на руки, і вони зайшли у квартиру.
Побачивши усміхнене обличчя Марійки, підійшли й хлопчики, потім Ніна, – так обйнявшись і посміхаючись, вони стояли всі разом.
Дай Боже, щоб у цій родині тепер все було добре, – вони на це заслужили…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайте!
