Важке, просочене запахом ладану і майже зів’ялих квітів повітря тиснуло на плечі, змушуючи згинатися ще нижче.
Олена стояла біля свіжої могили, кутаючись у чорну хустку, і не могла змусити себе повірити в реальність того, що відбувається.
Ще тиждень тому Вадим був тут, поряд, сміявся, будував плани на відпустку, а тепер… тепер була тільки ця безмовна порожнеча і горбок сирої, холодної землі.
Гості з поминок роз’їхалися. Залишилися тільки найближчі: Олена, її свекруха Тамара Іванівна та кілька далеких родичів, які ніяково переступали з ноги на ногу біля хвіртки цвинтаря.
Тамара Іванівна, тримаючись із кам’яною гідністю, яка здавалася Олені неприродною і страшною, підійшла до неї. Її сухі очі, в яких не було ні сльозинки, вп’ялися в обличчя невістки.
– Поїхали додому, – глухо сказала вона. Слово «додому» прозвучало дивно, наче чуже. Але Олена, знесилена горем, лише кивнула.
Всю дорогу вони мовчали. Олена дивилася з таксі на сірі будинки, що миготіли за вікном, і кожен з них здавався їй докором. Ось щаслива сім’я гуляє з дитиною, пара старих тримається за руки.
А її щастя, таке тендітне й коротке, обірвалося. П’ять років шлюбу з Вадимом пролетіли, як один день. Він був її опорою, її всесвітом. І тепер цього всесвіту не стало.
Квартира, їх із Вадимом затишне гніздечко, зустріла їх гулкою тишею. Речі чоловіка, здавалося, все ще зберігали його тепло.
Ось його улюблений кухоль на кухонному столі, ось поспіхом кинутий на крісло светр. Олена зробила крок до крісла, бажаючи торкнутися светра, вдихнути рідний запах, але владний голос свекрухи зупинив її.
– Стривай!
Олена обернулася. Тамара Іванівна стояла у передпокої, її постать у чорній сукні здавалася висіченою з граніту. Вона простягла руку.
– Дай мені ключі, – зажадала вона.
Олена не зрозуміла.
– Навіщо? – розгублено прошепотіла вона, інстинктивно стискаючи в кишені пальта маленьку зв’язку. Ці ключі були символом їхньої сім’ї, їхнього будинку.
– Давай сюди, – у голосі свекрухи з’явилися металеві нотки. Вона зробила крок ближче, і її рука майже вирвала ключі з ослаблих пальців Олени. Холодний метал брелока подряпав шкіру.
– Тамаро Іванівно, що ви робите? – у голосі Олени пролунав розпач.
Свекруха стиснула ключі у своєму кулаку. Вона обвела квартиру довгим, господарським поглядом, начебто оцінюючи майно. Її очі зупинилися на Олені, і в них хлюпалася крига.
– Якщо сина мого більше немає, ти тут зайва, – викарбувала вона кожне слово. – Це квартира мого Вадика. Була. Тепер вона моя. А ти… маєш пів години, щоб зібрати свої речі та піти.
Світ для Олени впав вдруге за один тиждень. Спочатку вона втратила чоловіка, а тепер її викидали з єдиного місця, яке вона вважала своїм будинком.
– Але… як? Куди я піду? – Олена задихалася від шоку та несправедливості. – Це і мій дім теж! Ми тут жили разом!
– Жили. Минулий час, – відрізала Тамара Іванівна. – Ти йому не дружина по законам Божим, а так, проживала.
– П’ять років крутилася біля нього, а народ ити так і не спромоглася. Навіщо ти тепер потрібна? Нагадувати мені про моє горе?
Слова свекрухи були подібні до свисту батога. Звинувачення у бездітності, яке Вадим ніколи не дозволяв матері озвучувати при ньому, тепер було кинуто їй в обличчя з особливою жорстокістю.
– Збирайся! І не смій нічого брати з його речей. Тільки своє лахміття, – Тамара Іванівна вказала на двері спальні. – Я засікаю час. Через тридцять хвилин, щоб духу твого тут не було.
З цими словами вона пройшла на кухню і демонстративно сіла за стіл, поклавши перед собою годинник. Зворотний відлік пішов.
Олена, хитаючись, пройшла до спальні. Їхньої спальні. Тут все дихало ним, їхньою любов’ю. Ось фотографія з весілля на тумбочці – вони такі щасливі, молоді.
Ось його книга, залишена на столику з закладкою на середині. Сльози, які вона весь день стримувала, хлинули нестримним потоком.
Вона впала на ліжко, обійняла його подушку і заридала, здригаючись усім тілом. Горе, образа, страх і почуття жахливої несправедливості змішалися в одну тугу, задушливу грудку.
– Час іде! – долинув з кухні безжальний голос.
