– Мамо, я ж відчуваю, що ти втомилася. По голосу навіть чути. Що сталося?
Юлія притиснула телефон плечем до вуха, одночасно намагаючись стягнути робочі крокси, які за дванадцять годин намертво прилипли до ніг.
– Юлю, я більше не можу, – голос Валентини Михайлівни тремтів, зривався на судомні схлипи. – Максимка сьогодні знову зі школи втік.
– Класна дзвонила, я бігала по всьому району, шукала його… Серце так калатало, думала – все, швидку викликати доведеться.
– Знайшла?
– На будівництві сидів. З якимись… – мати затнулась, підбираючи слово, – з якимись покидьками. Я кричала на нього, а він дивиться так… Наче я йому ніхто. Як чужий…
Юлія нарешті впоралася із взуттям та відкинулася на спинку крісла. Тіло нило – вісім годин над операційним столом, потім ще чотири на обході. Повіки злипалися, але материнські сльози діяли краще за будь-яку каву.
– Мамо, може, йому психолога знайти? Чи репетитора якогось, щоб зайняв його після школи?
– Якого психолога, Юля? Я з ним упоратися не можу! Він не слухає мене. Взагалі! Я для нього – стара, яка тільки й робить, що ниє. Він мені так і сказав сьогодні. В очі, уявляєш…
Юлія заплющила очі, масажуючи перенісся. За вікном мрячив дощ – дрібний, неприємний, нескінченний. Такою самою нескінченною здавалася і ця історія з племінником.
– Я подзвоню Каті, – сказала вона нарешті. – Поговорю з нею.
– Дзвони, – мати схлипнула, – тільки сенс? Вона ж… Вона не приїде.
Юлія попрощалася і поклала телефон на коліна. Екран згас, відобразивши її обличчя – бліде, з темними колами під очима, зі зморшкою між брів, яка за останні два роки стала постійною.
…Катерина поїхала майже три роки тому – у листопаді, коли Максимці ледве виповнилося дев’ять. Контракт у якійсь міжнародній компанії, офіс у Празі, потім у Берліні.
Щопівроку нова угода, нові обрії, нове життя. А син? Син залишився у Черкасах, у батьківській трикімнатній на Тичини.
Юлія пам’ятала, як Катя відлітала. Валіза кольору фуксії, білозуба посмішка, обіцянки зідзвонюватися щодня.
– Мамо, тату, це ж шанс всього життя! Я вас не кину, прилітатиму постійно!
Постійно виявилося двічі на рік. Два тижні влітку, коли Катя бігала по квартирі засмаглим європейським птахом, привозила Максимові дорогі кросівки та останній айфон.
Два тижні взимку, під Новий рік, коли вона завалювала всіх подарунками, реготала за святковим столом і зникала третього січня першим рейсом.
А між цими візитами – місяці тиші. Рідкісні дзвінки. Переказ грошей на карту. І повна, абсолютна глухота до того, що відбувалося з її дитиною.
Юлія підтягла ноги до грудей, обхопила коліна. А півтора року тому не стало батька.
…Анатолій Петрович – міцний, ґрунтовний чоловік, який до шістдесяти п’яти бігав вранці й міг перетягати мішки з картоплею на дачі без жодного перепочинку. А потім серце не витримало. Лікарі не встигли врятувати тата. Не встигли…
…Катя прилетіла – єдиний раз, коли вона з’явилася поза розкладом. Стояла біля ями в чорній сукні від якогось італійського дизайнера, плакала красиво, навіть фотогенічно.
А через три дні полетіла назад, залишивши матір з онуком розбиратися з горем, паперами та порожнечею, яка оселилася в хаті.
Батько за життя був стрижнем сім’ї. Він був тією людиною, на якій усе трималося. Він возив Максима до школи – щоранку, будь-якої погоди. Він тягав його на футбол, на шахи, на рибалку.
Він міг одним поглядом зупинити хлопця, коли той починав хамити чи вередувати. Не криком, не лайкою – просто дивився так, що ставало зрозуміло: далі краще не продовжувати…
Тепер не було кому так дивитися…
Валентина Михайлівна одразу постаріла років на десять. Тиск стрибав, суглоби боліли, безсоння перетворило ночі на тортури.
Жінка, яка раніше могла організувати сімейну вечерю на двадцять осіб, тепер насилу змушувала себе вийти в крамницю по хліб.
А Максим… Максим дорослішав. І дорослішав він якось неправильно, криво, без батьківської – чи хоча б дідівської – руки. В одинадцять почав огризатися.
У дванадцять – прогулювати школу. З’явилися сумнівні друзі, якісь секрети. Прохання бабусі він ігнорував з холодною, дорослою жорстокістю, на яку здатні тільки підлітки.
– Ти мені не мати! – Якось крикнув він Валентині Михайлівні, коли та спробувала відібрати у нього телефон. – Моя мати – там! І вона живе нормальним життям, а не кисне тут із тобою!
Мати переказала це Юлії телефоном, і та почула в її голосі щось нове. Втомлену покірність, смиренність людини, яка здалася…
Гроші надходили регулярно. Перекази падали на карту п’ятнадцятого числа кожного місяця. Вистачало на все.