Олена схопилася. Вона не дозволить цій жінці бачити її сльози, її слабкість. Гнів надав їй сили. Вона відчинила шафу, вихоплюючи свої сукні, блузки, джинси й запихаючи в першу-ліпшу спортивну сумку.
Руки тремтіли. Вона хапала речі без розбору: ось літній сарафан, ось стара футболка, в якій вона любила спати. Вона діяла, як автомат, намагаючись не думати, не відчувати.
Вона взяла лише найнеобхідніше: документи, трохи грошей, які були у гаманці, ноутбук. Погляд упав на скриньку з прикрасами на туалетному столику. Там були її особисті речі, і подарунки Вадима.
Золотий ланцюжок, який він подарував на першу річницю, сережки – на день народження. Олена з викликом згребла все у сумку. Це він їй дарував, це її!
Рівно через тридцять хвилин вона вийшла до передпокою з однією спортивною сумкою та сумкою від ноутбука. Тамара Іванівна піднялася їй назустріч. Її погляд був холодний та задоволений.
– Все? – спитала вона.
Олена мовчки кивнула, не в змозі вимовити жодного слова.
– От і добре, – свекруха підійшла до дверей і широко відчинила її. – Прощавай. І не надумай сюди повертатися. Двері для тебе зачинені назавжди.
Олена переступила поріг. Двері за її спиною зачинилися, і двічі клацнув замок, відрізаючи від минулого життя.
Вона залишилася сама на сходовій клітці, в чужому під’їзді, який ще пів години тому був її домом. Ноги підкосилися, і вона сповзла по стіні, опустивши голову на коліна.
Куди ж іти? Що робити? У цьому місті вона не мала нікого, крім Вадима. Її батьки жили за тисячу кілометрів, і стосунки з ними були натягнутими після того, як вона, попри їхню волю, переїхала до Вадима.
Подруга, єдина близька душа у цьому місті, була у відпустці за кордоном. Олена дістала телефон. Батарея була майже на нулі.
Вона судомно набрала номер готелю – перше, що спало на думку. Зняла найдешевший номер на одну ніч. Треба було десь пережити цю ніч, а далі… Далі була невідомість.
У крихітному, безликому номері готелю Олена впала на ліжко прямо в одязі. Вона дивилася в стелю, і перед очима стояло обличчя свекрухи, спотворене злобою. Як вона могла?
Як могла так вчинити у день похорону власного сина? Олена завжди знала, що Тамара Іванівна її не любить. Свекруха вважала її недостатньо гарною партією для свого «золотого хлопчика».
Проста дівчина із села, без багатих батьків, без престижної професії. Але Вадим любив її та завжди захищав від нападок матері.
– Не зважай, Оленко, – казав він. – Це вона від великої любові до мене. Звикне.
Не звикла. Усі ці роки вона чекала. Чекала на момент, щоб завдати удару. І дочекалася.
Олена згадала, як Тамара Іванівна одного разу обмовилася, що квартира, в якій вони жили, була куплена нею для Вадима задовго до їхнього знайомства й оформлена на нього дарчою.
Тоді Олена не надала цьому значення. Тепер вона зрозуміла весь жах свого становища. Юридично вона не мала на цю квартиру жодних прав.
Після втрати Вадима єдиною спадкоємицею першої черги була його мати. Вона, Олена, була ніким. Просто вдова, яку можна було викинути надвір, як непотрібну річ.
Цілу ніч вона не спала. Вранці, з опухлим обличчям і тяжкою головою, вона змусила себе встати. Треба було щось робити.
Насамперед вона зателефонувала подрузі, Каті. Пояснила ситуацію плутано, ковтаючи сльози. Катя, почувши її історію, розлютилася.
– Тримайся, Оленко! Я післязавтра повертаюся. Відразу ж приїдеш до мене, житимеш у мене, скільки треба. А з цією мегерою ми ще розберемося! Так справи не робляться!
Слова подруги стали першим променем світла у безпросвітній темряві. У Олени з’явилося місце, куди вона могла піти. Це давало крихітний перепочинок.
Наступні два дні до приїзду Каті вона провела, як у тумані. Олена продовжила номер у готелі майже не виходячи з нього.
Вона намагалася знайти в інтернеті інформацію про права вдови, консультувалась на безплатних юридичних форумах. Відповіді були невтішними.
Якщо квартира справді була подарована Вадиму матір’ю до шлюбу, вона не вважалася спільно нажитим майном. Шансів відсудити бодай частину у неї практично не було.
Коли приїхала Катя, вона одразу забрала Олену до себе. Побачивши бліду, виснажену подругу з погаслими очима, Катя обійняла її й довго не відпускала.
– Нічого, прорвемося, – впевнено сказала вона. – Ти в мене поживеш, прийдеш до тями. А потім ми їй покажемо, де зимують раки.
Життя у Каті потроху повертало Олену до реальності. Вона відсипалася, їла, багато говорила з подругою, виплескуючи весь біль та образу.
Катя була справжнім борцем. Вона знайшла для Олени гарного юриста, який спеціалізується на сімейному праві.
Візит до юриста, літнього та сивого чоловіка Андрія Вікторовича, не приніс особливих надій, але дав чітке розуміння ситуації. Він підтвердив, що з квартирою справа майже безнадійна.
– Але є один момент, – сказав він, уважно вивчивши копію свідоцтва про шлюб. – Ви були в офіційному шлюбі п’ять років. За цей час ви напевно робили у квартирі ремонт, купували меблі, техніку.
– Якщо у вас збереглися чеки або ви можете довести, що у благоустрій житла вкладалися і ваші особисті чи спільні сімейні кошти, можна спробувати стягнути з Тамари Іванівни половину вартості цих вкладань.
Олена замислилась. Так, вони робили ремонт. Два роки тому повністю переробили кухню та ванну. Вадим тоді отримав велику премію, і вони вирішили вкластися у затишок. Меблі майже всі купували разом. Але чеки… Хто зберігає чеки на кухонний гарнітур дворічної давнини?
– А ще, – продовжив юрист, – ваш чоловік десь працював. У нього, напевно, були банківські рахунки, накопичення.
– Ви, як законна дружина, маєте право на половину всіх його рахунків та активів, які не були успадковані чи подаровані йому особисто. Нам потрібно зробити запити до банків.
Ця думка додала Олені сил. Йшлося не про жадібність. Йшлося про справедливість. Тамара Іванівна хотіла стерти її із життя свого сина, позбавити всього.
Але Олена не дозволить їй це зробити. Вона боротиметься. Не за квартиру, а засвою гідність і за пам’ять про їхнє із Вадимом спільне життя.
Почалися довгі й болючі місяці. Юрист розсилав запити. Олена намагалася знайти роботу. Минула робота у невеликій дизайнерській фірмі її не влаштовувала – платили мало, і після втрати чоловіка вона просто не могла змусити себе займатися творчістю.
Їй потрібна була стабільність. Після десятків співбесід вона влаштувалася адміністратором у пристойний медичний центр.
Робота була не складною, але давала стабільний прибуток і відволікала від важких думок. Вона винайняла маленьку однокімнатну квартиру на околиці міста і з’їхала від Каті, хоча та й умовляла її залишитися. Олені було важливо стати на ноги самостійно.
Відповіді з банків надходили повільно. З’ясувалося, що Вадим мав кілька рахунків. На одному зарплатному залишилася невелика сума.
Але був і інший накопичувальний рахунок, про який Олена навіть не знала. І на ньому лежала велика сума грошей – близько мільйона гривень. Вадим, виявляється, потай відкладав гроші. На що?
Може, на машину, про яку вони мріяли, або на початковий внесок по іпотеці, щоб купити вже свою, спільну квартиру та з’їхати від пильного ока свекрухи.
Дізнавшись про це, Тамара Іванівна розлютилася. Вона подала зустрічний позов, стверджуючи, що всі гроші на рахунку – її особисті заощадження, які вона давала синові на зберігання. Почалися судові позови.
На одному із засідань Олена вперше після того страшного дня зіткнулася зі свекрухою віч-на-віч. Тамара Іванівна виглядала постарілою, змарнілою, але погляд її був таким же колючим і злим.
Вона брехала, не моргнувши, розповідаючи судді, як віддавала синові останнє, а «ця вертихвістка» все витрачала на вбрання та салони краси.
Олену трясло від обурення. Вона дивилася на цю жінку і не впізнавала її. Невже це та сама Тамара Іванівна, яка пекла для Вадима його улюблені пиріжки та в’язала йому теплі шкарпетки?
Що з нею зробило горе? Чи вона завжди була такою, просто вміло приховувала свою сутність за маскою дбайливої матері?
Процес затягувався. Адвокат Тамари Іванівни намагався довести, що Олена – не гідна спадкоємиця, яка вийшла заміж за розрахунком. У хід йшли найбрудніші інсинуації.
Але Андрій Вікторович, юрист Олени, був професіоналом. Він методично розбивав усі доводи протилежної сторони.
Він знайшов свідків – колег Вадима, які підтвердили, що часто говорив про бажання купити власне житло для своєї сім’ї. Він навіть розшукав фірму, яка робила їм ремонт на кухні, і одержав від них копію договору та кошторису.
Якось, розбираючи старі файли на своєму ноутбуці, Олена наткнулася на теку під назвою «Для моєї Оленки». Вона ніколи її раніше не бачила.
Із завмиранням серця вона відкрила її. Усередині був єдиний текстовий документ. Це був лист. Лист від Вадима.