На репетиторів, яких Максим відвідував саботував, на гуртки, які він кидав через місяць, на одяг, який він рвав, на гаджети, які він губив чи розбивав.
Тільки грошима не купиш того, що хлопчику було потрібно по-справжньому. Не купиш батька, який би поставив його на місце.
Не купиш матір, яка обійняла б після школи й запитала, як пройшов день. Не купиш діда, який навчив би забивати цвяхи та не боятися темряви.
Юлія набрала номер Катерини – вісім гудків, потім автовідповідач. Передзвонила за пів години – знову тиша. Написала в месенджер: «Треба поговорити. Терміново».
Сестра передзвонила наступного дня, коли Юлія вже заступила на чергове чергування.
– Юлько, привіт! Що сталося?
– Мама більше не справляється з Максимом. Ти повинна щось вирішити.
– Ой, знову ти зі своїм скигленням. Мама завжди скаржилася, вона така, ти ж знаєш.
– Катя, вона реально хворіє! Тиск щодня зашкалює. І Максим… Він із-під контролю вийшов. Йому потрібен хтось, хто зможе впоратися з ним!
– І що ти пропонуєш? Мені кинути все та приїхати?
– А чому б і ні? Це ж твій син, не мій.
Пауза. На тому кінці дроту щось брязнуло – келих об келих, мабуть.
– Слухай, – голос Катерини став вкрадливим, – я тут подумала… Ти ж сама живеш. Тобі все одно нудно там. Може, ти забереш Максима? Хоча б на якийсь час?
Юлія відвела телефон від вуха і дивилася на екран, ніби не вірячи своїм вухам.
– Ти серйозно?
– Ну, а що такого? Ти ж лікар! Ти відповідальна, впораєшся. Хлопчику потрібна стабільність, а в мене тут… – вона затнулась, – у мене тут стосунки, розумієш? Генрі… Він не готовий до дитини. Ми тільки почали все будувати, і якщо зараз привезу Максима…
– То твій Генрі втече.
– Не втече. Просто… Це складно. Ти не розумієш.
Юлія притулилася спиною до ординаторської стіни. У коридорі каталка прогуркотіла повз двері – везли когось в операційну. Десь пищав монітор. Життя тривало, поки вона слухала це марення.
– Я працюю, Катю! У мене операції по шість-вісім годин. Коли я приходжу додому, ледве стою на ногах. Яка дитина? Як я стежитиму за ним?
– Ну, він уже великий. Дванадцять років – це майже самостійна людина. Сам у школу ходить, сам їсть. Тобі тільки доглядати треба.
– Ти зараз сама себе чуєш? Це твій син! Твій! А ти хочеш скинути його на тітку, бо якийсь мужик важливіший?
– Ти завжди була така зла, – голос сестри похолов. – Завжди мене засуджувала. Я бодай живу повним життям, а ти що? Сидиш у своїй лікарні, шматуєш людей і думаєш, що це робить тебе краще?
Юлія мовчала. Все те, що вона роками намагалася не помічати, тепер лежало перед нею, як на опера ційному столі. Розкрите, не прикрите.
– Якщо ти до кінця року не розв’яжеш питання з Максимом, – сказала вона рівно, – я звернуся до органів опіки. Розкажу, що дитина фактично кинута матір’ю.
– Що бабуся не справляється за станом здоров’я. І що його рідна мати живе за кордоном із коханцем і не бажає виконувати батьківські обов’язки!
– Ти… – Катя захлинулась від обурення. – Ти не посмієш!
– Перевіримо? Катя, це не пуста загроза. Я хірург, лікар. Знаєш, скільки життів я врятувала? Якими зв’язками обросла за цей час? У тебе є час до грудня.
– Та ти просто заздриш! Заздриш, що в мене нормальне життя, а ти так і залишилася старою дівою!
– До грудня, Катю. – Юлія натиснула відбій.
Наступні тижні були пеклом. Катя атакувала її повідомленнями. Спочатку гнівними, потім слізними, потім знову гнівними.
Мати дзвонила у сльозах, не розуміючи, що відбувається між дочками. Максим, дізнавшись якимось чином про конфлікт, став поводитися ще гірше.
Але Юлія не відступала. Вона надто добре знала сестру – знала, що та зважає лише на реальну загрозу.
Катя приїхала у листопаді – рівно через три роки після від’їзду. Без посмішки, без валіз кольору фуксії. З погаслими очима та тихою ненавистю, яку навіть не намагалася приховувати.
А Юлія ухвалила рішення.
Вона змусила матір продати трикімнатну. Катя отримала свою третину грошей. А Юлія продала однокімнатну, купивши натомість світлу двійку: для себе і мами.
Мати, далеко від онука та проблем, розквітла. Колір обличчя став нормальним. Тиск прийшов у норму. Сон теж значно покращав. Матері пішов на користь спокій.
Катя залишилася з Максимом. Здається, винаймала квартиру в тих же Черкасах. На дзвінки не відповідала, на повідомлення не реагувала. Образа виявилася сильнішою за кревні зв’язки.
Але Юлія знала: це минеться. Або не минеться. У будь-якому випадку вона зробила те, що мала. Захистила матір. Змусила сестру нарешті подорослішати. І повернула Максимові матір, хоч і в такий спосіб…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не проґавити цікаві публікації!