– Кохана моя Оленко! Якщо ти читаєш це, то мене більше немає поруч. Не плач, будь ласка. Точніше, поплач, звісно, але недовго. Я хочу, щоб ти була щасливою, навіть без мене.
– Я знаю свою маму. Вона тебе ніколи не прийме. І я боюся, що, як мене не стане, вона може завдати тобі болю. Вона хороша людина, правда, але її любов до мене сліпа та егоїстична. Тож я вирішив підстрахуватися.
– Гроші на накопичувальному рахунку – це наші гроші. Я збирав їх, щоб ми купили свій будинок за містом, пам’ятаєш, як ти мріяла?
– З маленьким садом та верандою. Я не казав тобі про суму, хотів зробити сюрприз. Нехай це буде мій останній подарунок для тебе. Візьми їх та почни нове життя.
– Я поговорив із мамою. Намагався пояснити їй, що люблю тебе і що ти моя сім’я. Вона не почула. Тому я склав заповіт. Так, на квартиру в тебе прав немає, це мамина, і я не можу в неї це забрати.
– Але все, що належить мені – усе це я тобі заповідаю. Оригінал заповіту лежить у нотаріуса, його контакти. Я сказав мамі, що все залишив їй, щоб вона не хвилювалася. Вибач за цю брехню, але так було потрібно.
– Просто знай, я любив тебе більше за життя. Будь щаслива, моя рідна. Твій Вадим.
Олена читала листа крізь сльози. Але це були вже не сльози горя та розпачу. Це були сльози вдячності та кохання. Він усе передбачав. Він подбав про неї навіть з того світу. Він захистив її, як і обіцяв.
На наступному судовому засіданні Андрій Вікторович подав заповіт. То був нокаут для Тамари Іванівни. Її обличчя спотворилося від люті та зневіри.
Вона кричала, що заповіт підроблений, що Олена обдурила її сина, що вона відьма. Судді довелося зробити їй зауваження та пригрозити вилученням із зали.
Суд ухвалив рішення на користь Олени. Їй відходила вся сума із накопичувального рахунку, а також право на компенсацію половини вартості ремонту та меблів. Тамара Іванівна програла про всіх фронтах.
За тиждень після суду Олені зателефонував невідомий номер. То була вона.
– Я хочу з тобою поговорити, – голос свекрухи був хрипким і втомленим.
Вони зустрілися у тихому кафе у центрі міста. Тамара Іванівна сиділа за столиком біля вікна, згорбившись, і здавалась маленькою та постарілою.
– Навіщо ви це зробили? – запитала Олена, коли офіціант приніс їм каву. – Навіщо ви так зі мною вчинили?
Тамара Іванівна довго мовчала, дивлячись у кухоль.
– Я його втратила, – тихо сказала вона. – Зміст усього мого життя. А ти… ти була поряд. Молода, жива. А його нема. Я дивилася на тебе і бачила у тобі причину свого нещастя.
– Мені здавалося, якби не ти, він був би обережнішим, він би не поїхав у те відрядження на машині… Це безглуздо, я знаю. Але горе звело мене з розуму. Я хотіла, щоб тобі теж було боляче. Так само боляче, як і мені.
Вона підняла на Олену очі, і вперше за весь час Олена побачила в них не агресію, а безмірний, всепоглинальний біль.
– Я думала, що, вигнавши тебе, я збережу його пам’ять, його речі, його світ лише для себе. Але я залишилася сама в порожній квартирі, де все нагадує про нього… і про тебе.
– Про те, як ви сміялися на кухні. Про те, як він обіймав тебе в передпокої. Я не зберегла його світу. Я зруйнувала його остаточно.
По її щоці скотилася сльоза. Перша сльоза, яку Олена побачила на її обличчі.
Олена дивилася на свою колишню свекруху, і гнів, що кипів у ній усі ці місяці, почав вщухати, поступаючись місцем складної суміші жалості та… розуміння. Вона не могла пробачити її. Але вона могла спробувати зрозуміти.
– Він любив вас, – тихо сказала Олена. – І він любив мене. І він хотів, щоб ми жили у мирі.
Вона встала.
– Прощавайте, Тамара Іванівно.
Олена вийшла з кафе на залиту сонцем вулицю. Вона зробила глибокий вдих. Попереду було нове життя. Життя, яке подарував їй Вадим. Вона купить будиночок із садом, як він і хотів.
І посадить там його улюблені троянди. Пам’ять про нього житиме не в запорошених речах у замкненій квартирі, а в її серці й в цьому саду.
Вона була готова йти далі. Одна, але не самотня. Сильна, але не озлоблена. Вона вижила. І вона буде щасливою! Заради нього!
Що скажете про вчинок свекрухи? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити цікаві публікації!
